— Любий, може, відправиш її в будинок для літніх? І їй добре, і нам спокійніше.
— Ти при своєму розумі? Що скажуть партнери? Не зміг утримати власну матір.
— А з яких це пір ти став про матір думати? А про нас подумай! Куди не зайди — всюди вона! І Марина з Анею весь час сваряться через ту кімнату. Вони ж дорослі, їм потрібні окремі.
Наталія Іванівна сиділа на лавці в парку. Вона підставила свої зморшкуваті щоки під останні проміння сонця, ніби намагаючись упитися їхнім теплом хоч ненадовго. До парку вона приходила часто — тут можна було побути на самоті й поплакати. Дома — зась. Син забороняв.
Син узагалі багато чого забороняв: заходити до вітальні, коли в них гості; торкатися до побутової техніки; без дозволу вмикати телевізор; навіть холодильник відкривати. Хоча вона віддавала всю свою пенсію — до копійки.
— А нащо мені гроші? У мене й так усе є. Головне, щоб Максимку була допомога.
Максимко ж брав гроші у літньої матері й оком не моргнув. Хоч мав власний, досить успішний бізнес.
— А що, я повинен годувати її задарма? Нехай теж вносить у сімейний бюджет!
Так вони й жили. Ні, Максим не був скупим. Просто розривався між родиною, роботою і коханкою. І та, й інша вимагали від нього чималих вкладень.
— Тільки-но купив дружині нову шубу — тепер і коханка хоче. А старший телефон
розбив, теж треба купити…
Максим думав про всіх — тільки не про свою матір. Для нього вона була тягарем, колючкою в оці. У душі він навіть мріяв, щоб вода десь жила окремо. Його діти теж інколи питали:
— Тату, а бабуся в нас надовго?
Усі чекали тієї миті, коли можна буде забрати її кімнату. Хоч вона й була меншою за інші.
— Потерпіть, бабуся у віці, сама жити не може.
— Любий, може, відправиш її в будинок для літніх? І їй добре, і нам спокійніше.
— Ти при своєму розумі? Що скажуть партнери? Не зміг утримати власну матір.
— А з яких це пір ти став про матір думати? А про нас подумай! Куди не зайди — всюди вона! І Марина з Анею весь час сваряться через ту кімнату. Вони ж дорослі, їм потрібні окремі.
— Не починай з ранку! Буде їм кімната. Треба потерпіти! І крапка!
— Поговори хоча б із братом! Вона ж і його мати також!
Максим підвівся з-за столу й завмер у дверях. У коридорі стояла його мати — вона все почула.
— Підслуховуєш?! — різко кинув він.
— Ні, Максимок, я просто повз проходила. Не хвилюйся, я вже йду. Мені треба на вулицю, у парк… подихати свіжим повітрям.
Такі суперечки в домі стали майже щоденною традицією. Наталія Іванівна все чула і все розуміла. І сама не хотіла жити у сина, де її відкрито недолюблювали. Та йти було нікуди. Своєї домівки вона вже не мала, а сама думка про будинок для літніх лякала її. Забагато наслухалася про те, як там гинуть люди, віддані недбалими родичами: хто згасає за кілька місяців, хто стає мов овоч. Вона туди не піде. Краще вже сидітиме тут, у парку, а ввечері тихенько, щоб нікому не заважати, прошмигне до своєї маленької кімнати і ляже спати.
Наталія Іванівна була матір’ю двох синів. Рано овдовіла і підіймала хлопців сама. Виховувала суворо, але при цьому її діти ніколи ні в чому не мали потреби. Працювала прибиральницею у школі та місцевій амбулаторії, тримала вдома худобу. Часто продавала свіже молоко й сметану, а за її домашнім сиром приїжджали з міста. Сини виросли, змужніли, подалися до міста, завели родини. Спершу навідувалися раз на місяць: привозили гостинці, допомагали грошима…
Що з ними сталося? Чому так змінилися? Що вона зробила не так? Ці думки точили її постійно. Вона підійшла до своєї улюбленої лавки в парку і тихо сіла. Поряд нікого. Починало холоднішати. Люди все рідше заходили сюди гуляти. Лише зрідка швидко проходили перехожі або пробігали спортсмени.
Наталія Іванівна мимоволі згорнула плечі — холод пронизував. Дні ставали дедалі коротшими, часто лив дощ, а ночами вже підморожувало. Та вона все одно щодня приходила сюди. Не хотіла заважати нікому вдома, а тут їй було спокійно. Вона знову думками повернулася до минулого. Чому ж вона не послухала сусідку Зінку? Та ж попереджала:
— Не продавай хату! Не потрібна ти їм будеш у тому місті. А тут у тебе свій куток.
Та ні, не послухала Зіну. А як було не продати, коли в сина раптом з’явилися проблеми в бізнесі? Збанкрутував, терміново потрібні гроші на нову справу. От вона й пожаліла… продала будинок якійсь міській панночці. Та хотіла зробити з нього дачу, приїжджати відпочивати час від часу.
