— Не туди вінок поставили, — сказала Люда. — Помилилися!
— Туди, — відповіла жінка й ковтнула.
— Як же туди, коли мій це чоловік? — запитала Люда. — У вас написано, від дружини й синів! Дружина в Міші була я, і ніяких синів у нього не було! Доньки в нас!
— А в нас сини, — відповіла жінка, мнучи в руці хусточку. — Двоє.
— Що ти сказала? — скривилася Люда. — Ти хто взагалі така?
— Написано ж, — жінка кивнула на вінок, — дружина я Мішина. Ну, тепер удова.
— Це я — удова! І не було в Міши інших дружин! Навіть колишніх не було!
— Мамо, тихіше, — Світлана обняла маму за плечі. — Тут якась непорозуміння. Жінка помилилася! Сюди ж просто так не приходять. У всіх горе!
— Дівчино, — промовила жінка, — я не помилилася. Міша, як я розумію, ваш тато, справді був моїм чоловіком.
У нас двоє прекрасних синів. Андрій і Сергій. Пізніше зможемо познайомитися. Тепер-то нам уже ділити нічого! Та й ховатися теж!
Люда ледве розуміла, що говорить ця незнайома жінка в чорному діловому костюмі.
Спокійно говорить, навіть доброзичливо. А за її слова, зміст яких, таки, пробивався в змучену горем свідомість, хотілося цю жінку закопати тут же.
— Так, ти, значить! — вигукнула Люда, а очі її перетворилися на щілини. — І нахабства вистачило прийти?
Могла б почекати хоч, поки ми поїдемо! Ганьба! І ще дітей від мого чоловіка народила!
— Ви можете кричати скільки завгодно, — відповіла жінка, — але, будь ласка, не над могилою. Давайте хоч за ворота вийдемо!
— Так, іди ти, куди хочеш! — вигукнула Люда. — І бажано, якомога далі від мого чоловіка! Хоч зараз лиши його в спокої! І мене! І нашу родину!
Не знаю, коли ти влізла, але хоч зараз іди! Мій це чоловік! Тільки мій! І вінок свій заберіть! Сама не забереш, викину! Як є, викину!
— Олено Миколаївно, я ж просив! — напівшепотом промовив Василь, друг і колега покійного Михайла.
— Василю, — жінка в діловому костюмі відсунула його руку, — я у своєму праві!
— Ну, я ж просив, щоб пізніше чи в інший день! — голос Василя був благанним.
— Ваську! Ти її знаєш? — вигукнула Люда. — То ти все знав?
На Василя було шкода дивитися. Між двох жінок, як між двох вогнів. І кожен вогонь може спалити дотла.
— Людко, я тобі потім усе розповім, — відповів він офіційній удові. — Олено Миколаївно, та ввійдіть ви в положення! Самі ж знаєте! — сказав Василь неофіційній удові.
— Тепер я розумію, — промовила Олена Миколаївна, — чому в Міші було дві родини.
— А он я не розумію! — вигукнула Люда. — Поясніть мені, дурній, з чого це Міші друга родина знадобилася!
А ти, Ваську, он я впевнена, взагалі все знаєш!
— Знаю, — схиливши голову, щоб уваги не привертати, сказав Василь, — але можна про це якось потім? Ну, не на цвинтарі ж!
— Чого ж ні? — зацікавилася Люда. — Усі вже по автобусах розсілися, на поминки поїхали!
А вбита горем дружина лишилася на могилці чоловіка! Уся логіка! Нехай там поминають! А мені тут правду дізнатися хочеться!
І справді, люди розійшлися, а біля могили лишилися лише обидві вдови, Василь, та діти: доньки Люди й сини Олени.
— Відкрийте, Василю, очі на всю історію! — попросила Олена Миколаївна. — Ви ж знаєте набагато більше, ніж ми обидві!
— Розказуй! — вимагала Люда. — А то я тебе поряд тут покладу!
Міша з Василем були ефективним тандемом. Куди зазвичай направляли п’ятеро, достатньо було послати їх двох.
І начальство не сумнівалося, що робота буде проведена якісно, оперативно й усі звіти будуть надані вчасно.
А взагалі, робота торговим представником — ще та розвагa. Необхідність часом заносила їх у такі далі й на такі терміни, що за домом встигали не просто занудьгувати, а й засумувати.
Але це на початку кар’єри, коли немає ні статусу, ні положення. Куди пошлють, туди й їдеш. А коли вже з’являється репутація, та посада вища, тоді скаженою собакою не будеш носитися по всій країні.
До тридцяти років, а Міша з Василем були однолітками, за ними закріпили один район, де усі точки вони мали обслуговувати.
Район великий, точок багато. А на практиці це виглядало, що місяць Міша вдома, а місяць у відрядженні.
За такого графіка дуже складно створити родину. Василь, як не намагався, так і не зміг цього зробити.
