Людмила протерла тарілку й поставила її на полицю. Сервіз — весільний подарунок від мами, понад двадцять років минуло. Вона глянула у вікно: Василь вовтузився в гаражі. Його телефон залишився на тумбочці в передпокої. Раптом той завібрував. Раз. Потім — ще раз. Людмила й не збиралася перевіряти, чесно кажучи. Але телефон настирливо гудів, ніби вимагав уваги. Вона витерла руки рушником і підійшла ближче. На екрані висвітлилося: «Ірина Сергіївна» і шматочок тексту повідомлення.
— Ірина Сергіївна?.. — тихо повторила Людмила. — Це ще хто така?
Серце закалатало частіше. За сорок років шлюбу вона жодного разу не зазирала у телефон чоловіка. Палець завмер над екраном. «Ні, не треба», — подумала вона. Тільки телефон знову задзижчав, і руки самі натиснули. «Я так сумую за тобою, Васю. Вчора було чарівно».
Людмила кліпнула, перечитала ще раз. У горлі пересохло. Але замість очікуваного обурення всередині щось просто клацнуло — ніби вимкнули світло. Вона швидко дістала свій телефон, сфотографувала повідомлення, перегорнула вгору, зробила ще кілька знімків.
— Людо, ти не бачила мою викрутку? — долинув із двору голос Василя.
Жінка здригнулася, поклала телефон точно на те місце, де він лежав.
— Подивись на верхній полиці! — крикнула вона у відповідь. І сама здивувалася, наскільки спокійно прозвучав її голос.
Увечері Василь сидів перед телевізором — новини, потім футбол, знову новини.
— Васю, може, чаю? — запитала вона.
— Давай, — відповів, не відриваючи погляду від екрана.
— Слухай, мені завтра на роботі доведеться затриматися, — кинув він, наливаючи собі чай. — Проєкт горить.
— Який проєкт? — запитала Людмила звичайно.
— Та з цією документацією. Паперова тяганина.
Вона кивнула:
— Добре. Не чекатиму тебе з вечерею.
Наступного дня Людмила вперше у житті вирішила простежити за чоловіком. Василь вийшов із роботи о шостій, але додому не поїхав. Людмила трималася на відстані — у потертій куртці та шапці, щоб він її не впізнав.
Чоловік зайшов до квіткової крамниці, вийшов із букетом, сів у машину. Людмила зупинила таксі й поїхала за ним. Не здивувалася, коли те зупинилося біля кафе «Романтика» на іншому кінці міста.
Вона заплатила водієві й попросила зачекати. Сіла за столик біля вікна — звідти було видно, як Василь підходить до жінки, молодшої від нього років на двадцять, і простягає їй квіти. Людмила зробила фото. Потім ще одне — коли вони обійнялися. Всередині — порожнеча. Ні сліз, ні крику, лише якесь холодне зацікавлення. Наче дивилася фільм про чуже життя.
Дома Людмила купила блокнот. Акуратно записала дату, час, місце зустрічі, описала жінку, її одяг, поведінку. Сховала блокнот у коробку з рукоділлям — туди Василь ніколи не заглядав.
— Як день минув? — запитала, коли він повернувся.
— Нормально. Втомився, документи перебирали.
— Повечеряєш?
— Ні, я перекусив на роботі.
«Ага, перекусив», — подумала Людмила, згадавши, як вони просиділи в кафе дві години.
— Тоді я, мабуть, спати піду.
— Добре, — кинув він, вмикаючи телевізор.
Жінка лягла й довго дивилася у стелю. За сорок років вона прала його сорочки, готувала обіди, ростила доньку. А тепер якась Ірина Сергіївна отримувала квіти й «чарівні вечори».
Людмила вирішила: не буде сварок, не буде сліз і благань. Вона збиратиме факти — а потім вирішить, що робити далі. Наступного ранку подзвонила дочці:
— Катю, привіт. Як справи?
— Привіт, мамо. Та нормально, закрутилася… Пробач, що давно не дзвонила. У тебе все добре?
— Добре, доню. Слухай, я тут подумала — може, приїдеш на вихідних? Я твій улюблений пиріг з яблуками спечу.
— Постараюся, мамо. Тільки не обіцяю — роботи багато.
— Знаю, рідна. Буду чекати.
