Андрій того дня повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Відчинивши двері, він побачив у передпокої куртку тещі й почув її голос із кухні.
— Софіє, я ж знаю, у вас є гроші, — переконувала мати. — Ти повинна допомогти своїй сестрі.
— Мамо, вибач, але я не можу дати таку суму. Я повинна порадитися з чоловіком, — спокійно відповіла Софія.
— Твоєму чоловікові зовсім не обов’язково про це знати. Він же не перевіряє рахунок щодня. Поки він схаменеться, Маргарита вже закінчить курси, а потім купить собі інструменти, орендує місце у салоні. Вона домовилася з адміністратором: перші місяці оренду оплатить зі своїх грошей, а потім — із заробітку. Софіє, не будь байдужою, допоможи сестрі, — наполягала Валерія Павлівна.
— Валеріє Павлівно, — почувся за спиною чоловічий голос, — чому це ви мою дружину вчите? Вчите, як обманювати чоловіка, як розкидатися сімейними грошима направо й наліво? Ох, недобре це, недобре, — напівжартома, але з холодом у голосі мовив Андрій. — Ви знову шукаєте спонсора для чергової ідеї вашої молодшої донечки?
— І нічого поганого немає в тому, щоб старша сестра допомагала молодшій, — ображено відповіла теща.
— Допомагати — справді потрібно, — згодився Андрій, — але, знаєте, я зрозумів: допомагати вашій Риті — це все одно що викидати гроші на вітер.
— Я не згодна, — заперечила Валерія Павлівна. — Цього разу все по-справжньому! Маргарита нарешті знайшла себе. Вона давно шукала справу до душі. Просто дайте їй шанс!
— Цікаво, — спокійно відповів Андрій, — коли ви платили за її курси дизайну, казали те саме. Тоді теж запевняли, що це «серйозно» і «вона нарешті знайшла себе». А через місяць виявилося, що «це не її». А три місяці тому вона мріяла стати візажисткою — і ви знову вклали купу грошей. І що з того вийшло?
— Вона просто шукає себе, — не здавалася теща. — Хіба це погано?
— Маргарита закінчила коледж за спеціальністю «соціальний працівник». Тож нехай іде й допомагає людям — від цього буде хоч якась користь, — твердо сказав Андрій. — Таких фахівців не вистачає. Якщо хочете, я навіть можу посприяти, щоб її взяли на роботу.
Валерія Павлівна подивилася на нього з образою:
— Знаєш, я не розумію, чому ти вважаєш, що маєш право одноосібно розпоряджатися вашими сімейними грошима. Моя дочка Софія теж працює! Вона має повне право користуватися спільним рахунком!
— І користується, — спокійно відповів Андрій. — Але не для того, щоб фінансувати чужі забаганки. Саме через це, за минулий рік Маргарита позичила у Софії сімдесят тисяч гривень. І кожного разу присягалася, що поверне «от-от, буквально через тиждень». Але жодної копійки так і не віддала. А ви, Валеріє Павлівно, постійно приходите, тиснете на Софію, пробуджуєте у ній почуття провини, намагаєтеся викликати співчуття до молодшої доньки. І все це лише для того, щоб ваша Риточка жила чужим коштом. Мені це не до вподоби, люба тещо.
— Не забувай, Андрію, — холодно сказала Валерія Павлівна, — ваш накопичувальний рахунок — це спільно нажите майно. Якщо ви раптом розлучитеся, ти будеш зобов’язаний віддати Софії половину.
— А ви що, мрієте про те, щоб ми розлучилися? — з іронією запитав Андрій.
— Та ні, ти неправильно зрозумів! — відповіла теща.
— Ні, правильно, — спокійно мовив він. — Ви чудово знаєте, що ми із Софією збираємо гроші, щоб переїхати з однокімнатної квартири у двокімнатну. Ми мріємо розширити житло й виховувати дітей. І попри це ви з Ритою постійно намагаєтеся залізти до нас у кишеню. Тож виходить, ви готові перекреслити щастя старшої доньки, аби задовольнити примхи молодшої? І ви знаєте, що я маю рацію.
