Задушливе повітря старої хати, здавалося, аж дзвеніло від напруги. Людмила, з силою втискаючи у роздуту валізу лаковані туфлі, люто смикнула змійку.
Її обличчя почервоніло від зусиль і праведного, як вона вважала, гніву. Поруч, на стільці, мовчки сиділа Галина, дивлячись у вікно на розквітлі вишні.
— Ти мене чуєш, Галю? Чи ти вже зовсім у хмарах літаєш від того свого «кохання»? — Людмила випрямилася, важко дихаючи.
— Я це пальто, між іншим, зі свого плеча знімаю! І туфлі ці… італійські, чистісінька шкіра! Це ж підкуп, Галю, розумієш ти своїм дівочим розумом? Зовиця твоя, Степанида, тільки на таке й ласа. Задобримо її — вона хоч слово за тебе перед Захаром замовить.
— Навіщо мені її задобрювати, Людо? — тихо запитала Галя, не повертаючи голови. — Ми з Захаром самі розберемося.
Людмила сплеснула руками.
— «Самі»! Ой, тримайте мене, бо впаду! — вона заходила по кімнаті, наче тигр у клітці. — Прибере тебе цей твій Захар до рук так, що й охнути не встигнеш. Будеш йому і ноги мити, і воду пити, а він на тебе зверху зиркатиме. Ти подивись на нього: очі сірі, холодні, як крига в ополонці. Він же не жінку шукає, а безкоштовну наймичку в господарство! Ще й хату нашу, батьківську, відбере. Скаже: «Тепер тут моє», і виставить нас із мамою за поріг. А ти й слова не пікнеш, бо «любов» у тебе!
— Захар — роботяща людина, — Галя нарешті глянула на сестру. — І хата йому не потрібна, у нього своя є.
— Своя? Та там дах на ладан дише! — Людмила підскочила до сестри й схопила її за плечі. — Нерозумна ти, Галю, ох, нерозумна! Ми тобі добро пророкуємо, у місто тебе випхати хочемо, до тітки Марфи. Там заводи, там театри, там женихи в костюмах, а не в грязюці по лікті! А ти вчепилася за цей клаптик землі, наче він золотий. Нам хата потрібна, щоб продати й життя по-людськи почати, а ти її задарма цьому зайді віддаєш!
— То ось воно що, — гірко всміхнулася Галя. — Продати. Значить, пам’ять батьківську — під ніж, а мене — у місто, де я нікого не знаю?
— Та що та пам’ять, коли в кишені вітер свище?! — заверещала Людмила, забувши про спокій. — Ти про маму подумай! Їй ліки потрібні, їй спокій треба, а не твої весілля з трактористом! Ти егоїстка, Галько! Тільки про себе й думаєш. А Захар твій… побачиш, він ще покаже характер. Будеш у нього в ногах валятися, просити на хустку копійку, а він тобі дулю під ніс!
— Досить, Людо. Забирай своє пальто і йди.
— Не піду! Поки ти не затямиш: або ти їдеш у місто, або ми з тобою більше не сестри! Я не дозволю тобі занапастити і своє життя, і наше майбутнє через якогось Захара, що на чуже добро зазіхнув. Він тебе обкрутить, оббере, як липку, і викине! Чуєш? Викине!
Галя встала, спокійно підійшла до валізи й виставила її за двері.
— Хата залишиться моєю, як батько заповів. А Захар завтра прийде свататися. І якщо Степаниді так потрібні твої туфлі — неси їх сама. А я митиму ноги тому, кого кохаю, і робитиму це з гордістю, а не з примусу.
Людмила стояла на порозі, ковтаючи повітря, наче риба. Її ретельно вибудований план «порятунку» (а насправді — вигідного продажу майна) розсипався на очах.
— Ну й сиди тут! — крикнула вона, хапаючи валізу. — Кисни в цій глушині! Коли він почне хату переписувати на своїх родичів, до мене не біжи плакати! Нерозумна… яка ж ти нерозумна!
Вона тупнула ногою і пішла геть по стежці, а Галя ще довго дивилася їй услід, відчуваючи, як разом із гнівним голосом сестри з хати йде щось важке й чуже, залишаючи місце для справжнього, хоч і непростого, щастя.
Наступного ранку село ще дрімало в сизому тумані, а Людмила вже стояла біля воріт Степаниди. У руках вона міцно стискала пакунок із тим самим дефіцитним пальтом, а в голові прокручувала план «наступу». Якщо Галя така вперта, то треба діяти через «ворожий тил».
Степанида, старша сестра Захара, жінка кремезна й гостра на язик, саме виливала воду з цебра, коли хвіртка рипнула.
