— Люба, подивися мені в очі! Я не можу замовити цей лімузин, орендувати замок і купувати торт заввишки з твій зріст! Ми вже винні банку стільки, що наші майбутні онуки будуть віддавати ці борги! Твоє маніакальне бажання “переплюнути Оксанку” руйнує наше спільне життя ще до того, як ми встигли переступити поріг РАЦСу!
Все починалося як ідеальний сценарій для романтичного фільму. Андрій, талановитий, але скромний інженер у будівельній компанії, витратив річну премію, щоб зробити пропозицію Юлі на даху хмарочоса. Була скрипка, був вечірній Київ у вогнях і каблучка, яка коштувала три його зарплати. Юля, яка працювала адміністратором у престижному салоні краси, задихнулася від щастя, але в її голові в цей момент клацали не стільки почуття, скільки затвори віртуальних камер.
Вже наступного ранку казка почала набувати рис фінансового трилера. Юля, не випускаючи з рук телефона, гортала сторінки весільних фотографів, ціна яких починалася з чотиризначних цифр у доларах.
— Андрійку, ти ж розумієш, що це подія століття? — вона мрійливо дивилася в екран. — Подивися на Оксану, мою однокласницю. У неї на весіллі виступав відомий гурт, а сукня була від італійського дизайнера з ручною вишивкою. Фотозона була з живих півоній, які везли літаком з Голландії! Я не можу виглядати гірше. Мої підписники чекають на щось неймовірне.
— Юль, Оксана вийшла заміж за спадкоємця агрохолдингу, — Андрій спробував говорити спокійно, хоча всередині в нього все стислося. — У нас на ощадному рахунку сорок тисяч гривень. Це наші спільні гроші на чорний день. Цього вистачить на затишний ресторан, гарну сукню з салону та кільця. Давай зробимо весілля для нас, а не для глядачів у мережі? Та й зараз це нееетично…
Юля відклала телефон і подивилася на нього з такою глибокою образою, ніби він щойно запропонував їй піти під вінець у мішку з-під картоплі.
— Сорок тисяч? Це бюджет на закуски для фуршету, Андрію! Ти хочеш сказати, що я не варта свята? Що я маю ховати очі, коли мене питатимуть про локацію? Якщо ти мене кохаєш, ти знайдеш ресурси. Чоловік має бути опорою і реалізовувати мрії своєї жінки, а не пригнічувати їх своєю дріб’язковістю.
Перша тріщина в їхніх стосунках з’явилася разом із першим кредитним договором. Юля наполягла, що обручки мають бути з платини з дрібними діамантами. «Це символ нашої вічності», — казала вона. Потім пішов другий кредит — на бронювання старовинного маєтку за містом, оренда якого на добу дорівнювала вартості вживаного автомобіля.
Андрій перестав спати. Кожна розмова закінчувалася сваркою.
— Нам не вистачає ще триста тисяч, — заявила Юля одного вечора, розкладаючи на столі зразки оксамиту для запрошень.
— Всього?! — Андрій зірвався на крик. — Юлю, я взяв уже три позики! Моя кредитна історія горить синім полум’ям! Банки дзвонять мені щодня! Твій батько обіцяв допомогти, де він?
— Мій тато… у нього зараз тимчасові труднощі з бізнесом, — Юля опустила очі і почала звично маніпулювати сльозами. — Ти завжди попрікаєш мене грошима. Ти хочеш, щоб я відчувала себе бідною родичкою на власному святі? Може, ти взагалі не хочеш на мені одружуватися?
Це була «заборонена зона». Андрій, який щиро кохав Юлю, відчував провину за свою «неспроможність» дати їй те, що вона хоче. Він здався знову. Він підписав документи на ще один споживчий кредит під шалені відсотки. Психологічна драма поглиблювалася: Юля перебувала в стані маніакального планування, а Андрій — у стані глибокої депресії, замаскованої під передвесільні клопоти.
День весілля був схожий на зйомки блокбастера. Білі коні, карета, флористи, які цілу ніч монтували арки з екзотичних квітів. Юля була божественно красивою в сукні з п’ятиметровим шлейфом, за який Андрій платитиме наступні кілька років.
Гості — сто п’ятдесят людей, половину з яких Андрій не знав — пили дороге вінтажне шампанське. Юля постійно перевіряла кількість лайків під свіжими сторіз. Вона не дивилася на Андрія, вона дивилася в об’єктив камери.
