Людмила боялася знайомства з майбутньою свекрухою, щоб не повторити сумний досвід багатьох невісток. Та перед весіллям цього уникнути було неможливо. Хвилюючись, Люда поділилася своїми страхами з незнайомою жінкою — навіть не здогадуючись, що це і є її майбутня свекруха.
Людмила вважала себе дуже навіть серйозною, адекватною і тверезою людиною й гадала, що її життя до 29 років склалося цілком таки вдало. Вища освіта в хорошому вищі, потім не блискуча, але пристойна кар’єра у фірмі, що торгує канцелярськими товарами, де вона тепер займала посаду заступника керівника відділу продажів. Крім того, вона потихеньку збільшувала рахунок у банку, на якому збирала на іпотеку, а поки що жила з батьками, але ретельно виконувала чималу частку домашніх обов’язків і взагалі не заважала їм жити своїм життям.
Були в Люди і вірні подруги, і хороші знайомі, а також хобі — малювання картин за номерами. Вона вміла смачно готувати, не нехтувала спортом, іноді бігала вранці й плавала влітку в річці, а також намагалася хоча б раз на два-три місяці прочитати якусь розумну книжку. Загалом, у житті молодої жінки було майже все, окрім кохання. Але одного дня прийшли зміни.
Це була випадкова зустріч. Він і вона буквально зіткнулися в новій кав’ярні, куди Людмила заглянула купити пончиків на весь свій відділ. Провожали у декрет одну співробітницю, а він просто зайшів випити чашечку лате. У підсумку у неї зник новенький білосніжний светр з кашеміру, а в нього по чорному костюму мальовниче розмазалася рожева глазур. Послідували незручні вибачення, пропозиція з його боку якось загладити провину й запевнення з її боку, що все гаразд. А потім, всього через 3 місяці, він уже зробив їй пропозицію, і Людмила познайомила його зі своїми батьками.
— Гарний чоловік буде, — сказав батько про тридцятирічного Федора.
— Мабуть, даю добро. Головне, дочко, тепер тобі поладнати зі свекрухою, — замислено сказала мама.
І ось тут Людмила й зрозуміла, що яким би серйозним дорослим чоловіком вона не була, це не заважає їй боятися майбутнього. Тому що, ну, м’яко кажучи, у Людмили було занадто багато негативних прикладів, так би мовити, взаємодії свекрух і невісток. Із життя подруг, з оповідань, приправлених слізьми колег. І навіть її мама, так звано, підливала масло в огонь, мальовниче ділячись особистим досвідом про те, як ледь не розлучилася одразу після весілля, бо мама чоловіка життя не давала.
Загалом, не було нічого дивного в тому, що Людмила раптом почала затягувати зі знайомством із мамою Федора. І спершу це не здавалося дивним, але потім наречений не витримав.
— Невже ви зустрінетеся тільки на нашому весіллі? — сказав він і практично поставив нареченій умови: — Приїжджай, мовляв, на вихідні до нас на дачу, там і познайомишся з моєю мамою, або ми з нею до тебе в гості до твоїх батьків приїдемо.
— Я поїду на дачу, чесне слово, — погодилася Людмила.
Жінка була впевнена — свекруха їй все життя зіпсує, буде крушити її сімейне щастя з силою цунамі. Думала так Людмила, між іншим, не просто так. Федір, розповідаючи їй про свою маму, згадував, яка вона строга, вимоглива, трохи владна і часом навіть грубувата жінка.
— Не переживай, — сказав він наприкінці, коли Людмила вже була налякана майже до непритомності. — Ви поладнаєте, просто їй треба придивитися до тебе краще.
— Дякую, ти мене заспокоїв, — усміхнулася Людмила і вперше збрехала нареченому.
До пункту призначення, тобто до дачного товариства Людмилі довелося діставатися автобусом. І незрозуміло було, в чому тут річ. То чи не варто було налягати на біляші, які мама вчора насмажила ввечері, то чи просто здала нервова система. Але на середині шляху Людмила підвелася зі свого місця й сльозно попросила водія зупинитися, будь ласка. Вилетівши із салону, вона схилилася над узбіччям, кашляючи, а потім жадно почала пити мінеральну воду. Водій терпляче постояв на зупинці неподалік від села, розташованого тут зовсім поруч. А потім, оскільки Людмила замахала рукою, мовляв, ні, все ще недобре, в салон повернутися не зможе, знизав плечима й поїхав.