Валерія Павлівна образилася, різко підвелась і, голосно грюкнувши дверима, пішла.
А Андрій тихо сказав дружині:
— Софіє, я все чудово розумію. Ти не можеш відмовити матері й сестрі. Але, люба, не ображайся. З цього дня ти не матимеш доступу до нашого спільного рахунку. Якщо вони знову почнуть просити гроші — посилайся на мене. Можеш казати, що я не даю тобі грошей. Я не ображуся. Зате швидко з ними розберуся.
Він зробив паузу й додав:
— А ще одне хочу спитати: чому Маргарита не візьме кредит? Це ж простіше, ніж просити у всіх навколо.
— Бо у неї зіпсована кредитна історія, — пояснила Софія. — Колись вона вирішила полетіти в Емірати, взяла кредит, а коли повернулася — не змогла його сплатити. На роботі посварилася з директором, її звільнили. Зрештою, борг за неї закрили батьки, але лише тоді, коли з банку почали приходити листи.
— Отже, коли ти позичала їй гроші, то чудово знала, що вона тобі їх не поверне? — спитав Андрій.
— Я все ж таки сподівалася… І мама за неї просила, — тихо відповіла Софія.
— Гаразд, я зрозумів, — кивнув Андрій. — Тепер можеш чесно казати, що грошей у тебе немає.
Наступного дня чоловік дотримав слова — обмежив дружині доступ до спільного накопичувального рахунку. Тепер розпоряджатися грошима міг тільки він. Але Рита не заспокоїлася. Вона знайшла інше джерело. У неї була подруга Лариса, яка відкладала на машину. Маргарита вмовила її позичити гроші. Лариса погодилася, але наполягла, щоб усе було оформлено офіційно — у нотаріуса. Рита підписала розписку з конкретним терміном повернення.
Та, звісно ж, курси знову не пішли. Вона залишила їх, навіть не дочекавшись завершення.
— Розумієш, Софіє, — бідкалася Маргарита сестрі. — Цілий день сидиш, скрючившись, дихаєш тією хімією… Там же здоров’я втратити можна!
— Рито, але ж ти сама роками ходила на манікюр, бачила, як працюють майстри, — здивовано сказала Софія.
— Коли ти клієнт, то дивишся на все це зовсім інакше, — знизала плечима Рита. — Але я до тебе не скаржитися прийшла. Через десять днів маю повернути Ларисі борг, а грошей немає — усе витратила.
— Скільки ти їй винна? — запитала Софія.
— Та все, що брала, — зітхнула сестра.
— Зачекай, Рито. Ти ж лише частину витратила на курси. А решта куди поділася?
— Ой, ну що ти починаєш? Минуло три місяці — кудись розійшлися, — роздратовано кинула Маргарита.
— Рито, але я навіть якби й хотіла, не змогла б тобі допомогти. На картці всього п’ятнадцять тисяч гривень, — сказала Софія. — Це гроші на продукти, до зарплати.
— Так Андрій справді забрав у тебе доступ до ваших рахунків? — здивувалася Маргарита.
— Так. До того, на який ми відкладаємо на квартиру. Тепер у мене немає доступу, — спокійно сказала сестра.
— Ну це вже взагалі незрозуміло! — обурилася Маргарита. — Що він собі дозволяє? Я б на твоєму місці ніколи такого не терпіла! Хіба можна допускати, щоб чоловік отак із тобою поводився?
— Марго, не переймайся. Це наше з ним сімейне діло. І перед тобою я точно не збираюся виправдовуватись, — твердо відповіла Софія.
— Ну що ж, виходить, даремно прийшла — грошей ти мені не даси? — з надією уточнила Маргарита.
— Звісно, не дам, бо їх просто немає, — сказала Соня.
Рита пішла ні з чим.
Через десять днів зателефонувала мама.