— Усміхайся, Андрію! Це ж найщасливіший день нашого життя! — шипіла вона йому на вухо між дублями фотосесії.
А він стояв і відчував, як навколо нього змикається невидима клітка. Він дивився на п’ятиповерховий торт, який ввозили в зал під фанфари, і бачив не десерт, а пачки неоплачених рахунків. Це був тріумф фальшу: люди навколо захоплювалися розкішшю, не знаючи, що кожна квітка на столі куплена ціною спокійного сну.
Ранок у готелі (номер «Люкс», звісно, в кредит) виявився найхолоднішим у житті Андрія. На підлозі валялися порожні пляшки та розірвані подарункові упаковки. Вони сіли відкривати конверти.
— Тут сто доларів… тут двісті гривень… Андрію, подивися, тітка Галя поклала лише п’ятсот гривень! Яка нахабність! — Юля лихоманко рахувала гроші. За дві години підрахунків вердикт був невблаганним: сума подарунків покривала лише п’ятнадцять відсотків витрат.
— І це все? — Юля розгублено дивилася на купку грошей. — Де ж великий подарунок від твого дядька-підприємця? Ти казав, він багатий!
— Мій дядько подарував нам ікону і набір каструль, Юлю. Бо він знає, як важко заробляються гроші. Ми в мінусі на чотириста тисяч гривень. Ти розумієш цю цифру? Моя зарплата — двадцять. Нам потрібно сорок місяців працювати тільки на банк, не купуючи навіть хліба.
Юля раптом перестала плакати. Її обличчя стало кам’яним.
— Ну, ти ж чоловік. Придумай щось. Візьми ще один кредит, щоб перекрити ці. Або попроси підвищення. Моє життя не повинно ставати гіршим через те, що твої родичі жадібні.
Це був момент істини. Андрій побачив перед собою не «кохану дівчину», а холодну споживачку, для якої він був лише інструментом для підтримки ілюзорного статусу. Психологічна драма досягла піку: він зрозумів, що одружився з образом, а не з людиною.
Наступні пів року були пеклом. Замість медового місяця — нескінченні дзвінки з відділів стягнення боргів. Замість спільних вечорів — нічні зміни Андрія на будівництві та підробітки таксистом. Юля швидко втратила блиск. Без регулярних походів у салони та нових суконь вона стала дратівливою.
— Ми нікуди не ходимо! Ми їмо одну гречку! Я не для того виходила заміж, щоб рахувати копійки на проїзд! — кричала вона.
— А я не для того працював, щоб купувати тобі сумку, коли нам нічим платити за оренду! — відбивався Андрій.
Фінальна сцена розігралася в листопаді. Андрій повернувся додому знесилений і побачив зібрані валізи.
— Я йду до мами, — холодно сказала Юля. — Ти став нестерпним. Ти постійно ниєш про ці кредити. Ти зруйнував мою казку своїм песимізмом.
— Твою казку? — Андрій сів на стілець, навіть не знімаючи куртки. — Юлю, кредити оформлені на мене. Ти йдеш, а борг за твоє плаття і за твій торт залишається мені. Ти хоч розумієш, що ти зробила?
— Ти хотів справити враження на мою сім’ю, тож це твої проблеми, — кинула вона на прощання. — До речі, я подаю на розлучення. Мені потрібен хтось успішніший.
Андрію знадобилося п’ять років, щоб вибратися з боргової ями. Він продав усе, що мав, переїхав у крихітну кімнату на околиці і працював без вихідних. Ці п’ять років стали для нього часом глибокої внутрішньої трансформації. Він навчився відрізняти справжнє від наносного, цінне від дорогого.
Одного разу він побачив Юлю в центрі міста. Вона сідала в черговий дорогий автомобіль, знову з ідеальним макіяжем і новою сумкою. Вона виглядала щасливою, але Андрій помітив, як вона нервово перевіряє кількість лайків під новим фото. Він відчув не злість, а жаль. Вона все ще жила в кредит — якщо не фінансовий, то емоційний, постійно позичаючи схвалення в оточуючих.
Андрій нарешті закрив останній кредит. Він вийшов з банку, вдихнув повними грудьми холодне повітря і зрозумів: він нарешті багатий. Не тому, що в нього багато грошей, а тому, що йому більше не потрібно нікому нічого доводити. Його життя більше не було фальшивим блиском. Воно було справжнім.
