Людмила застигла на порозі, стискаючи в руках пакет із продуктами. Сцена перед нею нагадувала наслідки невеликого торнадо, яке чомусь вирішило пройтися виключно по дідусевому секретеру.
Старий Степан Матвійович сидів просто на килимі, обкладений пожовклими конвертами та квитанціями, ніби барикадами.
— Ой лихо веселяють нас, Людо, і куди нам тепер? — старечий голос здригнувся, а в руках він м’яв якийсь гербовий папір.
— Діду! Ви мене до доведете! — Людмила нарешті відмирала і кинула пакет на стіл. — Чого ви на підлозі? Ноги ж розболяться! І що це за «веселощі» такі? Знову газету не донесли чи сусідська курка на наш двір залетіла?
— Яка курка, дитино? Яка курка?! — Степан Матвійович різко, як для свого віку, змахнув папером. — Нас виселяють! Точніше, переписують! Чи відбирають! Я нічого не розумію в цих їхніх кручених буквах!
— Дайте сюди, — Люда вихопила аркуш. — Так… «Повідомлення про уточнення меж земельної ділянки»… Діду, це ж просто формальність. Сусіди паркан ставлять.
— Формальність?! — старий підхопився на ноги, ігноруючи хрускіт у колінах. — Ти бачила, де вони кілочки забили? Та вони ж загарбники! Вони мені пів саду відрізали! Там моя антонівка росте, яку я ще під твій перший клас садив!
— Та ніхто вашу антонівку не чіпає, — зітхнула Люда, починаючи збирати розкидані папери. — Ви просто звикли, що там пустир був. А тепер пані Світлана хоче законну межу.
— Світлана?! Ота «пані» в капелюшку, що на каблуках по грядках ходить? — Степан Матвійович аж почервонів. — Вона мені вчора заявила, що мій сарай «псує їй естетичний вид з вікна»! Чула? Естетичний вид! А те, що той сарай старший за неї і за її капелюшок разом узяті — це нічого?
— Діду, ну об’єктивно, той сарай справді ледве тримається. Він хилиться на її бік. Якщо він впаде на її троянди, ми довіку не розплатимося!
— Хай падає! Хай валиться! Це мій сарай, і він має право падати на моїй землі! А вона хоче в мене три метри городу відтяпати під свій «ландшафтний дизайн». Людо, ти на чиєму боці? Ти меее захищаєш чи ту… дизайнерку?
— Я на боці здорового глузду! — вигукнула Людмила, розмахуючи пачкою старих квитанцій за світло. — Ви місяць тому з сусідом зліва сварилися через грушу, тепер зі Світланою через межу. Вам що, нудно жити спокійно?
— Мені не нудно! Мені принципово! — дідусь стукнув кулаком по столу, від чого чашка з недопитим чаєм підстрибнула. — Сьогодні вона межу перенесе, завтра скаже, що мій півень занадто голосно співає, а післязавтра нас із хати виставить, бо ми їй «вид на захід сонця» затуляємо!
— Та кому ви потрібні, виставляти вас! — Люда вже не стримувала емоцій. — Ви самі себе до могили доведете цими нервами! Замість того, щоб спокійно вийти, поговорити, попити чаю, ви почали папери по всій хаті метати!
— Я шукав план 1984 року! — урочисто проголосив Степан Матвійович. — Там чітко вказано: межа йде по старому дубу! А вона той дуб спиляла минулої весни, пам’ятаєш? Оце був план!Спиляти докази!
— Дубу було двісті років, він був трухлявий і міг завалити вам дах! Ви самі просили її допомогти його прибрати!
— Я просив гілки обрізати, а не доказову базу знищувати! — старий сів на стілець і вперто склав руки.
— Все. Я оголошую стан облоги. Завтра виходжу на межу. Сяду на табуретку і буду сидіти. Хай спробують свій паркан ставити.
— О Боже, — Люда закрила обличчя руками. — Діду, це ж смішно. Люди подумають, що ви з глузду з’їхали. Світлана — нормальна жінка, вона просто хоче порядок.
— Порядок — це коли все на своєму місці! — закричав дідусь. — А моє місце — там, де моя земля! Ти молода, ти не розумієш. Ви все в телефонах живете, у вас там меж немає. А в мене кожен метр — це піт і мозолі! І не смій мені казати про «формальності»!
— Знаєте що? — Люда різко розвернулася до дверей. — Сидіть на своїй табуретці хоч до зими! А я піду до Світлани, візьму рулетку, і ми разом все переміряємо. І якщо виявиться, що ви помиляєтеся, ви особисто вибачитеся і пригостите її своєю наливкою!
— Щоб я? Її? Своєю найкращою?! Та скоріше Дніпро назад потече! — крикнув він їй навздогін.
— Подивимось! — відрізала Люда, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася стара побілка.