Наступні два тижні Людмила продовжувала збирати докази. Виписала номер тієї Ірини, перевірила чеки в кишенях Василя, занотувала у блокноті всі його «затримки на роботі». Двічі знову простежила до того самого кафе. Одного разу вони пішли в кіно. Людмила сиділа в останньому ряду й дивилася, як чоловік тримає ту жінку за руку.
А щовечора вона зустрічала його усмішкою, готувала вечерю, прасувала сорочки — і удавала, що нічого не відбувається.
Минув місяць. У Людмили назбиралася ціла тека — фотографії, записи, дати. Василь зовсім розслабився, навіть перестав вигадувати правдоподібні відмовки. Просто казав:
— Затримаюсь сьогодні, — і все.
Якось увечері Людмила випадково підслухала його дзвінок. Василь вийшов на балкон, але вона прочинила двері й заховалася.
— Так, кошенятко. Ні, не зможу сьогодні. Люда вдома. Я теж скучив. Може, завтра виберуся. Обіймаю.
«Кошенятко». Людмила занотувала це слово в блокнот і підкреслила червоною ручкою.
Так він її ніколи не називав.
— Дзвонили з роботи? — запитала вона, коли Василь повернувся у кімнату.
— Так, Петрович, щодо звітів.
— Зрозуміло, — коротко відповіла жінка.
Вечорами, коли Василь ішов у гараж, Людмила переглядала свої докази. Іноді це навіть нагадувало цікаве заняття. Якби не той факт, що йшлося про її власне життя.
Катя нарешті погодилась приїхати через три тижні. Людмила відзначила дату у календарі. До того часу треба все підготувати.
Одного разу Василь забув закрити банківський додаток на планшеті. Людмила глянула — платіж у ювелірному магазині, сума майже дорівнює її місячній зарплаті. Вона сфотографувала й додала знімок у свою теку.
— Васю, а може влітку на море з’їздимо? — запитала вона за вечерею, спокійно, як колись. — Пам’ятаєш, ми давно планували?
— Подивимося, — промимрив він, не відриваючи очей від тарілки. — З грошима зараз туго.
— А я потроху відкладала, — тихо мовила Людмила. — Там видно буде.
— Та звісно, — байдуже кинув Василь.
Вона лише всміхнулась і налила йому ще чаю.
У день приїзду доньки Людмила піднялася о п’ятій ранку. Спекла яблучний пиріг, зварила картоплю зі шкварками, приготувала салати, накрила стіл святковою скатертиною й дістала парадний сервіз.
— Мамо, навіщо стільки їжі? — здивувалася Катя, обіймаючи її в дверях. — Я ж лише на кілька годин.
— Давно не бачилися, — усміхнулася Людмила й поцілувала доньку в щоку. — Батько обіцяв раніше повернутися.
Катя насторожилася — у голосі матері щось прозвучало незвичне.
— Усе гаразд?
— Звичайно. Проходь, мий руки.
Василь прийшов о шостій. Здивувався, побачивши Катю:
— О, Катюш, ти звідки?
— Мама запросила. Я ж тобі казала минулого тижня.
— А, точно… забув.
Сіли вечеряти.
— Як робота, тату? — запитала Катя.
— Та нічого, проєкти, звіти, багато затримок, — зітхнув Василь.
— І вистачає сил? — з удаваною цікавістю поцікавилася Людмила.
— Поки що, — пробурмотів він, дістаючи хліб.
— А що за проєкти такі? — не вгамовувалася Катя.
— Та так, все звичайно, — відмахнувся чоловік.
Людмила підвелася, підійшла до шафи й дістала акуратну товсту теку.
— Знаєш, Васю, я теж над одним проєктом працювала, — сказала вона спокійно.
Василь підняв очі, здивувався:
— Яким ще проєктом?
Людмила відкрила теку й поклала на стіл першу фотографію — Василь з Іриною біля входу в кафе.
— Це що таке? — він різко зблід.
— Мій проєкт, — спокійно відповіла вона. І поруч поклала роздруківки повідомлень. — А це — документація до нього.
Чоловік сіпнувся, намагаючись зібрати папери.
— Ти що, за мною стежила?!
— Ні, — сказала Людмила рівно. — Я збирала факти.
Вона виклала на стіл фото з ювелірної крамниці.
— Ось, наприклад, дуже цікава стаття витрат.
— Мамо, тату, що це таке? — розгублено запитала Катя, переводячи погляд з одного на іншого.