— Бідненька, — співчутливо сказала їй жінка, яка стояла на цій же зупинці, коли вона зійшла. — Що трапилося?
І взагалі-то Людмила не мала звички ділитися особистим із незнайомцями, але тут, так би мовити, накатило, і вона, присівши на лавку, знову відпивши водички, важко зітхнула й заговорила:
— Сьогодні я маю познайомитися з майбутньою свекрухою, і мені дуже страшно.
— Ой! — похитала головою і по-доброму посміхнулася незнайомка років п’ятдесяти з хвостиком. — Можна подумати, сьогодні ти маєш у лісі до Ведмедиці в Берлогу залізти. Ось це було б страшно. А тут що такого?
— Ми просто не знаємо цю жінку, — заплющила очі Людмила. — Здається, це просто страшно.
— Так, — вигнула брови незнайомка. Тепер вона виглядала по-справжньому зацікавленою. — Що, все так погано?
— Ну, розумієте, — знову зітхнула Людмила. — Федір мені багато чого про свою маму розповідав, і боюся, ми з нею просто не приживемося. Вибачте, — тут же додала вона збентежено. — Навантажую вас своїми проблемами.
— Взагалі-то я зараз не зайнята, — сказала незнайомка й поклала в сумочку смартфон, з якого до того безуспішно намагалася комусь подзвонити. — З подругою тут мали зустрітися, — махнула вона рукою в бік села. — Вона соняшниковим насінням обіцяла поділитися, але вдома її нема, а подзвонити не можу. Мабуть, затрималася в місті й забула попередити. Доведеться іншим разом насіння забрати. Тож я тут поки автобус теж почекаю, — вона махнула рукою. — Нам з тобою виходить в один бік їхати. Так як говориш, звуть твого нареченого? — раптом запитала вона.
— Федір, — відповіла Людмила. — Знаю, сьогодні це вже не обов’язково вважається, але я його прізвище хочу взяти. Коршунов. Буду Людмилою Коршуновою. На мою думку, дуже гарно виходить.
— І справді, — з якоюсь дивною інтонацією промовила незнайомка. — Гарно. Так, а розкажи-но мені, чим же ти боїшся не догодити свекрусі? Може, ти не любиш по-справжньому її сина? Може бути, ти за нього з вигоди якоїсь виходиш?
— Ні, що ви, — заперечила Людмила. — По-перше, Федір не мільйонер. А якби й був ним, для мене почуття на першому місці. Ні, просто він, ну, розумієте… — вона розвела руками. — Мій він чоловік.
І далі Людмила розповіла про те, що її захоплює в нареченому. Його розум, відкритість, доброта, чесність, сміливість. І зізналася, з ним вона відчуває себе слабкою і сильною одночасно. Заради нього вона готова зробити так багато чого й вірить, у них вийде створити щасливу родину.
— Схоже, ти й справді по-справжньому любиш його, — замислено промовила незнайомка в барвистій сукні в квіточку. — Але що ж не так з його мамою? Ти не хочеш, щоб вона лізла у ваше життя?
— Взагалі-то, гадаю, я була б тільки рада отримувати поради від жінки більш зрілої й мудрішої, — чесно відповіла Людмила. — Але ви ж, напевно, чули всі ці історії, коли рідні сварляться через дрібниці, не можуть поговорити відкрито й ворогують. Я боюся, що вона стане навмисно зводити мене з розуму. Раптом їй не сподобається, що я, наприклад, не в’яжу пухової хустки або ще щось. Хто знає яку вона собі уявляла ідеальну наречену для свого сина. А я… — Людмила знову ледь не заплакала. — Просто хочу стати частиною його родини. Розумієте? Я цю зустріч відкладала, як могла, але сьогодні все має вирішитися.
— Тримай.
Незнайомка в солом’яному капелюсі простягнула їй носову хустку.
