«Любляча дружина подарувала б чоловікові авто» — його зачепило, що батьки подарували машину мені.
Яна різко підвела голову, щойно побачила нове сповіщення з банку на телефоні. Ще один переказ. Ще одна витрата. Валерій знову витратив гроші без жодного попередження.
— Валеро, що це за переказ на десять тисяч гривень? — голос у неї напружився.
— А… це? — чоловік навіть не відірвався від комп’ютера. — Нове обладнання для роботи. Ти ж знаєш, старе вже зовсім нікуди не годиться.
— Обладнання? — Яна повільно підвелася з дивана. — На десять тисяч?
Жінка обурилася. То двадцять тисяч гривень на якісь курси. То сорок тисяч — на «дуже важливі інструменти». І щоразу — та сама історія.
— Яно, не починай знову, — Валерій нарешті повернувся до неї. — Це інвестиція у наше майбутнє.
— Інвестиція?! — жінка підвищила голос. — Валеро, ми ж досі живемо в орендованій квартирі! У нас навіть елементарних заощаджень немає!
— І що, тепер усе життя лише збирати гроші й ні на що їх не витрачати?
Яна пройшлася кімнатою, намагаючись заспокоїтися. Але кожен крок тільки підливав оливи у вогонь. Як можна бути таким безвідповідальним? Вони ж мріяли про власне житло, складали фінансові плани. А він — спускає все, що є, мов крізь пальці.
— Ми ж домовлялися! — вона зупинилась перед ним. — Великі витрати — тільки після обговорення!
— Та домовлялися, домовлялися… — він махнув рукою. — Ти ж завжди проти будь-яких трат.
— Я проти марних витрат!
Валерій скривився і знову втупився в монітор. Цей жест виводив дружину з рівноваги. — Валеро, я з тобою розмовляю! — голос став голоснішим.
— Чую, чую, — пробурмотів він. — Знову лекція про те, як я не думаю про майбутнє.
Яна опустилася на край крісла, стискаючи руки. Як пояснити людині, що гроші не ростуть на деревах? Що кожна витрачена тисяча гривень відтягує їхню мрію про власний дім ще далі?
— Сам порахуй, — вона дістала телефон. — Якщо подивитися всі перекази, за останні три місяці ти витратив шістсот тисяч гривень. Шістсот, Валеро!
— І що з того? — він нарешті подивився на неї. — Гроші існують для того, щоб їх витрачати.
— На розумні речі! — Яна підскочила. — А не на всіляку нісенітницю!
Валерій насупився. Схоже, її тон йому не сподобався.
— Це не нісенітниця! — теж встав. — Це необхідні речі для мого розвитку!
— Розвитку чого? — її голос уже тремтів. — Твоїх фантазій?
Напруга в кімнаті збільшилася. Яна бачила, як у чоловікові закипає обурення, але зупинитися вже не могла. Емоції переливали через край — їм був потрібен вихід.
— Знаєш що, Валеро? — Яна підійшла до вікна, дивлячись на сусідні будинки. — Якби не твої постійні витрати, ми б уже давно купили квартиру. Або жили б у власному домі, а не знімали кути!
Слова вирвалися самі собою. І Яна одразу зрозуміла — сказала зайве. У кімнаті зависла тиша.
— Ось воно що, — Валерій заговорив холодно. — То я, значить, винен у тому, що ми досі на орендованій квартирі?
— Валеро, я не це мала на увазі…
— Ні, все правильно сказала, — він почав ходити кімнатою. — Чоловік заважає дружині жити у власній квартирі.
Яна повернулася до нього обличчям. У його очах читалась образа. Справжня, глибока. — Пробач, — прошепотіла вона, намагаючись підійти ближче. — Я неподумавши сказала.
— Неподумавши? — він гірко посміхнувся. — Чи це те, що ти давно про мене думаєш?
Наступні дні минули в натягнутому мовчанні. Валерій майже не розмовляв з дружиною — відповідав коротко, уникав погляду. Яна мучилася від власних слів, але характер не дозволяв першою піти на примирення.
Через кілька днів Яні мало виповнитися тридцять років. Зазвичай вони готувалися до свят заздалегідь, обговорювали подарунки, гостей. А цього разу навіть згадати про ювілей було незручно.
