— Людко, ти з’їхала з глузду на старості літ! У тебе онуки вже в школу ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.

— Людко, ти з’їхала з глузду на старості літ! У тебе онуки вже в школу ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.

Ну куди тягнути? Через тиждень ми з Толею розписуємось, треба повідомити сестру, думала я. Звісно, на урочистості до нас вона не приїде, ми живемо в різних кінцях країни. Та й пишні посиденьки з криками «Гірко!» у свої 60 років влаштовувати не збираємося. Тихо розпишемося і посидимо удвох.

Можна було б взагалі не розписуватись, але Толя наполягав. Він у мене кавалер ще той: двері в під’їзд перед дамою відкриває, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає одягати. Ні, він без штампа в паспорті жити не погодиться. Так і сказав: «Що я, хлопчисько, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки». А для мене Толя і справді хлопчисько, хоча і з сивою головою. 

На роботі його поважають, звуть виключно на ім’я по батькові. Там він інший: серйозний, суворий, а як мене побачить — так наче сорок років скидає. Схопить в оберемок і давай кружляти посеред вулиці. А мені хоч і радісно, але соромно. Кажу: «Народ дивиться, сміятиметься». А він мені: «Який народ? Я нікого не бачу, окрім тебе!» Коли ми разом, у мене й справді таке почуття, ніби на всій планеті більше нікого немає, тільки я та він.

Але в мене ще є рідна сестра, якій треба все розповісти. Боялася, що Таня, як і багато інших, засудить, а мені найпотрібніше було її підтримка. У підсумку набралася сміливості і подзвонила.

— Людко-о-о, — простягнула вона остовпілим голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, — рік тільки минув, як Вітю поховали, а ти вже заміну йому знайшла!

Я знала, що здивую сестру своєю звісткою, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.

— Танюшо, я пам’ятаю, — перебила я її. — А хто встановлює ці терміни? Ось ти можеш назвати мені цифру? Через який час я можу знову бути щасливою, щоб не отримати осуду?

Сестра задумалась:

— Ну, для пристойності треба хоч би років п’ять почекати.

— Тобто я маю сказати Толику: вибач, років через п’ять заходь, а я поки траур носитиму?

Таня мовчала.

— А що це дасть? — продовжувала я. — Думаєш, що і через п’ять років ніхто нас не засудить? Все одно знайдуться ті, кому захочеться язики почесати, але мені, якщо чесно, до них діла немає. А ось твоя думка важлива, і якщо наполягаєш, то я скасую цю ідею з весіллям.

— Знаєш, я не хочу бути крайньою, та женіться ви хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію і не підтримую. Ти завжди була собі на умі, але не думала, що до старості зовсім з нього виживеш. Май совість, почекай хоч би ще рік.

Однак я не здавалася.

— Ось ти кажеш: почекай ще рік. А якщо у нас з Толею всього рік життя залишився, що тоді?

Сестра захлипала носом.

— Ну тебе, роби як знаєш. Я розумію, всім хочеться щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям…

Я розсміялася.

— Тань, ти серйозно? Ти теж усі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я й сама так думала. І тільки зараз зрозуміла, ким була насправді: робочою лошадкою. Я навіть не знала, що можна жити по-іншому, коли життя в радість!

Вітя був доброю людиною. Виростили з ним двох дочок, тепер у мене п’ятеро онуків. Чоловік завжди навіював, що головне в житті — родина. Я й не сперечалася. Спочатку ми працювали на знос заради родини, потім — заради сімей своїх дітей, потім — заради онуків. Зараз згадую своє життя і розумію, що це була суцільна гонка за добробутом без перерви на обід. Коли старша дочка вийшла заміж, у нас вже була дача, але Вітя вирішив розширюватись, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.

Взяли в оренду гектар землі і повісили собі на шию ярмо, яке тягли не один рік. Він завів худобу, її доводилося весь час годувати. Раніше півночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах. Круглий рік жили на дачі, до міста виїжджали рідко і то тільки у справах. Часом знайду час подругам подзвонити, а ті хваляться: одна з онучкою тільки що з моря повернулася, друга з чоловіком у театрі була. А мені не те що до театру, до магазину заїхати ніколи!