— Ох, що ж тут можна сказати? — похитала вона головою. — А знаєш, у мене ж є син, і він задумав одружитися. Всього нічого її знає, і вже все, кохання. А я… — вона зробила паузу. — Боюся.
— А чого ви боїтеся? — запитала з щирою участю Людмила. — Що не поладнаєте з невісткою?
— Він каже, що вона хороша дівчина, — усміхнулася жінка. — Але він же закоханий. Раптом він сліпий і не бачить її недоліків. А раптом вона не захоче, щоб я допомагала їм як родині? Раптом вирішить, що сама все краще знає й не дозволить давати порад. Може, ти чула про таке? — уважно подивилася вона на Людмилу. — Коли невістки навмисно розлучають матір і сина, коли беруть все під контроль. І ось уже свекруху забувають привітати з днем народження. Ледь не в будинок для літніх здати хочуть.
— Це просто неможливо, — з почуттям вигукнула Людмила. — Ні, я б ніколи… Як можна? Вона ж його мама, найрідніша людина. Тут радіти треба, що він її слухає, любить.
— А знаєте, — раптом Людмилі прийшла в голову думка. — Можна дати пораду?
— Буду вдячна, — кивнула її несподівана співрозмовниця.
— Думаю, вам треба чесно й усього поговорити. — Очі у Людмили сяяли. Її чомусь дуже зворушила особиста історія попутниці. — Одразу обговорити все-все, що хвилює. Сказати прямо, чого ви чекаєте від взаємин з нею, а чого боїтеся.
— І ти гадаєш, вона мене послухає? — Незнайомка дивилася дуже уважно.
— Я впевнена, що так, — усміхнулася Людмила. — Знаєте, якби моя свекруха так зробила, я була б у захваті, адже ми б тоді точно змогли уникнути, ну, непорозуміння. Мої батьки, взагалі у мене в родині завжди так було, вважали, що треба чесно говорити й одразу все, що думаєш. Тоді не буде приводів сваритися, тоді вийде знайти компроміси.
Вони так захопилися розмовою, що ледь не пропустили автобус, що під’їхав.
— Ой, це ж мій, — схопилася Людмила.
— І мені він треба, — сказала її співрозмовниця.
Вони разом піднялися в салон і ще трохи поговорили, поки їхали, а потім вийшли біля одного й того ж дачного товариства.
— Знаєш, я ж спершу не збиралася до подруги за насінням, — раптом сказала супутниця Людмили. — Але коли дізналася, о котрій приїде наречена сина, то подумала, що встигну з’їздити до села й назад.
— А ви сьогодні з нею знайомитеся? — усміхнулася Людмила. — Ну тоді удачі.
— І тобі удачі. Зі свекрухою бажаю поладнати й жити в мирі та злагоді, — усміхнулася попутниця. — Ну мені ось сюди.
І вона махнула рукою на будинок, біля якого росла висока розлога ялина. Людмила завмерла, бо саме це дерево, як прикмету їхньої з Федором дачі, згадував Федір. Вона повільно повернулася до незнайомки.
— Мене звуть Олександра Коршунова, — усміхнулася та. — Ну от і познайомилися, невістко.
— Здрастуйте, — пробурмотіла Людмила й на власній шкурі відчула значення виразу, що хочеться провалитися крізь землю. Але тут свекруха їй знову усміхнулася. Тепло, так дружньо, по-родинному.
— На мою думку, нам час вже перестати боятися одне одного. Все-таки однією родиною скоро станемо, — сказала Олександра.
Хвіртка дачі відчинилася, з неї вийшов Федір.
— Мамо, ну нарешті-то, — вигукнув він. — О, Людо, і ти тут. А як це ви? — здивувався він. — Вже встигли зустрітися?
— Волею випадку, — сказала мати. — Ти як, йдеш? — поманила вона за собою майбутню невістку. — Ходімо, чаєм пригощу. Спеціально до твого приїзду пиріг з вишнею спекла. Син сказав, це твоя улюблена ягода.
— Дуже дякую.
Нарешті повернувся до Людмили дар мови. А ще вона раптом зрозуміла, що більше зовсім не боїться свою майбутню свекруху й чомусь ще повірила в те, що все у них у майбутньому буде добре.