У Наталії Іванівни тихенько потекли сльози. Перед очима знову постала рідне село, її хатинка. Яким же гарним був сад! Скільки там було фруктових дерев… А бузок під вікном! Як пишно він цвів, як пахнув — на всю вулицю. І вода в криниці — прозора, чиста, як сльоза. У місті такої немає, навіть куплена, фільтрована — й близько не та.
— От би ще раз побачити своє село, свій дім… попити холодної водички. А потім можна й померти…
Але шляху назад уже немає. Вона туди не повернеться. Може, Господь і справді забере її раніше. Скупі сльози знову скотилися. Навіть поговорити ні з ким, навіть пожалітися… Місто для неї чуже, люди чужі. Знайомих немає, а своїм вона не потрібна.
Син увесь час пропадає на роботі, онуки — у школі та на гуртках, а невістка годинами висить на телефоні з подружками.
Молодшому синові вона теж не потрібна. Та й сама винна. Коли продавала дім, усі гроші віддала Максиму, а Михайлу нічого не дісталося. У Максима тоді була біда, а Михайло жив добре: бізнес процвітав, дружина на хорошій роботі, жили заможно. Тільки допомагати братові він тоді не став… видно, гроші дорожчі за родинні зв’язки.
От і зараз: не навідує ні матір, ні брата, хоч мешкають в одному місті. Напевно, досі ображений, що частина грошей дісталася не йому.
— Та й Бог із ним… головне, щоб у нього все було добре.
Якось Максим таємно поговорив із Михайлом. Хотів, щоб той забрав до себе матір. У того й будинок великий, і достаток вищий. Але Михайло категорично відмовився. Та ще й різко осадив брата:
— Коли гроші треба було — мати тобі була потрібна, а тепер, коли справи пішли вгору, вона зайва?
— Не говори дурниць! Вона і твоя мати теж! У тебе будинок великий! А в мене умов нема, діти в тісноті живуть.
— Хто ж винен? Це ж не я твоїй коханці квартиру та машину купив! Тобі треба свої апетити стримувати, бо знову залишишся ні з чим. Мати тобі більше не допоможе, і на мене не розраховуй. У мене свої плани, і ти в них не входиш. Так що вибачай. І закриємо тему.
Максим не знайшов, що відповісти. Бо справді — сам винен. Не треба було заводити коханку. Та він завів… І та, не довго думаючи, народила дитину. Тепер постійно шантажує: розповім усе дружині. Вимагає то одне, то інше. Нещодавно він подарував їй машину на день народження. Тепер подавай шубу. А на зимові канікули — путівку в теплі краї.
Кинув би її — та не може. Скаже дружині, буде сварка, розлучення, а дружина за договором відсудить 70% майна. Залишить його ні з чим. Треба ж було йому підписати тоді той шлюбний договір… Тепер доводиться терпіти й догоджати. Тільки б дружина нічого не дізналася.
Сутеніло. Наталія Іванівна повільно підвелася й подалася через парк додому. Зір її вже підводив. Потрібні були нові окуляри, але син ніяк не знаходив часу, щоб зводити її до лікаря. Біля будинку, у дворі, вона не помітила гілляку, що валялася посеред дороги, перечепилась і впала. Коліна й долоні пекло від болю. Шкіра на них здерлася, одяг забруднився багном. Ледве долаючи неприємні відчуття, Наталія Іванівна підвелася й попленталася додому.
— Максиме! Мати твоя знову прийшла вся в багні! Скільки це може тривати? Вжий нарешті заходів!
— Мамо, ти в своєму розумі? Це що за вигляд? Ти мене ганьбиш!
— Ой, синочку… Пробач. Я просто не побачила корягу, зачепилась і впала. Я зараз переодягнуся і сама все поперу. Зараз, зараз… — Наталія Іванівна заметушилась. Вона не хотіла сердити сина.
— Ручками періть! Не чіпайте пральну машину! Тільки цього не вистачало — щоб ви її зіпсували!
— Не хвилюйся, доню. Я не в машинці, в тазику, вручну.
— І рушники своїми руками не заляпайте! Вони дорогі! Мені мама їх з Італії привезла!
— Не заляпаю, доню…
— І перестаньте називати мене донечко!
Наталія Іванівна мовчки прокульгала у ванну. Там прийняла душ, переодяглась і попрала свої забруднені речі.
— Максимко, а що в нас на вечерю? Я зголодніла, з самого ранку нічого не їла.
— А хто винен, мамо? Сиділа б удома, приготувала б собі їсти — і їла. А то цілий день невідомо де ходила, а тепер приходить і каже: «я голодна, я голодна». Нічого немає. Лариса нічого не готувала. Ми піцу замовили й повечеряли. Можеш попити чай з хлібом. Я не знаю…
— Максиме, ти в своєму розумі? Що це означає — щоб вона собі щось приготувала? Щоб вона ще й на моїй кухні шастала й усе чіпала? Вона тут усе попсує! Хоче їсти — нехай вчасно приходить, а як запізнилась, то сидить голодна.