Уранці Яну розбудив телефонний дзвінок.
— З ювілеєм, доню! — голос мами лунав урочисто. — Збирайся, ми вже їдемо до тебе!
— Мамо, що сталося? — Яна сіла в ліжку.
— Побачиш, — мама загадково засміялася. — Одягайся і спускайся через пів години!
Яна глянула на Валерія. Той знизав плечима, але в очах з’явився інтерес — перші живі емоції за кілька днів. Біля під’їзду стояли її батьки з широкими усмішками. А поруч — блищав новенький автомобіль.
— Мамо, тату… це що? — Яна навіть не змогла вдихнути повітря.
— Твій подарунок, сонечко, — тато простягнув їй ключі. — З ювілеєм тебе!
Яна взяла ключі тремтячими руками. Автомобіль виблискував на сонці. Машина мрії. Батьки обійняли доньку, засипаючи привітаннями.
— Це занадто… — в голосі Яни тремтіли емоції. — Це надто дорого…
— Нічого не надто для нашої принцеси, — ніжно сказала мама, торкаючись щоки доньки. — Ти це заслужила.
— Документи оформлені на тебе, — додав батько. — Авто повністю твоє.
Яна озирнулася на Валерія. Він стояв трохи осторонь, розглядаючи машину. На обличчі — напружене, суперечливе вираження. Радість змішувалася з чимось іншим… непрозорим.
— Валеро, ти ж радий? — Яна підійшла до нього. — Тепер не доведеться щодня штовхатися в маршрутках.
— Звісно, радий, — натягнуто посміхнувся він. — Гарна машина.
Щось у його голосі насторожило Яну. Але батьки запрошували на святковий обід. День минув у суєті і сміху. А от проблеми почалися вже наступного ранку. Яна збиралася на роботу й взяла ключі від авто.
— Куди це ти? — Валерій несподівано став на її шляху.
— На роботу, — здивовано відповіла вона. — А що?
— На моїй машині? — голос прозвучав з натиском.
Яна завмерла. Усередині щось стиснулося. Які ще “його” машині? Подарунок зробили їй. Документи — на її ім’я.
— Валеро, це моя машина, — вона повільно вимовила кожне слово. — Мені її подарували батьки. Особисто.
— Подарували сім’ї, — склавши руки, відказав він. — А в родині головний — чоловік.
— Ти що таке кажеш? — її голос загострився. — Це був подарунок мені. На мій ювілей.
Валерій скривився, ніби вона сказала щось непристойне. Яна не вірила власним вухам. Звідки взялись ці претензії?
— Валеро, я не розумію, — Яна намагалася зберігати спокій. — Учора ти радів подарунку, а сьогодні відбираєш?
— Я не відбираю, — знизав плечима Валерій. — Просто вважаю логічним, щоб автомобілем розпоряджався чоловік.
— Розпоряджався?.. — її голос зірвався майже на шепіт. — Але ж це мій подарунок, Валеро.
На цій ноті розмова закінчилася. Яна все ж поїхала на роботу на своїй машині. Але осад лишився. Ввечері Валерій знову заговорив про «сімейний автомобіль». А ще за тиждень ситуація загострилася ще більше. У гості завітала мати Валерія — Галина Петрівна. Жінка ніколи не вирізнялася особливою делікатністю, але цього разу перевершила саму себе.
— Яночко, люба, — свекруха сіла за кухонний стіл, — мені потрібно з тобою серйозно поговорити.
— Звісно, — Яна розливала чай, передчуваючи щось неприємне.
— Ти ж розумієш, що машина — це велика відповідальність, — почала Галина Петрівна. — Особливо для молодої жінки…
Яна поставила чашку з відчутним дзвоном. Усередині все кипіло від обурення. Невже й свекруха вирішила втручатись у її особисте життя?
— Галино Петрівно, я добре воджу машину, — її голос був рівний, але холодний.
— Авжеж, люба, — з удаваною поблажливістю усміхнулась свекруха. — Але ж чоловік за кермом — завжди надійніше.
— І що ви хочете цим сказати? — терпець уже був на межі.