— О, Людмило? Чого це ти ні світ ні зоря примчала? Чи пожежа, чи свято яке? — Степанида примружилася, витираючи руки об фартух.
— І вам доброго здоров’я, Степанидо Петрівно, — єлейним голосом почала Людмила, переступаючи поріг. — Та от, серце болить за родину. Галя наша зовсім голову втратила, а Захар же ваш — чоловік серйозний. Треба ж нам, родичам, якось порозумітися, щоб діти дурниць не наробили.
Людмила демонстративно розгорнула пакунок. Темно-синє драпове пальто з коміром «під норку» блиснуло на сонці. Степанида миттєво змінила вираз обличчя: очі її загорілися професійним інтересом.
— Це що ж… імпортне? — Степанида торкнулася тканини пучками пальців.
— Найкраще! — зашепотіла Людмила. — І туфлі ось, дивіться, яка колодка! Це я вам від щирого серця принесла. Але ж і ви мене зрозумійте: Галя в місто хоче, їй там місце, а Захар її тут, у селі, прив’язати хоче. Ви б йому сказали, Степанидо… Навіщо йому та хата стара? Нехай би він Галю в місто відпустив, а ми б уже з вами за все розрахувалися.
Степанида взяла одну туфлю, покрутила її перед носом, а потім раптом гучно розсміялася.
— Ох і хитра ти, Людо! Пальтом хочеш брата мого відрадити від нареченої? Ти думаєш, він у мене такий, що за ганчірку рідне щастя продасть?
У цей момент двері хати відчинилися, і на поріг вийшов Захар. Високий, плечистий, він дивився на Людмилу так, наче бачив її наскрізь.
— Що тут за ярмарок? — голос його пролунав глухо, але владно.
— Та от, Захарку, — Степанида підкинула туфлю в повітрі й спіймала її, — Людмила каже, що Галя наша — міська пані, і нам з тобою треба її «відпустити». А за це мені ось, дивись, який гардероб пропонують.
Людмила зблідла. Такого повороту вона не чекала.
— Захаре, ви не так зрозуміли! — вигукнула вона. — Я ж про сестру дбаю! Вона ж у нас ніжна, до праці сільської не звична. Вона вам і ноги не помиє, і їсти не зварить, тільки книжки читатиме. А хату вона вам обіцяє, то ви не вірте — вона ж на матір записана!
Захар повільно спустився зі сходів і підійшов впритул до Людмили.
— Ти, Людмило, про ноги мої не турбуйся, — спокійно сказав він. — Я собі дружину шукаю, а не наймичку. А щодо хати… Мені ваші стіни не потрібні. Я Галі вчора сказав: переїде вона до мене, а хату нехай мама ваша доглядає, скільки схоче. А ти, якщо ще раз прийдеш сюди з «підкупами» — пальто своє сама носитимеш, тільки вже без ґудзиків.
— Та як же так… — пролепетала Людмила. — Це ж добро! Це ж гроші!
— Гроші в кишені, Людо, а совість у душі, — відрізала Степанида, раптом жбурнувши туфлі назад у валізу. — Забирай своє добро і йди, поки я собаку не спустила. Надумала вона — Захара перекупити! Та він у мене за Галю проти всього села піде, не те що проти твого драпу!
Людмила, ледь встигаючи запихати речі назад у сумку, задкувала до виходу.
— Нерозумні! Всі нерозумні! — кричала вона вже з-за паркану. — Живіть у своїх злиднях, цілуйтеся з тракторами! А потім не кажіть, що я не попереджала! Захар тебе, Галько, ще по світу пустить!
Вона бігла по вулиці, перечіпаючись, а вслід їй летів гучний сміх Степаниди. Того ж вечора до Галі прийшли свати. Без пальта, без італійських туфель, але з хлібом на вишитому рушнику. І коли Галя винесла Захарові хустку, Людмила сиділа в кутку темної кімнати, обіймаючи свою валізу, і вперше в житті не знала, що сказати.
Сварка закінчилася, але справжня битва за сімейний спокій тільки починалася.
Підготовка до весілля нагадувала не свято, а затишшя перед бурею. Людмила, яка так і не змогла змиритися з поразкою, затаїлася. Вона більше не кричала, не розмахувала руками, а лише сиділа на веранді, спостерігаючи, як Галя вишиває весільний рушник.
— Ший, ший, Галю, — цідила Людмила крізь зуби, перебираючи квасолю. — Кожен хрестик — то твоя сльоза майбутня. Ти думаєш, Степанида тебе просто так прийняла? Вона ж тепер над тобою пануватиме. Ти в тій хаті будеш як миша під віником.
