Люба сиділа за старим дерев’яним столом у своїй маленькій кухні, тримаючи в руках пошарпану скриньку, де зберігала зароблені за кордоном євро.
Вона повернулася з Італії два тижні тому, провівши там три роки, доглядаючи за літньою синьйорою. Гроші, які вона заробила, лежали перед нею — акуратно складені купюри, загорнуті в стару хустку.
Це було все, що вона мала: її мрії, її надії, її важка праця. Але як їх розподілити? Люба зітхнула, провівши рукою по чолі, де вже проступали зморшки від втоми та тривог.
— Що ж мені робити? — пробурмотіла вона сама до себе, дивлячись на купюри. — Дітям треба допомогти, але ж і про себе подумати не гріх…
Її двоє дітей, Оленка та Ігор, жили у сусідньому місті.
Оленка, старша донька, закінчувала університет і мріяла про власну справу — маленьку кав’ярню.
Ігор, молодший син, був у десятому класі, але вже просив грошей на новий комп’ютер, щоб “вчитися програмувати”.
Люба знала, що діти потребують її підтримки, але в глибині душі вона мріяла про щось своє.
Біля її старенької хати, що дісталася від батьків, стояв кривий паркан, який ледве тримався. А ще вона уявляла квітник — пишний, з трояндами, півоніями та лавандою, як у журналах, що вона гортала в Італії.
— Мамо, ти вже вирішила, що з грошима робити? — раптом пролунав голос Оленки. Вона приїхала на вихідні й тепер стояла в дверях, тримаючи в руках чашку чаю. Її довге темне волосся було зібране в недбалий пучок, а очі блищали цікавістю.
Люба зітхнула й відклала скриньку.
— Оленко, я не знаю… — відповіла вона тихо. — Хочу вам з Ігорем допомогти, але ж і хата розвалюється. Паркан он уже п’ятий рік гниє, а я все мрію про квіти…
Оленка сіла навпроти, обхопивши чашку обома руками.
— Мамо, ти все життя для нас старалася. Може, хоч раз зробиш щось для себе? — сказала вона, але в її голосі відчувалася легка нерішучість. Люба знала, що донька мріє про свою кав’ярню, і ці гроші могли б стати для неї стартом.
— А твоя кав’ярня? — запитала Люба, пильно дивлячись на доньку. — Ти ж казала, що тобі бракує лише стартового капіталу. Я могла б віддати тобі половину, а другу — Ігорю. Але тоді на паркан нічого не залишиться.
Оленка знизала плечима.
— Мамо, я не хочу, щоб ти почувалася винною. Кав’ярня — це моя мрія, але я можу ще попрацювати, назбирати. А ти… ти ж ніколи собі нічого не дозволялa.
Люба усміхнулася кволо. Оленка завжди була розумною, але її слова лише ускладнювали вибір. Вона встала, підійшла до вікна й подивилася на подвір’я.
Паркан справді виглядав жалюгідно: дошки хиталися, деякі вже впали, а бур’яни росли крізь щілини. Вона уявляла, як замість цього стоїть новий, міцний паркан, а поруч — клумба з квітами, які пахнуть літом.
— Може, ти права, — сказала Люба, повертаючись до доньки. — Але я не можу просто взяти й витратити все на себе. Ви — моя сім’я, мої діти. Як я можу не думати про вас?
Того вечора Оленка поїхала назад до міста, а Люба залишилася на самоті зі своїми думками.
Вона довго сиділа, перебираючи купюри, ніби вони могли самі підказати їй правильне рішення.
Наступного дня вона вирішила порадитися з подругою Марією, яка жила по сусідству й завжди мала практичний погляд на життя.
Марія запросила Любу на каву. Її хата була затишною, з вишитими серветками на столі й запахом свіжоспечених пиріжків.
— Любо, ти чого така задумана? — запитала Марія, наливаючи каву в стареньку порцелянову чашку. — Гроші заробила, а виглядаєш, ніби світ валиться.
Люба зітхнула й розповіла про свою дилему. Марія слухала уважно, киваючи головою.
— Знаєш, що я тобі скажу? — почала вона, коли Люба закінчила. — Ти все життя дітям віддавала. І це правильно, ти мати. Але якщо ти зараз не зробиш щось для себе, то коли? Діти виростуть, у них своє життя буде. А ти залишишся в цій хаті з дірявим парканом і без квітів. Хіба ти цього хочеш?
— Але ж Оленка… Ігор… — почала Люба, але Марія перебила.
— Оленка розумна дівчина, вона сама собі раду дасть. А Ігор ще в школі, йому комп’ютер потрібен, але ж не сьогодні-завтра. Ти можеш частину грошей відкласти для них, а частину — на паркан і квітник. Це ж твоя мрія, Любо!
Люба задумалася. Марія мала рацію, але в глибині душі вона все ще відчувала провину. Вона повернулася додому й знову сіла за стіл, дивлячись на скриньку.
— Може, справді зробити паркан? — прошепотіла вона. — А дітям віддати половину…
Наступного тижня Люба вирішила діяти. Вона зателефонувала майстру Василю, який славився в селі своєю роботою. Василь прийшов наступного дня, оглянув подвір’я й кивнув.
— Паркан можна зробити міцний, — сказав він. — А якщо хочеш, я тобі й клумбу допоможу викопати. Але це коштуватиме. Скільки в тебе є?