— Уявляєш, Сонечко, ця Лариска виявилася такою хитрою! Сказала нашій Риточці, якщо та не поверне борг упродовж кількох днів, то вона звернеться до суду!
— Мамо, а в чому ж її хитрість? — спокійно спитала Софія. — Маргарита позичила гроші у чужої людини, написала розписку з конкретним терміном повернення. Просто наша Риточка знову вирішила, що борг можна не віддавати — так само як вона ніколи не повертала грошей нам.
— Ну що ви всі такі прискіпливі до грошей! — обурилася Валерія Павлівна. — Та скільки ж вона у вас брала? Копійки якісь.
— Якщо для тебе сімдесят тисяч гривень — це копійки, то для мене — ні, — образилася Софія. — Це дві третини моєї зарплати, ще й разом із премією.
— Ох, перестань, — нетерпляче сказала мати. — Ти ж заміжня. У тебе чоловік гарно заробляє.
— І що з того, мамо? — спокійно спитала Софія. — Тепер я маю всю свою зарплату Риті віддавати, так?
— Ну, не всю, — обурилася Валерія Павлівна. — Але ж іноді можна допомогти сестрі. Усяке в житті буває. Може, колись і тобі допомога знадобиться.
— Ти про що, мамо? — насторожилася Софія.
— А про те, що Рита бачила, як твій Андрій обідав з якоюсь дівчиною. І вони так сміялися. Я думаю, не варто тобі цілковито довіряти чоловікові. І ще, вважаю, ти маєш вимагати у нього повернути половину грошей, які ви відкладаєте на квартиру. Бо, доню, так можна й проґавити — і без грошей залишишся, і без чоловіка, — з ледь помітною усмішкою сказала Валерія Павлівна.
— Мамо, бачу, тебе це навіть тішить, — тихо мовила Софія. — Я довіряю своєму чоловікові. Але чомусь ви з Маргаритою щоразу намагаєтесь нас посварити. Не розумію, навіщо.
— Ну-ну, потім тільки не плач. Довіряй, якщо така довірлива, — невдоволено сказала мати.
А наступного дня Маргарита надіслала сестрі фотографію: Андрій сидів у кафе з молодою, симпатичною жінкою.
— Ну що, все ще довіряєш своєму чоловікові? — підписала вона повідомлення.
Коли ввечері Андрій повернувся з роботи, Софія показала йому знімок.
— От, поглянь, — сказала вона з усмішкою. — Мама з Маргаритою попереджають мене, що ти мені зраджуєш ось із цією жінкою.
Андрій глянув на фото й усміхнувся:
— Знаєш, головне, щоб мій друг Мишко не дізнався, що я обідав у кафе з його дружиною Наталкою, — засміявся він.
— Наталка, до речі, нещодавно мені телефонувала, — сказала Софія. — Вони з Михайлом запрошують нас у п’ятницю до себе на дачу, шашлики посмажити й відпочити.
— Чудово. Обов’язково підемо, — відповів Андрій. — Тільки треба буде приготувати для них якийсь подарунок.
За вечерею чоловік додав:
— Якщо твоя сестра Рита більше не полізе до нашого гаманця, то приблизно за вісім місяців ми продамо цю квартиру й купимо нову.
— А що там із тим боргом, який Рита брала у Лариси? — спитав Андрій.
— Батьки змушені були взяти кредит, — зітхнула Софія. — І Маргарита віддала Ларисі борг.
Після того випадку Софія остаточно перестала слухати матір і сестру. Вона зрозуміла: скільки б не допомагала — усе буде замало. Андрій тримав слово, і за кілька місяців вони продали свою однокімнатну квартиру, купили нову — простору, світлу, де й облаштували дитячу кімнату.
А Маргарита знову шукала себе, тепер уже «в психології». І тільки Валерія Павлівна зрідка телефонувала старшій доньці, щоразу починаючи розмову з ображеного:
— Ну ти ж могла б допомогти сестрі…
А Софія просто усміхалася:
— Мамо, я вже допомогла — собі.