— Людо, заспокойся, — зітхнула Галя, не підводячи очей. — Степанида жінка гостра, але справедлива. Ми вже домовилися, як господарство ділитимемо.
— «Домовилися» вона! — Людмила різко кинула жменю квасолі в миску. — Побачиш, як вона твої сукні міські палитиме, щоб ти від плити не відходила. А Захар твій? Він же мовчун. А мовчуни — вони найгірші. Вдарить кулаком по столу — і все твої «права» закінчаться.
Субота. День весілля.
На подвір’ї вже розставили довгі столи, вкриті білими скатертинами. Пахло смаженим поросям, свіжим хлібом. Село гуло. Степанида, у новій квітчастій хустці, розпоряджалася всім, як генерал на полі бою.
Людмила ж з’явилася в останній момент. Вона вдягла те саме синє пальто, попри спеку, і ті самі лаковані туфлі, які так і не стали підкупом. Вигляд у неї був такий, ніби вона прийшла не на весілля, а на похорон власних надій.
Коли гості почали кричати «Гірко!», Людмила раптом встала, тримаючи в руці склянку з компотом (пити оковиту вона відмовилася принципово).
— Слово хочу сказати! — вигукнула вона, перекриваючи гармошку.
Музика стихла. Гості зацікавлено принишкли. Галя напружилася, відчуваючи, як рука Захара міцніше стиснула її долоню під столом.
— Ви отут п’єте, гуляєте, — почала Людмила тремтячим голосом, — а не знаєте, що сестру мою рідну силою заміж віддають! Загарбали хату, загарбали дівку! Галя ж у місто хотіла, вона ж у нас освічена! А тепер що? Гній чиститиме за Захаровими коровами? Ох, нерозумна ти, сестро! Гляньте на неї — вона ж за рік зів’яне під цим гнітом! Захаре, ти ж її не кохаєш, тобі просто робочі руки потрібні були!
У натовпі прокотився шепіт. Мати дівчат закрила обличчя хусткою. Галя відчула, як на очі накочуються сльози сорому.
Але тут зі свого місця повільно підвелася Степанида. Вона поправила фартух і спокійно підійшла до Людмили.
— Ти, Людо, пальто зніми, бо перегрілася, — гучно сказала Степанида. — А щодо «гніту», то послухай мене і все село хай чує. Захар за Галею не хату прийшов сватати. Він на своїй ділянці вже фундамент заклав під новий дім — для них двох. А Галя в школу сільську йде вчителювати, ми вже з директором говорили.
Степанида взяла Людмилу за лікоть і силоміць посадила на стілець.
— А ти, замість отруту розливати, краще б сестрі щастя побажала. Бо хату вашу ніхто не забирає — живи там, пануй, якщо крім стін тобі нічого не треба. Тільки знай: золото в скрині не гріє, коли в хаті порожньо.
Захар встав, підняв келих і подивився прямо на Людмилу:
— Я свою жінку ображати не дам. Ні словом, ні ділом. Навіть рідній сестрі. Гірко, Галю!
Гості вибухнули криками, гармошка заграла з новою силою. Людмила сиділа, червона як рак, кусаючи губи. Вона зрозуміла, що її план «розсварити й вивезти» остаточно провалився.
Перші дні в новій родині
Через тиждень Галя вже господарювала в хаті Захара. Степанида, всупереч прогнозам Людмили, не стала злою. Навпаки, одного ранку вона зайшла до Галі в кімнату з пакунком.
— На ось, бери, — Степанида простягнула відріз дорогого шовку. — Це мені колись мій покійний чоловік дарував, берегла. А тепер думаю: навіщо воно мені там? Зший собі сукню. Будеш у школу ходити красива, щоб Захар мій ще більше пишався.
— Дякую, Степанидо Петрівно, — розчулилася Галя.
— Та яке там «Петрівно»… Сестри ми тепер. А Людмила… вона прийде ще. Покрутиться в тій пустій хаті, зрозуміє, що пальто на стіл не поставиш і словом з ним не перекинешся, та й прибіжить миритися. Тільки ти вже тоді характер покажи. Не давай їй знову на голову сісти.
Галя посміхнулася. Вона нарешті зрозуміла: бути «розумною» за версією Людмили означало бути самотньою. А її власна «нерозумність» принесла їй дім, де її цінують не за майно, а за те, що вона просто є.
Минув місяць. Велика батьківська хата, за яку так чіпко трималася Людмила, раптом стала здаватися їй холодною й безмежною, наче порожній погріб.