Наталія Іванівна мовчки ковтнула образу й пішла до своєї кімнати. За спиною почула голос невістки:
— Он яка горда! Не схотіла чай з хлібом. Ну нічого… Голодна буде — з’їсть. А як не їсть, значить, не так уже й голодна.
Ніч вона провела без сну — живіт бурчав від голоду. Вона ніяк не могла зрозуміти, де припустилася помилки. Як так сталося, що її хлопчики виросли такими? Як це могло бути, що на старості літ, при двох живих синах, вона мусить таке терпіти?
— Господи! Христом-Богом молю! Забери мене до себе! Не потрібна я тут… Не хочу я більше так жити… Важко мені… Забери мене, Господи! — Наталія Іванівна проплакала всю ніч, а на світанку задрімала.
Вранці, як завжди, вона нашвидкуруч поснідала тим, що залишилося на столі. Сісти за стіл разом з усіма вона не могла — не хотіла «обтяжувати», і вирушила до парку. Надворі було сонячно, лиш легкий вітерець шарудів опалим листям. Наталія Іванівна подумала: я теж, як той листок — опалий, нікому не потрібний. Вона гірко заплакала, але тихенько, щоб ніхто не почув.
— Бабусю, що з вами? Вам погано? Щось болить? Вам потрібна допомога? — стривожено спитала молода дівчина.
— Ні, доню, все нормально, не хвилюйся. То порошинка в око потрапила.
— Яка порошинка, бабусю? Навіщо ви мене обманюєте? Я ж бачу, що щось трапилось. Я хочу вам допомогти… Довіртеся мені… У мене теж була бабуся… Така ж, як ви… Але її вже немає. Вона завжди мені казала: ніколи не проходь повз людину, якій потрібна твоя допомога. Допоможи, чим можеш. Для тебе — дрібниця, а їй можеш врятувати життя.
— Мудра у тебе була бабуся, добре тебе виховала. А я от не змогла добре виховати своїх хлопців. Не потрібна я їм тепер, зайва я у їхньому домі. Хоч би Господь забрав мене швидше…
— Не кажіть так! І нічого ви не зайва! Кожному Бог дає стільки випробувань, скільки людина може витримати — не більше й не менше.
Наталія Іванівна всміхнулась — дівчина їй сподобалася. Мудра, не за роками, подумала вона.
— Моїх батьків не стало, коли я була малою. Після цього мене виховувала бабуся. Вона замінила мені й батьків, і подруг. Так мені її бракує… — по щоці дівчини скотилася сльоза.
— Ну що ти, дитино! Не треба плакати! Усі ми смертні. Хтось іде раніше, хтось пізніше. Я от теж хочу… та Бог мене не забирає. Недостойна, мабуть.
— Мене Лесею звати, — дівчина подала Наталії руку.
— А мене — Наталія Іванівна.
Вони перезирнулися — і розсміялися. Стільки наговорили одна одній, а познайомилися лише тепер.
— Наталіє Іванівно, можна я попрошу?
— Так, дитино, проси, звісно. Все, що в моїх силах, — усе зроблю… Раз ви нікому не потрібні… може, поживете у мене?
— Та що ти, дівчинко? Як я можу? Ти молода, я буду тобі заважати. Своїм дітям заважаю, а тобі — тим паче.
— Що ви таке говорите? Як так можна? Ви ніколи не будете мені завадою. Ви станете для мене бабусею. Я певна — моя бабуся це би схвалила.
Наталія довго відмовлялася від пропозиції Лесі, але після чергової сварки вдома все ж погодилася переїхати до дівчини. Син з сім’єю сприйняли рішення Наталії Іванівни з полегшенням. Вони навіть не приховували радості, коли Леся забирала її разом із небагатьма речами. І кілька разів перепитали:
— Вона не передумає?
— Не передумаю, не хвилюйтесь.
Настала зима. Місто накрив м’який пухнастий сніг, мов біла ковдра. Наталія Іванівна стояла біля плити й варила борщ — треба поспішати, скоро прийде онучка. Щось вона сьогодні затримується… чи не сталося чого?
— Бабусю, у мене для тебе сюрприз!
— Який, онученько?
— Пам’ятаєш, ти мені розповідала про свій будиночок у селі? Так от — я їздила туди й знайшла його. Він виставлений на продаж. Я поговорила з господинею… Бабусю, я купую цей дім! У мене є трохи заощаджень, банк дав кредит… Бабусю! Він наш! Ти щаслива?
— Лесю, та як же це… Ти моя розумничка… Так не буває навіть у казках, — Наталія витирала сльози.
Вона була безмежно щаслива. Це була її нездійсненна мрія — знову побачити свій дім, свій сад… Вона вже уявляла, як сидітиме під розлогим бузком, вдихаючи його аромат, як улітку варитиме варення з власних ягід… Наталія Іванівна підняла очі до неба й прошепотіла:
— Господи, дякую Тобі за все. Дай мені ще трохи часу… щоб я встигла видати Лесю заміж, виховати правнуків.
Наталія Іванівна більше не хотіла помирати. У неї з’явився сенс — її онучка. Вперше за багато років вона відчула: вона мусить жити. За будь-яку ціну.