Степан Матвійович залишився в тиші, оточений паперами. Він подивився на гербовий аркуш, потім на вікно, за яким виднілася та сама спірна ділянка. Потім буркнув собі під ніс:
— Пляшкою… іч чого захотіла. Ну добре, Людо, міряй. Але якщо помилишся хоч на сантиметр — пляшка буде моя, а ти будеш мені весь липень картоплю полоти!
Наступного ранку сонце ще не встигло висушити росу на спориші, а Степан Матвійович уже зайняв стратегічну позицію.
Посеред городу, якраз там, де пані Світлана вбила свої новенькі дерев’яні кілочки, стояв старий дубовий табурет. На табуреті, мов кам’яна статуя з мечем у вигляді алюмінієвої палиці, сидів дідусь.
Людмила вийшла з хати, позіхаючи та тримаючи в руках довгу будівельну рулетку. За нею, обережно ступаючи в лакованих туфлях по вогкій землі, йшла сусідка Світлана.
— Доброго ранку, Степане Матвійовичу! — бадьоро гукнула Світлана, поправляючи свій незмінний капелюшок. — Я бачу, ви сьогодні в образі прикордонника?
— Доброго, якщо він добрий, — відрізав старий, не ворухнувши ні м’язом обличчя. — Ви, пані, на мою територію ані ногою. Поки Людмила не доведе зворотне, тут — зона особливого режиму.
— Діду, припиніть цей цирк! — Люда розмотала металеву стрічку, яка зі свистом вилетіла з корпусу. — Світлано Миколаївно, не зважайте. Давайте почнемо від кута сараю.
— Від якого кута? — гаркнув дідусь. — Від того, що вона хоче знести? Це підрив засад! Людо, прикладай рулетку до фундаменту хати, там закладено нульову точку ще при царі Гороху!
— При якому царі, діду? Хату в шістдесятих будували! — Люда присіла біля цегляної стіни. — Світлано, тримайте кінець стрічки біля паркану.
Світлана витончено вхопилася за край рулетки, але варто було їй натягнути стрічку, як Степан Матвійович різко виставив палицю, перегороджуючи шлях металевому полотну.
— Стояти! Ви куди тягнете? Ви бачите кривизну? Рулетка йде по діагоналі! Це оптична ілюзія, щоб вигадати зайві пів метра!
— Степане Матвійовичу, — зітхнула Світлана, зберігши ангельське терпіння. — Рулетка пряма, як моя совість. А от ваш сарай справді трохи… притомився і схилився до мене в гості.
— Він не схилився, він кланяється моїй землі! — закричав дідусь. — А ви, замість того щоб оцінити архітектуру, хочете його живосилом вирівняти по своєму євростандарту! Людо, що там на шкалі?
— Тут одинадцять метрів сорок сантиметрів, — зосереджено пробурмотіла Люда. — А за планом має бути одинадцять шістдесят.
— Ха! — Степан Матвійович підскочив з табуретки так жваво, ніби йому знову було двадцять. — Що я казав?! Двадцять сантиметрів державної ваги вкрадено! Повертайте землю, пані Світлано! Де мої кілочки? Я зараз переб’ю!
— Хвилинку! — Світлана раптом нахмурилась. — Людо, а ви з якого боку фундаменту міряєте? З внутрішнього чи зовнішнього?
— З зовнішнього, звісно, — відповіла дівчина.
— А треба від межового знака біля колодязя! — вигукнула сусідка. — Степане Матвійовичу, ви ж самі там цеглу закопали в дев’яносто другому році, коли ми з чоловіком тільки заїхали!
Старий на мить зам’явся. Очі його бігали від сараю до колодязя.
— Цегла… Яка цегла? Не пам’ятаю ніякої цегли. То, мабуть, кроти вирили.
— Кроти з маркуванням заводу імені Петровського? — єхидно запитала Світлана. — Людо, ходімо до колодязя. Там істина зарита.
Вони рушили до старої цівки. Дідусь, випередивши їх своєю «диверсійною» ходою, намагався непомітно наступити на певне місце в траві, прикриваючи його широкою штаниною.
— Діду, відійдіть, — суворо сказала Люда. — Ви щось приховуєте.
— Я? Приховую? Та я чистий, як сльоза немовляти! Я просто стою, повітрям дихаю. Тут найкращий озон у всьому районі!
Люда легенько відсунула дідусеву ногу і побачила в землі кутик червоної цеглини, дбайливо присипаний свіжим листям лопуха.
— Оце так «кроти», — Люда випрямилася, тримаючи руки на боках. — Діду, це ж ви її вчора пересунули! Я бачу свіжу землю під лопухом! Ви хотіли надурити рулетку?
— Я не надурити хотів, я відновлював історичну справедливість! — не здавався старий, хоча вуха в нього вже палали вогнем.
— Ця цегла сама мігрує через рух ґрунтів! Це геологія, ви нічого не розумієте!
— Геологія з лопатою в руках? — засміялася Світлана. — Степане Матвійовичу, ну ви й артист. Знаєте що? Давайте так. Ви визнаєте мою межу, а я… я заплющу очі на те, що ваші кури щодня снідають моїми петуніями.