Люба зам’ялася. Вона не хотіла розповідати, скільки в неї грошей, але назвала суму, яку готова була витратити. Василь погодився, і вони домовилися, що він почне роботу через тиждень. Люба відчула полегшення — нарешті вона зробила перший крок до своєї мрії.
Але того ж вечора до неї приїхав Ігор. Він був у джинсах і старій футболці, з рюкзаком за плечима. Його обличчя сяяло ентузіазмом.
— Мамо, я знайшов курси програмування! — вигукнув він, ледве переступивши поріг. — Вони онлайн, але коштують дорого. Якщо я їх пройду, зможу влаштуватися на роботу ще до закінчення школи!
Люба відчула, як її серце стиснулося. Вона запросила сина до столу, налила йому чаю.
— Ігоре, це ж чудово, — сказала вона, намагаючись усміхнутися. — Але… курси дорогі, так? А я вже домовилася про паркан…
Ігор здивовано глянув на неї.
— Паркан? Мамо, серйозно? Ти ж завжди казала, що ми для тебе найважливіші. А тепер що, паркан важливіший за моє майбутнє?
— Не кажи так, — відповіла Люба, відчуваючи, як її голос тремтить. — Я просто хочу, щоб у нас був гарний дім. Щоб я могла хоч раз зробити щось для себе.
— Для себе? — Ігор нахмурився. — А ми з Оленкою що, не твоя сім’я? Ти ж для нас заробляла ці гроші!
Слова сина зачепили Любу. Вона відчула, як сльози навертаються на очі, але стрималася. Ігор, побачивши її реакцію, зітхнув.
— Вибач, мамо, я не хотів… — сказав він тихше. — Просто я так хочу ці курси. Вони реально можуть змінити моє життя.
Люба кивнула, але нічого не сказала. Ігор поїхав наступного дня, а вона знову залишилася на самоті. Її думки кружляли, як вихор. Вона хотіла допомогти дітям, але мрія про квітник і паркан не відпускала.
Через кілька днів Люба вирішила піти до місцевого банку, щоб покласти гроші на рахунок. Вона не довіряла скриньці — занадто багато чула історій про крадіжки.
Але коли вона дістала хустку, щоб перерахувати купюри, її серце зупинилося. Скринька була порожньою.
— Як… як це можливо? — прошепотіла вона, перевертаючи скриньку. Купюр не було. Жодної.
Люба обшукала всю хату, перевірила кожну шухляду, кожну полицю. Нічого. Гроші зникли. Вона сіла на підлогу й розплакалася. Усе, заради чого вона працювала, усе, що вона мріяла втілити, зникло.
Того ж дня вона зателефонувала Оленці й Ігорю, розповівши про біду. Оленка приїхала одразу, намагаючись заспокоїти матір.
— Мамо, ми щось придумаємо, — сказала вона, обіймаючи Любу. — Може, це сусіди? Чи хтось із знайомих?
— Хто б це міг бути? — Люба витирала сльози. — Я нікому не казала, де тримаю гроші!
Ігор, який приєднався до розмови по телефону, був більш різким.
— Мам, як ти могла не покласти їх у банк одразу? — сказав він. — Ти ж знала, що в селі крадуть!
— Ігоре, не кричи на маму, — втрутилася Оленка. — Ми всі винні. Треба було раніше подумати.
Наступні тижні Люба намагалася з’ясувати, що сталося. Вона розпитувала сусідів, ходила до сільської ради, навіть звернулася до поліції. Але слідів не було. Гроші зникли, наче їх ніколи й не існувало.
Одного вечора, коли Люба сиділа на ганку, дивлячись на старий паркан, до неї підійшла Марія.
— Любо, я чула, що сталося, — сказала вона, сідаючи поруч. — Не падай духом. Ти сильна. Ти ще заробиш.
— Зароблю? — гірко всміхнулася Люба. — Маріє, мені вже не двадцять. Я три роки в Італії горбатилася, щоб ці гроші зібрати. А тепер що? Ні паркану, ні квітів, ні допомоги дітям…
Марія поклала руку їй на плече.
— Ти не одна. Діти в тебе хороші, вони тобі допоможуть. А паркан… ми з сусідами можемо скинутися, зробити тобі хоч якийсь.
Люба подивилася на подругу зі сльозами в очах.
— Дякую, Маріє. Але це не тільки про паркан. Це про мою мрію. Я думала, що хоч раз зроблю щось для себе…
Минуло кілька місяців. Люба так і не дізналася, хто вкрав її гроші. Але життя не зупинилося.
Оленка влаштувалася на роботу й почала відкладати на свою кав’ярню.
Ігор знайшов безкоштовні онлайн-курси й почав вчитися програмуванню.
А Люба… Люба почала садити квіти. Вона купила кілька саджанців за дрібні заощадження, які залишилися, і висадила їх біля старого паркану.
— Може, це і не той квітник, про який я мріяла, — сказала вона одного разу Оленці, показуючи на маленьку клумбу. — Але це початок.
Оленка обняла матір.
— Мам, ти молодець. І знаєш що? Ми з Ігорем вирішили, що наступного літа самі зробимо тобі паркан. Без жодних майстрів.
Люба всміхнулася. Може, вона й втратила гроші, але не втратила головного — любові своїх дітей і надії на краще.
Наталія Веселка