Мабуть, жінки йому траплялися не ті, а може й він сам був не зовсім створений для сімейного життя.
А Міша зміг знайти відповідну жінку.
Люда розуміла, що їхнє життя будуватиметься на постійних відрядженнях, тому ще до весілля позначила свою позицію:
— Переїжджати кудись із рідного дому, сенсу нема! Коли ти вдома, ти мені й допоможеш, і так далі, а коли тебе нема, що мені робити?
Маму викликати? Ну й який сенс їй туди-сюди їздити? Нехай краще одразу буде поруч!
— А якщо вона не захоче, щоб я жив із вами? — запитав Міша.
— І хто її буде питати? — усміхнулася Люда. — Вона моя мама! Вона має мені допомагати! І я не думаю, що їй більше сподобається їздити кудись!
— Я думав, іпотеку взяти, щоб у нас власне помешкання було, — дещо збентежено промовив Міша.
— Оце гарна ідея! — кивнула Люда. — Візьмемо іпотеку, а квартиру будемо здавати! Нехай вона сама себе оплачує!
А потім дітям лишиться! Я ж не моя мама, я чужих людей поряд терпіти не збираюся!
Оскільки Міша, коли зустрічався з Людою, квартиру знімав, то після весілля саме він переїхав у дім до тещі.
А Наталя Семенівна була несказанно рада даному факту. Сама вона доньку ростила без чоловіка, а свій дім вимагає чоловічої руки.
І, якщо раніше їй доводилося чоловічі руки оплачувати грошима й пляшками, то тепер власний мужик у домі завівся.
Це її вираз: саме завівся! На Мішу лягло все, що належить робити чоловікові в домі.
Звичайно, з застереженням, що він продовжує працювати, а значить, мотатися по відрядженнях.
Зате, коли він був вдома, без діла йому сидіти не доводилося. Дружина з тещею за час відсутності мужика в домі, готували такий список справ, що впадав в розпач!
А Міша хапався за інструмент. Бо сперечатися з дружиною й тещею було страшно.
Не на першому році сімейного життя, і навіть не на другому, а коли донька народилася, Міша пізнав всю тяжкість характеру дружини.
Люда вимагала майже повної покори, а всі її вказівки мали виконуватися точно й у темпі!
Міші б вискочити, але дорога назад була встелена такими складнощами й проблемами…
По-перше: донька. Люда пару разів не прозоро натякнула, що, якщо Міша здуріє кинути родину, то доньку він більше не побачить.
Тут можна й до суду піти, щоб із донькою спілкуватися. Але було й, по-друге! Жити Міші було ніде.
Квартиру він у іпотеку взяв. Гарну, двокімнатну. Правда, внески за неї були, як за палац на лазуровому березі. А от жити в ній Міша не міг би за всього свого бажання.
Люда, якимсь чином умудрилася прописати туди двоюрідну сестру та її двох дітей. Міша дурість зробив, згоду дав. І от ця сестра Люді платила оренду.
Але це ж сестра! Багато з неї не візьмеш! Тим більше, дітей двоє! Тобто, значна частина зарплати Міші йшла на погашення іпотеки. А виселити саму жінку з двома неповнолітніми…
І можна було б, але тут Люда так само не прозоро натякнула, що зганьбить Мішу на весь світ!
І почне з його ж роботи! Що він, здоровий мужик, саму жінку, та з дітьми, та на вулицю!
А по-третє, гроші на іпотеку йшли, а жила родина Люди більше з її зарплати, та з зарплати тещі. Міша навіть зняти собі нічого не міг.
«Яка продумана ця Люда! — може подумати читач. — Як вона вчасно натякнула!»
Так не на порожньому ж місці натякнула. Жили Люда з Мішею не так, щоб радісно. Особливо, коли Людин характер проявився.
Міша спробував почати розмову, щоб розлучитися по-хорошому. Але Люда йому усі шляхи назовні із родини перекрила!
А Міші лишалося тільки… жити. Так йому ще й ставили в провину, що живе він у тещі! А значить, зобов’язаний робити все, що йому скажуть! Інакше проблем буде набагато більше, ніж він зможе винести.
Друг і колега Міші Василь, був обізнаний про плачевне становище Міші в шлюбі. І, звичайно, вліпив улюблену фразу:
— Ось тому я й не одружуюсь!
Але друга йому було дуже шкода. Тому, коли у підрозділі, куди Міша з Василем їздили у відрядження, змінився начальник. Точніше, начальниця.
І ця начальниця поклала око на Мішу, Василь клятвено пообіцяв другові, що прикриватиме по всіх фронтах, аби тільки Мішка хоч у відрядженнях щасливий був!
Олена Миколаївна, а саме так звали начальницю, не просто поклала око на Мішу. Вона закохалася! Чесно, відкрито й без остачі.
Так, вона була молодша за нього. Так, вона мала вищу посаду, а відповідно, й зарплату.