— Твій батько зустрічається з жінкою на ім’я Ірина Сергіївна, — спокійно промовила Людмила. — Уже сім місяців.
— Я, — Василь розвів руками.
— Тату, — Катя дивилася на нього з ошелешенням.
— Людо, не влаштовуй сварку, — буркнув він, підводячись.
— Сядь, — її голос раптом прозвучав твердим, як ніколи.
— Ми сім’я, — спокійно сказала Людмила. — І говорити будемо всі разом.
Василь повільно сів назад на стілець, наче школяр, що отримав догану.
— Ти… — почав він, але Людмила перебила:
— Я все знала. Кожну зустріч, кожен подарунок, кожне твоє виправдання. Я спеціально не влаштовувала сцен. Хотіла побачити, що ти сам обереш: сім’ю чи розвагу.
— Тату, як ти міг? — Катя дивилася на батька з таким розчаруванням, що той знітився.
— Ви не розумієте… Ірина… вона… — Василь зам’явся.
— Що — вона? — спокійно перепитала Людмила.
— Молодша на двадцять років, весела, не бурчить через шкарпетки на підлозі. Все складно…
— Надзвичайно складно, — гірко всміхнулася Людмила й витягла ще один аркуш. — Знаєш, що це? Роздруківка ваших дзвінків за пів року. Я порахувала — 439 розмов. А зі мною за цей час ти говорив лише про погоду та борщ.
— Я не вірю… — Катя закрила обличчя руками. — Тату, як ти міг так із мамою?
Василь мовчав, дивлячись у стіл, потім підняв очі:
— А чого ти хочеш цим досягти? Цим… спектаклем?
— Повагу, — спокійно відповіла Людмила. — Насамперед до себе. Я не збираюся бути зручною, поки ти живеш на дві сім’ї.
— Які дві сім’ї? Ти що? — розгубився він.
— А як це ще назвати? — вона рукою по фотографії, де Василь тримав Ірину за руку. — Побачення, ресторани, подарунки з ювелірного — це що, робочі питання?
— Тату, це правда? — Катя схрестила руки. — Поясни.
— Ви все неправильно зрозуміли, — пробурмотів він.
— Справді? — Людмила іронічно підняла брову. — А тоді поясни, що означає “вчора було чарівно”? — Вона кивнула на роздруківку повідомлень.
Василь почервонів:
— Людо, досить!
— Ні, не досить, — твердо відповіла вона й підсунула ще один аркуш. — Ось дати, коли ти “затримувався на роботі”. Перевір, може, щось забув.
— Мамо… — Катя поклала руку на плече матері. — Ти як?
— Нормально, — Людмила випрямилася. — Я давно все вирішила.
— Вирішила? — Василь різко підвів голос. — Що ти вирішила? Слідкувати за мною?
— Як дружина, яку зраджують, — спокійно закінчила вона. — Так, саме так.
— Тату, — втрутилась Катя. — Як ти можеш ще й маму робити винною?
— Це просто… — почав він, але Людмила збирала папери у теку.
— Я хочу, щоб ти пішов.
— Що?
— Сьогодні. Збери речі й іди.
— Куди? До Ірини? До Петровича? — він гірко засміявся.
— Куди хочеш. Це не моя турбота, — відповіла вона рівно.
— Куди я піду серед ночі?
— Туди, куди ходив усі ці місяці, коли брехав мені, — подивилася йому у вічі. — Я серйозно, Васю. Я не збираюся тебе ділити й не збираюся прикидатися, що все гаразд.
— Мама має рацію, — сказала Катя, підводячись і ставши поруч із Людмилою. — Тобі краще піти, тату.
— Ви що, змовилися? — обвів він їх поглядом. — Двадцять років разом! І ось так просто?..
— Не просто, — відповіла Людмила тихо. — Це ти зробив усе просто, коли вирішив жити на дві сторони.
— Та нічого серйозного у мене з нею не було! — обурився чоловік. — Подумаєш, кілька разів зустрілися!
— 439 дзвінків, тату, — нагадала Катя. — Це не “кілька разів”.
Василь заходив по кухні.
— І ти справді мене зараз виганяєш? Після стількох років?
— Так, — спокійно сказала Людмила, склавши руки на столі. — Саме зараз. Після всього.
— Ну й гаразд! — кинув він, розвернувся й пішов.
Катя сіла поруч із матір’ю.