Раніше тут пахло свіжим хлібом, який пекла Галя, чулися дівочі розмови та сміх. Тепер же в кутках оселилася гулка тиша, яку переривало лише невдоволене бубоніння самої Людмили та цокання старого годинника.
Мати поїхала до родичів у сусіднє село підлікуватися, і Людмила залишилася зовсім одна. Вона ходила по кімнатах у своїх італійських туфлях — бо перед ким тепер хизуватися? — і з острахом помічала, що пил на підвіконнях лягає густим шаром, а піч, яку вона ніколи не вміла розпалювати як слід, лише димить і виїдає очі.
Нарешті, не витримавши самотності й холоду, Людмила зібрала вузлик (цього разу без «підкупів», а з наміром просто поїсти людської страви) і рушила до Захарової садиби.
Несподівана зустріч
Біля воріт вона зупинилася, поправляючи хустку. На подвір’ї кипіла робота. Захар разом із сусідом закладав той самий новий фундамент, про який казала Степанида. Сокири стукали ритмічно, а в повітрі пахло свіжою сосновою тирсою.
— О, дивіться, хто до нас завітав! — гукнула Степанида, яка саме виносила майстрам холодний квас. — Невже пані з міста передумала їхати? Чи, може, пальто замале стало?
Людмила піджала губи, але промовчала. З хати вийшла Галя. Вона була в простому ситцевому платтячку, з волоссям, прибраним під світлу косинку. Виглядала вона такою спокійною й осяйною, що Людмилі на мить стало прикро до сліз.
— Прийшла, Людо? — тихо запитала Галя, витираючи руки об передник. — Проходь до хати, я якраз пироги з печі витягла.
Розмова на кухні
Сіли за стіл. Людмила жадібно вхопила пиріг, забувши про свою «шляхетність». Степанида сіла навпроти, підперши щоку рукою і спостерігаючи за гостею.
— Ну що, Людо, як воно — у великій хаті господаркою бути? — з іронією запитала Степанида. — Мабуть, уже всі гроші від продажу порахувала, які ще не отримала?
— Та що ви все про гроші! — вигукнула Людмила, ледь не захлинувшись чаєм. — Важко мені, Галю. Хата велика, а поговорити ні з ким. Стіни наче тиснуть. А вночі щось у димарі виє — страх бере!
— То, мабуть, твоя совість виє, що сестру за чоботи продати хотіла, — вставила Степанида.
— Досить, Степанидо Петрівно, — м’яко зупинила її Галя. Вона поклала свою руку на руку Людмили. — Ти ж бачиш, Людо, я не пропала. Ноги Захарові не мию, хіба що разом увечері в річці купаємося. І хату він нашу не забирав. Бачиш, свій дім будує.
Ти все життя боялася, що нас обберуть, а насправді сама себе обікрала — спокою позбавила.
Людмила раптом опустила голову. Її плечі здригнулися.
— Я ж як краще хотіла… — прошепотіла вона. — Щоб ми в місті, щоб люди не тикали пальцями, що ми «селюки». Хотіла, щоб ти, Галю, в шовках ходила, а не в грязюці копирсалася. А воно виходить, що ти в цій грязюці щасливіша за мене в тих туфлях клятих… Вони мені вже й ноги натерли, і серце висушили.
— Оце вже інша розмова, — пом’якшала Степанида. — Чай пий, не хлюпай носом.
Новий початок
— Знаєш що, Людо, — сказала Галя, поглянувши у вікно на Захара. — Ми з Захаром порадилися. Мамі важко самій у тій великій хаті буде, коли ти в місто поїдеш. А ти ж усе одно поїдеш, ми знаємо — тебе місто манить. То ми хату не продаватимемо. Нехай стоїть як родове гніздо. А ти, як знайдеш собі там долю, приїжджай у гості. Але приїжджай сестрою, а не перекупкою.
Людмила підвела очі, в яких блищали сльози.
— А можна я… можна я сьогодні у вас лишуся? Допоможу тобі на городі чи в хаті. А то в тій порожнечі аж зуби зводить.
— Лишайся, — всміхнулася Галя. — Роботи на всіх вистачить.
Того вечора на подвір’ї Захара вечеряли всі разом. Людмила вперше за довгий час зняла свої італійські туфлі й пішла по траві босоніж.
Вона дивилася, як Галя й Захар переглядаються без слів, розуміючи одне одного з півпогляду, і нарешті зрозуміла: справжнє багатство — це не те, що можна скласти у валізу, а те, що не дає тобі почуватися самотнім у найтемнішу ніч.
Валентина Довга
