Не прийшло і тижня як молода свекруха прийшла до молодих на квартиру в гості та сказала:
— Любі мої дітки, після весілля ви ж звісно гроші маєте. А мені ай як потрібна допомога, сусідка ж моя Ліля, купила путівку на море, а ми з Дмитром хіба гірші? Та й ви, не хочете щоб ми батьки ваші трішки відпочили?
Олена, молода невістка, стояла в кухні, тримаючи в руках тарілку з печивом, яке щойно спекла для гостей. Вона здивовано подивилася на чоловіка Антона, який сидів за столом і переглядав щось у телефоні.
Квартира в новобудові на околиці Львова ще пахла свіжою фарбою – вони з Антоном переїхали сюди одразу після весілля.
Весілля було скромним, але радісним: сто гостей, біла сукня, танці до ранку. А тепер, через шість днів, свекруха Галина Іванівна стоїть на порозі з усмішкою, ніби нічого особливого не просить.
Антон підвівся, обійняв матір і запросив сісти.
— Мамо, сідайте, чаю наллю. Звісно, ми раді вас бачити, але… про які гроші йдеться? Ми ж тільки-но одружилися, витратили все на весілля і квартиру.
Галина Іванівна сіла, поправила свою яскраву хустку і зітхнула театрально.
— Ой, синку, ти ж знаєш, як ми з батьком тяжко працювали все життя. Я в школі вчителькою, він на заводі. А тепер пенсія – копійки! Сусідка Ліля, ота, що поруч живе, вчора хвалилася: “Галино, ми з чоловіком в санаторій їдемо, путівка на десять днів, все включено!”
А я що? Сиджу вдома, город копаю? Ви ж молоді, працюєте, Оленко ти ж у тій фірмі, де добре платять, а Антон наш – програміст, золоті руки! Дайте трішки, тисяч п’ять-шість, ми з Дмитром поїдемо, відпочинемо, а вам повернемо, як зможемо.
Олена поставила чай на стіл і сіла навпроти. Вона була з маленького містечка на Тернопільщині, переїхала до Львова на навчання, зустріла Антона в університеті.
Вони кохали один одного вже чотири роки, і весілля було мрією. Але гроші… На весілля батьки дали, гості накидали в конверти, але все пішло на перший внесок за квартиру. Залишилося небагато – на медовий місяць планували поїхати в Карпати, скромно.
— Галино Іванівно, ми б з радістю допомогли, але самі ледь зводимо кінці з кінцями. Квартира в кредит, робота в Антона фріланс, нестабільна. Може, пізніше?
Галина Іванівна скривилася, ніби почула щось образливе.
— Ой, Оленко, ти ж тепер наша донька! Родина – це коли допомагають один одному. Пам’ятаєш, на весіллі я казала: “Діти, ми завжди з вами!” А тепер що? Ми з Дмитром вас виростили, Антончика нашого, а ви нас на старість кинете?
Ліля сміятиметься: “Галино, твої молоді жадібні!” Ні, ні, ви ж не такі. Давайте, любі, подумайте. Я завтра ще зайду, може, передумаєте.
Вона допила чай, поцілувала сина в щоку і пішла, залишивши в повітрі запах її парфумів – солодкий, як цукерки.
Антон зітхнув і обійняв Олену.
— Ну от, почалося. Мама завжди така – приходить з “проханнями”. Пам’ятаєш, перед весіллям просила гроші на нову сукню?
Олена кивнула.
— Так, але тоді ми дали. А тепер… Антон, у нас же плани. Медовий місяць, меблі купити. Не можемо ж усе батькам віддавати.
Тієї ночі вони довго говорили. Антон розповів про дитинство: батьки завжди жили скромно, але мама любила “рівнятися” на сусідів. “Ліля купила телевізор – і нам треба. Сусід поїхав у відпустку – і ми маємо”. Батько Дмитро був тихим, працював механіком, але мама правила балом.
Наступного дня Галина Іванівна прийшла знову, цього разу з пирогом.
— Діти, скучили? Ось, спекла з яблуками, ваш улюблений, Антончику. Ну, подумали про моє прохання? Дмитро вже дивиться путівки, каже: “Галино, якщо діти допоможуть, поїдемо в санаторій!”
Олена намагалася бути ввічливою.
— Ми поговорили, але зараз важко. Може, знайдемо інший спосіб? Наприклад, поїдьте в Карпати, дешевше.
Галина Іванівна махнула рукою.
— Ой, Карпати – то не санаторій! Ліля каже, там рай! А ви молоді, заробите ще. Я ж не багато прошу. Тисячі шість-сім, і ми щасливі. Не хочете, щоб батьки раділи?
Антон спробував відмовити.
— Мамо, ми дамо три тисячі, більше не можемо.
— Три тисячі? Ой, синку, то ж на квитки не вистачить! Ліля платила п’ять за путівку на одного! Будьте ласкаві, додайте ще.
Так тривало кілька днів. Галина Іванівна приходила щодня: то з варенням, то з новинами про Ліліну відпустку. “Вона вже фото шле – готель шикарний!” Молоді відчували тиск. Олена почала дратуватися.
— Антон, твоя мама мене доведе! Вона не розуміє “ні”?
— Вона вперта. Давай дамо, щоб відчепилася.
Але Олена не погоджувалася. “Це наші гроші, на наше життя!”