Бувало, без хліба по кілька днів сиділи, бо худоба зв’язала нас по руках і ногах. Одне тільки сил додавало: діти та онуки ситі. Старша дочка завдяки нашому господарству машину поміняла, молодша ремонт у квартирі зробила — отже, недаремно ми стільки працювали. Колись приїхала мене навідати приятельниця, колишня колега, і каже:

— Людо, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ж ледве жива! І навіщо себе так зводиш?

— А як інакше? Дітям же треба допомагати, — відповіла я.

— Діти дорослі, самі собі допоможуть, а ти б краще для себе пожила.

Я тоді не зрозуміла, що значить «пожити для себе»? Зате тепер знаю, що можна жити по-іншому: спати скільки завгодно, спокійно ходити по магазинах, у кіно, басейну, на лижах. І ніхто від цього не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, я навчилася дивитися на звичні речі іншими очима.

Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, сердилася, що від них стільки сміття, то тепер ці листя дарують мені настрій. Їдеш парком, підкидаєш їх ногами і радієш, як дитина. Я навчилася любити дощ, адже тепер не треба мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконечко затишної кав’ярні. Тільки зараз розгледіла, якими дивовижними бувають хмари та заходи, як приємно просто пройтися по хрусткому снігу. Побачила, яке, виявляється, гарне наше місто! І очі мені на все відкрив саме Толя.

Після того, як не стало чоловіка, я була наче уві сні. Все сталося несподівано: в нього стався серцевий напад, і Віті не стало до приїзду швидкої. Діти відразу розпродали все господарство, дачу і перевезли мене назад до міста. Перші дні ходила як у воду опущена, не розуміючи, що тепер робити і як далі жити. По звичці прокидалася о п’ятій ранку, блукала по квартирі і думала, куди себе діти.

А коли в моєму житті з’явився Толя, пам’ятаю, як вперше вивів мене на прогулянку. Він виявився моїм сусідом і знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі. Вже потім зізнався, що спочатку не мав на мене ніяких видів, побачив згаслу, розгублену жінку і пожалів. Каже, одразу зрозумів, що я жива і енергійна, просто треба вивести мене з цього стану, розтопити. 

Він повів мене в парк дихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Толя купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок. Я тримала качок на дачі, але за всі роки у мене не було ні хвилинки, щоб просто за ними поспостерігати. А вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно перекидаються, ловлячи хліб!

— Навіть не віриться, що можна просто стояти і дивитися на качок, — зізналася я. — На своїх мені було ніколи милуватися, тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати і чистити, а тут — стій і дивись.

Толя усміхнувся, взяв мене за руку і сказав:

— Почекай, я тобі стільки всього цікавого покажу! Ти наче заново народишся.

І він виявився правий. Я, як маленька дитина, кожного дня відкривала для себе світ, і він мені так подобався, що минуле життя почало здаватися важким сном. Вже й не пам’ятаю, в який саме момент зрозуміла, що шалено потребую Толі, його голосу, сміху, легкому дотику. Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що відбувається зі мною зараз — справжнє, без цього тепер не зможу жити.

Мої дочки не сприйняли наші стосунки! Говорили, що я зраджую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я наче відчувала себе перед ними винуватою. Діти Толі, навпаки, раділи, сказали, що тепер за тата спокійні. Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цей момент я відтягувала до останнього.

— І коли у вас розпис? — запитала Таня після нашої довгої розмови.

— У цю п’ятницю.

— Ну що я можу сказати? Раджу та любов на старості літ, — сухо попрощалася вона.

До п’ятниці ми з Толею купили продуктів на двох, одягли парадне, викликали таксі і поїхали на розпис. Коли вийшли з машини, я завмерла від несподіванки: біля входу в РАЦС стояли мої дочки з зятями та онуками, Толині діти з сім’ями і, найголовніше, моя сестра! Таня тримала букет білих троянд і посміхалася мені крізь сльози.

— Танько! Ти що, приїхала з Ужгорода заради мене? — не повірила я своїм очам.

— Маю ж я бачити, кому тебе віддаю, — засміялася вона.

Виявляється, в дні, що лишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь змовилися і замовили столик у ресторані. Ми так гарно провели час…

Днями ми з Толею відзначили річницю нашого весілля. Він для всіх тепер своя людина. А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною: я так непристойно щаслива, що боюся наврочити.