Галина Петрівна відкашлялась і почала неквапно розмішувати цукор. Вираз обличчя — наче вона збиралась вимовити щось надзвичайно важливе.
— Я думаю, тобі варто оформити Валеру як співвласника, — нарешті промовила вона. — Так буде правильно, по-сімейному.
— Співвласника?! — Яна ледь не поперхнулася чаєм. — Галино Петрівно, цю машину подарували особисто мені.
— Але ж ти заміжня жінка, — свекруха не відступала. — У сім’ї все має бути спільним.
Яна різко встала з-за столу. Ноги тремтіли від обурення. Як можна бути такою? Вимагати переоформити подарунок на свого сина?!
— Галино Петрівно, — вона повільно обернулася до свекрухи, — машина залишиться оформленою на мене. І це не обговорюється.
— Яночко, не поспішай, — свекруха стиснула губи. — Подумай про сімейне благополуччя.
— Думаю, — обурилася Яна. — І вважаю, що кожен має володіти тим, що йому подарували.
Розмова на цьому завершилась. Але в домі повисла напружена атмосфера. Валерій відкрито став на бік матері, а Яна почувалася чужою у власному житті.
Минуло ще два тижні. Яна була вдома, готувала вечерю. О пів на восьму двері розчинилися. Валерій увірвався в передпокій — мокрий до нитки. Волосся прилипло, з куртки стікала вода.
— Валеро, що сталося? — Яна вибігла з кухні.
— Зонт зламався! — буркнув він і кинув рештки парасольки в кут. — Таксі не приїхало! Пів години стояв під дощем, чекав маршрутку!
— Чому не подзвонив? — вона простягла рушник. — Я б приїхала, забрала б тебе.
Валерій подивився на неї. У погляді палахкотіли іскри образи.
— А на чому б ти приїхала? — голос вібрував сарказмом. — На моїй машині, яку ти собі привласнила?
Яна застигла з рушником у руках. Усередині все похололо. Невже він справді вважає, що вона привласнила свій власний подарунок?
— Валеро, ця машина — моя, — голос тремтів від образи. — Мені її подарували на ювілей. Особисто. Мої батьки.
— Любляча дружина подарувала б машину чоловікові! — закричав Валерій. — А ти — егоїстка! Думаєш тільки про себе!
Яна відступила на крок. Як можна бути таким невдячним?
— Це мій подарунок! Мої батьки купили його мені!
— Мої батьки, мої батьки! — перекривляючи, верещав Валерій. — А про чоловіка забули?! Про те, що я пішки по зливі ходжу!
— Ти міг сьогодні взяти машину! — Яна теж підвищила голос. — Я б дала ключі без проблем!
— Дала б! — засміявся він. — Як милостиню, так? Дякую, не треба!
Яна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Де той спокійний, турботливий Валерій, за якого вона колись виходила заміж? Зараз перед нею стояв чужий, з мокрим волоссям, і вимагав те, що йому не належало.
— Валеро, ти просиш неможливого, — вона намагалася знову говорити спокійно. — Машина подарована мені. Я не зобов’язана її нікому віддавати.
— Не зобов’язана? — він підійшов ближче, напружено. — А я тобі хто? Чужа людина?
— Не чужа, — в очах виступили сльози. — Але це не означає, що я маю віддавати тобі все, що в мене є. Ти вже й так спустив усі наші заощадження на свої короткочасні захоплення!
Сварка тривала до пізньої ночі. Валерій казав, що вона егоїстка. Яна захищала своє право на власність. І коли почало світати, обоє зрозуміли: їхня сім’я руйнується.
Через місяць вони подали на розлучення. Валерій намагався через суд відсудити половину автомобіля. Стверджував, що подарунок був «для родини». Але документи не залишали простору для маніпуляцій: машина була оформлена особисто на Яну.
У день оголошення рішення суду Яна сіла за кермо свого авто. У дзеркалі заднього огляду мигнуло обличчя колишнього чоловіка — Валерій стояв на сходах й дивився їй услід. Яна завела двигун. Натиснула на газ. Машина повільно поїхала геть від будівлі суду.
Попереду починалося нове життя. Життя, де вже ніхто не претендуватиме на її подарунки. На її свободу. На неї саму.