Одного вечора, коли Галина Іванівна пішла, Олена подзвонила своїй мамі, Марії.
— Мамо, порадь, що робити? Свекруха просить гроші в санаторій, бо сусідка поїхала.
Марія засміялася в трубку.
— Оленко, то класика! Моя свекруха теж так робила. Скажи прямо: “Ні”. Або придумай щось, щоб вона зрозуміла.
Олена подумала і вирішила діяти. Наступного разу, коли свекруха прийшла, вона сказала:
— Галино Іванівно, ми подумали. Дамо гроші, але з умовою: поїдете з нами. Ми планували в Карпати, але змінимо на санаторій. Разом відпочинемо, як родина!
Галина Іванівна зраділа.
— Ой, чудово! Разом – то ще краще! Дмитро буде радий!
Але Антон здивувався.
— Оленко, що ти надумала? Ми ж хотіли удвох!
Олена шепнула:
— Почекай, це план.
Вони купили путівки на чотирьох на десять днів. Гроші пішли всі, що були. Галина Іванівна була в захваті.
— Діти, ви найкращі! Ліля позаздрить!
В поїзді Галина Іванівна не вгавала.
— Ой, водичка, нарешті! Дмитро, пам’ятаєш, як ми востаннє були? Двадцять років тому! А тепер завдяки дітям!
Дмитро, тихий чоловік з сивими вусами, кивнув.
— Так, Галино, дякуємо.
Олена і Антон сиділи поруч, тримаючись за руки. “Це буде цікаво”, – подумала Олена.
В готелі – почалися пригоди. Першого дня Галина Іванівна захотіла на пляж.
— Діти, ходімо купатися!
Олена почервоніла.
— Я не люблю купатися, сонце пече.
— Ой, не кажи! Ми ж за це заплатили!
Дмитро додав:
— Галино, дай їм спокій. Вони молоді, нехай гуляють.
Але Галина Іванівна наполягала. Вони пішли на пляж, де свекруха почала розповідати історії.
Ввечері за вечерею в кафе Галина Іванівна замовила купу страв.
— Діти, їжте, ми ж на відпустці! Рахунок – на вас, бо ви платили за путівки.
Антон скривився, але заплатив.
Другого дня – екскурсія. Галина Іванівна вибрала тур.
— Ходімо, подивимося Потьомкінські сходи! Ліля була, каже – краса!
Під час екскурсії вона коментувала все.
— Ой, гід, а чому сходи так називаються? Дмитро, фотографуй мене! Оленко, стій поруч, будемо як родина!
Олена шепнула Антону:
— Твій план працює? Вона нас замучить.
— Ні, це твій план! Але може, зрозуміє, що гроші – не головне.
Третього дня сталася перша криза. Галина Іванівна захворіла – від сонця голова боліла.
— Ой, діти, принесіть ліки! Я лежу, не можу встати.
Олена пішла в аптеку, Антон варив чай.
— Мамо, може, менше сонця?
— Ні! Ліля не хворіє!
Дмитро сидів мовчки, читаючи газету.
Четвертого дня вони пішли на ринок. Галина Іванівна купувала сувеніри.
— Оленко, дивись, намисто для тебе! А це для Лілі – хай позаздрить! Плати, Антончику.
Гроші танули. Олена не витримала ввечері.
— Антон, ми витрачаємо все! А медовий місяць?
— Почекай, може, щось станеться.
І сталося. П’ятого дня Галина Іванівна знайшла стару знайому – ту саму Лілію, яка приїхала з іншим туром.
— Лілю! Ой, яка зустріч! Ми з дітьми приїхали, вони все оплатили!
Ліля, елегантна жінка в сонцезахисних окулярах, усміхнулася.
— Галино, рада бачити! А ми з чоловіком самі, без дітей. Вони дорослі, живуть своїм життям.
Галина Іванівна хвалилася.
— А наші – золоті! Все для нас роблять.
Але Ліля додала:
— Мої діти теж допомагають, але ми не просимо. Самі заробляємо. Відпустка – наша заслуга.
Галина Іванівна замовкла. Ввечері вона сказала:
— Діти, може, ми з Дмитром самі заплатимо за вечерю?
Антон здивувався.
— Мамо, що сталося?
— Та Ліля… Вона каже, вони самі. Може, я переборщила?
Олена скористалася моментом.
— Галино Іванівно, ми любимо вас, але хочемо своє життя. Гроші – не безкінечні.
Галина Іванівна заплакала.
— Ой, пробачте. Я думала, родина – це все ділити. Але бачу, тисну на вас.
Дмитро обійняв дружину.
— Галино, діти праві. Давай самі.
З того дня все змінилося. Вони відпочивали разом, але свекри платили за себе. Галина Іванівна розповідала історії з молодості, без тиску.
— Знаєте, коли ми з Дмитром одружилися, мої батьки теж просили. Але ми сказали “ні” і самі встали на ноги.
Олена усміхнулася.
— То чому ж ви так?
— Боялася старості. Але ви – наша гордість.
Повернувшись додому, Галина Іванівна більше не просила. Навпаки, принесла гроші.
— Ось, повертаю за путівки. І дякую. Ми зрозуміли.
Молоді поїхали в Карпати удвох. А родина стала ближчою.
Історія тривала, свекруха допомагала, без вимог. Ліля приїжджала в гості, і вони сміялися над “відпустковою пригодою”.
Наталія Веселка