Так, вона могла обрати собі будь-якого чоловіка. Але закохалася вона саме в Мішу.
А він одразу сказав:
— Олено Миколаївно, я одружений. Не скажу, що я дуже щасливий, але там обставини, що мені звідти не піти. І дітей у мене вже двоє.
Ви мені надзвичайно симпатичні, але нормального майбутнього у нас не буде.
Якби не кохання, на цьому б усе й закінчилося. Але кохання було! І в Міші воно почало проростати! Аж тут Василь встряв.
— Мішко, ну, добра ж жінка! І ми все одно сюда мотаємося! Місяць там, місяць тут!
І яка тобі різниця, в готелі жити чи з Оленою? Друже, мені шкода тебе! Ну, як тебе Людка гризе! Ти б хоч тут душею відпочивав!
Міша не став чинити опір своєму почуттю. Відповів взаємністю. Правда, з острахом він перевозив речі в котедж Олени. А раптом вийде, що його й тут зроблять рабом чужого дому?
Олена Миколаївна, як виявилося, теж жила зі своєю мамою. Тільки ставлення до Міші в неї було не таким, як у мами Люди.
Ганна Іванівна не тільки зрозуміла кохання доньки, а й прийняла її чоловіка. Ласкаво прийняла, без претензій і невдоволення.
А сама Олена, вводячи Мішу в дім, сказала:
— Можеш бути гостем, можеш бути господарем, тобі вирішувати!
З рік Міша просто гостював, а потім, руки самі потяглися, городом занявся, ремонт у домі заклав, та на подвір’ї порядок ідеальний навів. Без наказу, без крику. Сам.
Через рік Олена сина йому народила. А через два — другого.
Міша був радий, але постало питання, що Міші трохи не розірвало нерви. Він батько, він зобов’язаний!
— Мішенько! Любий! — Олена обняла його. — Ти сам знаєш, що тобі не можна записати синів на себе. Тоді твоя дружина тебе зі світу зживе! А так, ти знаєш, я знаю, вони знають, що саме ти їх тато!
А коли ти від своєї зможеш звільнитися, тоді й запишеш їх на себе! А про гроші взагалі не хвилюйся! — Олена розсміялася. — У мене не тільки зарплата гарна, так ще й акції нашої компанії.
І в мами невеликий бізнес. Не витрачай свої гроші на нас, щоб підозр у своєї не викликати! Усе добре!
І стало в Міші дві родини. Одна — з Людою, друга — з Оленою. З однієї не можна було піти, а з другої йти не хотілося.
Саме з Оленою Міша відчув себе главою родини, господарем у домі й щасливим батьком.
І Василь видав з цього приводу:
— Там, з Людкою, у тебе сімейна каторга, а з Оленою Миколаївною сімейне щастя! І, якби не Олена Миколаївна, так Людка давно б тебе вже укатала! Місяць у пеклі, місяць у раю! І теж життя!
Ось так і Мішина пенсія наблизилася. А він на неї йти не поспішав. Як же на пенсію, коли тоді по роботі їздити не потрібно буде?
Тоді ж і приводів не вигадаєш, щоб до другої родини заїхати!
На ґрунті таких думок і мук у Міші почало барахлити серце. А тут Люда з вічними претензіями й наказами.
До лікарні навіть не довезли…
— Гріх тобі, Людко, на Мішку скаржитися! Хорошим він був чоловіком і батьком. Усе, що заробляв — у дім!
Ні тобі, ні донькам ніколи не відмовляв у любові й турботі! А от за твій характер, та за те, що ти давила його все життя, він із тобою щасливий не був.
Щастя він знайшов у нас з Оленою Миколаївною! Але знову ж, із родини не пішов, вас не кинув.
А те, що він не тільки тобі чоловіком був, хоч і неофіційним, так ти про те нічого не знала, а й не підозрювала, поки Мішки не стало.
То яка вже тепер різниця, одна в нього була родина чи дві? Головне, що він був щасливий, хоч і не з тобою!
Люда зневажливо подивилася на Олену Миколаївну, на Васька, на могилу чоловіка.
— Нехай земля тобі буде каменем! — сказала Люда.
Стягнула з голови траурну хустку, кинула біля пагорба й плюнула зверху. Потім розвернулася й швидким кроком прямувала до воріт з цвинтаря.
Доньки побігли слідом.
— Дякую, Василю, — промовила Олена Миколаївна. — Чи можна я побуду з чоловіком?
Василь кивнув і несхоже відійшов.
— Спи з миром! — сказала Олена Миколаївна, кладучи на земляний пагорб квіти. — Мій любий чоловік! Вічна тобі пам’ять у наших серцях!
Люда більше на цвинтар не їздила. А доньки іноді навідували. І щоразу дивувалися, що на могилці завжди був порядок, чистота й свіжі квіти.
Життя прагнуло бути щасливим.