— Ти справді в порядку?
— Знаєш, — Людмила глибоко вдихнула, — я думала, що буде важко. А зараз — ніби легше дихати.
У коридорі Василь шумно збирав речі, щось бурмочучи собі під ніс.
— Я залишуся з тобою сьогодні, — сказала Катя, стискаючи мамину руку.
— Не треба, Катю. Я впораюся, — тихо відповіла Людмила.
Двері грюкнули. Василь пішов. Катя не відпускала її руку:
— Ти впевнена?
— Абсолютно, — Людмила підвелася. — Чаю будеш?
Вони сиділи за кухонним столом, пили чай з яблучним пирогом, коли задзвонив телефон.
— Це він, — сказала Катя. — Не бери.
— Візьму, — відповіла Людмила й натиснула на трубку.
— Людо, поговорімо завтра, коли остигнемо. Я зараз у Петровича, — голос Василя звучав розгублено.
— Говорити немає про що, — спокійно сказала жінка. — Рішення прийнято.
— Облиш, стільки років разом! Невже через таке?
— На добраніч, Васю, — відповіла Людмила й поклала слухавку.
Катя залишилася на ніч, попри мамині запевнення, що все гаразд. А вранці Людмила прокинулася з дивним відчуттям свободи. Уперше за багато місяців їй не треба було удавати, що все добре.
— Мамо, я поговорила з Сергієм, — сказала Катя, ставлячи перед нею чашку кави. — Він допоможе з юридичними питаннями, якщо ти вирішиш подати на розлучення.
— Дякую, доню, — Людмила усміхнулася. — Але я впораюся сама.
Василь дзвонив щодня, приходив, стояв під дверима. Якось навіть приніс квіти — ті самі, що колись купував Ірині. Людмила не сердилася, просто залишалася спокійною, відстороненою, ввічливою.
— Людо, ну що ти, наче чужа… — благав він. — Помилився я, з ким не буває.
— Васю, це не помилка, — відповідала вона. — Це вибір. Твій вибір. Тепер моя черга робити свій.
Через місяць Людмила подала на розлучення.
— Ти серйозно? — Василь був збентежений. — Після стількох років?
— Саме тому, — сказала вона. — Бо після стількох років я нарешті заслуговую на повагу.
Ще через місяць чоловік прийшов з “покаянням”.
— Людо, я все, розірвав з нею стосунки. Назавжди.
— Я рада за тебе, — кивнула вона. — Але мого рішення це не змінює.
— Ти не можеш…
— Можу, Васю. І вже зробила.
Після розлучення Людмила продала обручку й купила путівку до Одеси. Звідти надіслала Каті фото — вона на пляжі, у новому капелюшку, усміхається.
— Як ти? — спитала донька, коли Людмила повернулася.
— Знаєш, — замислилася вона. — Дивно, але добре. Познайомилася там із компанією. Такі веселі жінки! Усі приблизно мого віку. Ходили на екскурсії, у бар
— Бар? — підняла брови Катя.
— Уяви собі! — розсміялася Людмила. — Мене навіть запрошували!
Василь намагався повернутися — приходив щонеділі, лагодив кран, міняв лампочки.
— Людо, я скучив. Може, спробуємо ще раз?
— Ні, Васю, — вона похитала головою. — Пізно.
— Ти що, хочеш до кінця життя бути сама?
— Знаєш, — тихо відповіла Людмила, — краще бути самій, ніж поруч із тим, хто змушує тебе почуватися самотньою.
Василь грюкнув дверима й більше не повертався.
Навесні Людмила пофарбувала волосся, купила новий одяг. На день народження Катя подарувала їй смартфон.
— Мамо, ти просто розцвіла, — сказала донька при зустрічі.
— Просто нарешті роблю те, що хочу, — усміхнулася Людмила. — Знаєш, у мене почалося нове життя. Хто б міг подумати?
Наступного дня вона знайшла на антресолях фотоальбоми. Переглядала весільні світлини, молодість, дитинство Каті. Дивно, але образи не було. Лише легкий сум за минулим. Задзвонив телефон — подруги з Одеси, пропонували зустрітися влітку на морі.
— Приїдеш, Людо!
— А чому б і ні? — усміхнулася вона. — Я ж вільна.
Людмила поставила альбоми назад на полицю. Минуле залишилося позаду. А майбутнє, як виявилося, може бути цікавим.
