Так склалося життя Валерія, що до пенсії дожив, а не одружився. Знайомі казали, що ніколи він і не мав дівчини. Навіть у молодості.
Доброзичливий, веселий, він любив поговорити на політичні теми із сусідкою, ровесницею Наталкою, котра розуміла його, як ніхто. Майже щодня приходив із мисочкою нехитрих наїдків для її пса. Прагнув бодай якесь слово почути, бо жив сам. Батьки давно в засвіти пішли.
Ось і восьмого березня зупинився біля двору Наталки з мисочкою харчів для її улюбленця, а сам поглядав на двері, коли ж вийде хазяйка. Наталка була заміжня, не мала коли нудитися, проте вважала своїм обов’язком погомоніти із сусідом на житейські теми.
— Наталю, підійди ближче, — сусід топтався на місці.
— Та вже вітай, — мовила, пустившись назустріч.
— Вітаю тебе з міжнародним жіночим днем. Здоров’я міцного бажаю тобі й твоєму чоловікові…
Наталя подякувала, а Валерій продовжував:
— Скажу тобі так, як є. Пам’ятаєш, як я до армії йшов? Слухав тоді, як ти співала дзвінко, голосніше від інших дівчат, дивився на тебе, а слова наче в серце саме поцілили: «Запомни: только две, только две зимы ты в кино с другими не ходи…»
— Та я ж тебе підбадьорити хотіла, — перебила Наталка Валерія. — Знала, що в тебе немає дівчини, намагалася створити позитивний настрій.
А Валерій схилив голову й сумно сказав:
— Любив я тебе. А ти мене навіть не помічала. Вийшла заміж уже вдруге, а я холостякую досі. Спочатку батьків доглядав. У важких дев’яностих до Польщі подався на кусок хліба заробити. Коли повертався додому, двоє здорованів вивели мене в тамбур і пригрозили: «Якщо не віддаси гроші — викинемо з поїзда». Заплакав гірко й віддав усе, що мав при собі.
Тепер теж нелегко. Не зоглядівся, як уже на пенсії.
Піти до церкви не маю з чим. Молюся щодня вдома. На вулиці дитинства нові хати повиростали, багатоповерхові, нові сусіди поселилися. Не кожному ж із них душу виллєш — іще засміють. Тільки з тобою можу виговоритися. Вибач, якщо щось не так. Я ще в прощену неділю хотів попросити у тебе вибачення.
— Бог прощав і я прощаю, хоча ти мені нічого поганого не зробив, — сказала Наталя. — Розумію тебе, бо ж знаю, яким було твоє життя з дитинства. Сусіди ж. Вибач і ти мені. Тримайся.
— Спасибі, що вислухала, — усміхнувся чоловік. — Якось наче на душі полегшало. Бо аж моторошно стає від політичних новин з телеекраналів… — і Валерій повільно пішов додому.
…Наталка згадує ту розмову часто, особливо перед жіночим святом. І коли проходить біля двору сусіда, від якого вже два роки віє холодною пусткою. Лише вітер шарпає хвіртку…
Раптово не стало Валерія. Відійшов незадовго після цієї розмови, першого весняного місяця.
Автор – Зоя КОЛЕСНИК, за матеріалами видання “Вільне Життя”
Фото ілюстративне з вільних джерел
