— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє стримала. Але на цьому, моя дорога, все. Збирай речі та їдь додому. Не пара ти моєму синові, не пара
Люба сиділа у кімнаті й підраховувала майбутні витрати. Чоловік Валера сказав, що з цієї зарплати треба купити його мамі нові туфлі. У неї кісточка на нозі випирала, тож потрібне взуття з м’якої шкіри, щоб було зручно ходити.
Ну звісно, купити треба — і, ясна річ, за свої гроші. Не брати ж у неї гроші на подарунок. Ще свекру потрібно нову сорочку купити — стара зовсім зносилася. А розмір у нього чималий, тож доведеться їхати в спеціальний магазин, де ціни далеко не скромні. І ще віддати свекрусі гроші за квартплату, свою частку на продукти, як і домовлялися.
Після всього цього залишалося зовсім мало, а Любі потрібно було придбати сукню. Вона закінчувала навчання на вечірньому відділенні й мала отримувати диплом у святковій обстановці. На роботу вона могла й у старій ходити — там усе одно халат зверху, ніхто не бачить. А от на вручення диплома йти було буквально ні в чому.
Минулого місяця вони купили Валері хороші джинси й тонкий светр, а от на себе Люба грошей так і не назбирала.
Коли чоловік повернувся з роботи, вона розповіла йому про свою проблему.
— Любо, ну що за проблема? Може, у мами щось візьмеш? Вона ж поправилась, багато гарних речей у шафі висить, навіть не вдягала. Тобі ж один раз одягти треба, а мамі ходити немає в чому, — запропонував Валера.
— Та я розумію. Але якось просила в неї блузку, то вона сказала, що ще рано її хоронити — сама буде носити, — відповіла Люба.
Валері подобалася його молода дружина, хоча вона й не вміла так добре вести господарство, як його мама. Та й батькові вона особливо не припала до душі. Можливо, з часом навчиться — у мами й досвіду, і характеру вистачить. Мама в нього — золота людина, всі сусідки так кажуть. Що, мовляв, Любі пощастило зі свекрухою. Та й сварок у них за два роки жодного разу не було. Ну, приготувала дружина щось не те, що батько любить, — мама швиденько вилила в унітаз, зварила своє, і все вирішилося тихо й мирно.
Так, сукня Любі була потрібна. Ну що ж — зекономлять обоє на обідах, може, й знайдуть щось недороге. А про те, щоб поговорити з мамою й купити туфлі за її рахунок, навіть думки не виникало. Ну який же це тоді подарунок?
У суботу сукню таки знайшли — на стоку. Так, синтетика, спідниця трохи розширена, зате верх виглядав цілком пристойно.
— Одягну яскраве намисто, добре, що колір сіруватий, нейтральний — підходитиме будь-що, — заспокоювала себе Люба. Сукня їй особливо не подобалася, зате ціна тішила.
Дівчина трохи набрала вагу, коли втратила дитину на одинадцятому тижні. Коли свекруха про це дізналася, одразу зойкнула:
— Боже, і для себе не встигли пожити, і вже дитина! Він же плакатиме, а Матвій Єгорович нервуватиме. Квартира у нас маленька, ваша кімната вузька-превузька. Ні-ні, дитина не на часі.
Чи то Всесвіт почув слова свекрухи, чи то жінка сильно перенервувала…
З того часу минуло пів року. Люба отримала диплом і принесла його додому. Свекруха купила торт, привітала. Матвій Єгорович пробурмотів щось і сказав, що торт не любить, краще б випили щось міцного.
Після чаю зі свекрухою вони зайшли в Любину кімнатку-пенал «поговорити».
— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє стримала. Але на цьому, моя дорога, все. Збирай речі та їдь додому. Не пара ти моєму синові, не пара. Його хочуть бачити зятем люди значно пристойніші, ніж твої батьки. Добре, що дітей немає — ні собі, ні синові моєму життя не зіпсувала.
Це було витримати важко. Люба не знала, що відповісти — лише відкривала й закривала рот, наче повітря забракло. Потім заплакала:
— Не виганяйте мене, куди я поїду? Батько мене додому не прийме…
— Не вигадуй, прийме, — відрізала свекруха. — Завтра йдіть і подайте заяву на розлучення.
Далі Люба діяла, наче на автопілоті. Головне — вона бачила, що Валера сам не хотів розлучення, але ослухатися матір не міг. Наприкінці свекруха ще й зажадала повернути обручку, яку Валера надягнув їй у РАЦСі. Люба не вміла й не могла сперечатися — віддала її. І поїхала додому.
Батько зустрів Любу добре, жодного докору не кинув:
— Та ти що, думала, я серйозно? Я ж пожартував, коли сказав, що не прийму тебе додому через сварку, бо в усьому твій характер звинуватять. Це щоб ти характер свій не показувала.
Минали роки. Люба вдруге вийшла заміж і волею долі знову приїхала на роботу в те саме місто, з якого її колись «за непотрібністю» вигнали. Зустріла подруг із вечірнього коледжу, розговорилися.
Валера, її перше кохання, життя не прожив — а промучився. Двічі одружувався, але мати так і не змогла «знайти йому ціну». Почав пити. Підібрала його вже третя жінка — і то тільки заради квартири. Рівно через три місяці після весілля, його раптом не стало. Батьків його вже давно не було.
А Люба прожила життя спокійно. Вийшла заміж у рідному місті. Великого кохання не було, зате була повага до чоловіка й взаєморозуміння. Разом виростили двох дітей, працювали, як могли, особливо важко було у дев’яності. Але вистояли. Згодом вони переїхали до міста, де Люба вчилася — діти перебралися раніше, облаштувалися й знайшли роботу батькам.
Одного дня Люба попросила чоловіка з’їздити з нею на місцеве кладовище. Вона знайшла могили свого першого чоловіка та його батьків. Могили були занедбані, фарба облупилася, бур’яни поросли.
Вона поклала на хрест квіти й тихо сказала:
— Дякую вам… що тоді вигнали мене.