Дідусь завмер. Боротьба між гордістю та перспективою втратити безкоштовний корм для курей була запеклою.
— І у пляшці то дасте скуштувати? — з надією запитала Світлана.
Степан Матвійович важко зітхнув, махнув рукою на табуретку і буркнув:
— Людо, неси чарки. Але міряти будемо ще раз. По-чесному. І без отих ваших «ландшафтних» махінацій!
Людмила винесла на веранду запітнілу карафку, два келишки для дам і великий гранований стопку для дідуся. Сонце вже припікало, і пані Світлана, знявши свій капелюшок, вмостилася на плетеному кріслі.
Степан Матвійович сидів навпроти, насуплений, як хмара перед грозою, але розливав дбайливо, не впустивши жодної краплі повз край.
— Ну, за сусідську згоду! — Світлана підняла келих, примруживши очі. — Смачно у вас пахне, Степане Матвійовичу. Чим це? Смородиною?
— Душею воно пахне, — буркнув старий, перехиливши свою стопку. — І справедливістю, якої сьогодні трохи поменшало на двадцять сантиметрів.
— Діду, та годі вам уже про ті сантиметри! — Люда сіла поруч, підперши щоку рукою. — Ви ж самі знаєте, що ту цеглину вночі совали. Що вам той шматок землі? Там же навіть картопля не росте, затінок від сараю постійний.
Дідусь важко зітхнув, поставив порожню стопку на стіл і почав крутити її в руках. Його войовничий запал раптом зник, поступившись місцем якійсь дивній, майже дитячій ніяковості.
— Не в картоплі справа, Людо. І не в сараї, хай він собі хоч завтра завалиться, — він глянув на Світлану, яка зацікавлено вигнула брову. — Ви ж, пані Світлано, там свої «альпійські гірки» планували? Квіти екзотичні, камінці розкладати?
— Так, хотіла там зону відпочинку зробити, — кивнула сусідка. — А що не так?
— А те не так, що ви там усе перекопаєте! Трактор свій малий заженете, коріння вивернете! — голос старого знову налився силою. — А там, під тою старою антонівкою, якраз де ваші «сантиметри» починаються… там Мурчик лежить!
У повітрі повисла тиша. Люда кліпнула очима, намагаючись згадати.
— Мурчик? Це той ваш рудий кіт, що зник десять років тому?
— Не зник він, — тихо відповів дідусь, відвівши погляд у бік саду. — Помер він. Старий уже був, серце не витримало весняних гулянь. Я його там поховав, під яблунею. Глибоко закопав, камінь зверху поклав плоский, щоб ніхто не зачепив. А ви тепер — паркани, траншеї, бетонування… Як я можу дозволити, щоб по ньому трактором? Це ж був мій єдиний співрозмовник, поки ти, Людо, по університетах роз’їжджала!
Людмила відчула, як до горла підступив клубок. Вона пам’ятала того величезного, трохи нахабного кота, який завжди спав у дідуся на колінах, коли той читав газету.
Світлана Миколаївна мовчала хвилину, дивлячись у свою чарку. Потім вона простягнула руку і легенько торкнулася шорсткої долоні Степана Матвійовича.
— Степане Матвійовичу… Ну що ж ви мовчали? Хіба ж я варварка якась? Я ж не знала. Я думала, ви просто шкідливий через характер.
— Характер у мене нормальний! — миттєво зреагував старий, хоча руку не забрав. — Просто територію треба маркувати правильно!
— Знаєте що, — Світлана рішуче підвелася. — Ніякого паркану там не буде. Принаймні, суцільного. Я хотіла сітку ставити, а тепер передумала. Ми там посадимо живопліт. Бузок або жасмин. І яблуню вашу ніхто не чіпатиме. Буде в нас спільна «зелена зона». А камінь ваш… ми його обкладемо гарними квітами. Мурчику б сподобалося.
Дідусь підозріло шмигнув носом і подивився на сусідку так, ніби вперше побачив у ній людину, а не «дизайнерку в капелюшку».
— Жасмин — це добре, — нарешті промовив він. — Жасмин коти люблять. Тільки чур — саджаємо разом! Бо ви ще так посадите, що коріння не туди піде.
— Тільки разом! — засміялася Світлана. — Людо, наливай ще по трошки. Здається, ми нарешті розібралися з демаркаційною лінією.
Люда з полегшенням видихнула. Вона дивилася на цих двох «ворогів», які вже почали обговорювати сорт бузку, і зрозуміла: війна за межу закінчилася повною і беззастережною перемогою доброти.
— Ох і діду, — прошепотіла вона, наливаючи смородинову. — Справжній партизан.
— Атож! — гордо підняв голову Степан Матвійович. — Нас, старих, просто так не візьмеш. У нас на кожен сантиметр землі є своя історія!
Валентина Довга
