— Людо, я ж сказала: твої санки в тамбурі заважають мені проходити з сумками! Якщо ти їх не прибереш до вечора — вони опиняться на смітнику. І не кажи потім, що я тебе не попереджала!
Типова вінницька дев’ятиповерхівка на Вишеньці ніколи не вирізнялася особливим шумом. Сусіди знали один одного роками, віталися біля під’їзду і разом обговорювали ріст тарифів. Але в другому під’їзді на п’ятому поверсі мир закінчився рівно в той момент, коли Людмила та її сусідка по тамбуру, Валентина Іванівна, вирішили, що три квадратні метри спільного коридору — це територія для геополітичного впливу.
Конфлікт почався не з криків, а з «тихої експансії». Валентина Іванівна, пенсіонерка з командним голосом колишнього завуча, встановила в тамбурі залізну шафу розміром із невеликий саркофаг.
— Людо, я ж сказала: твої санки в тамбурі заважають мені проходити з сумками! — голос Валентини прорізав тишу під’їзду, коли Людмила тільки-но повернулася з роботи. — Якщо ти їх не прибереш до вечора — вони опиняться на смітнику. І не кажи потім, що я тебе не попереджала!
Людмила, ледь тримаючи пакет з продуктами та руку молодшого сина, зупинилася біля порога.
— Валю, ви серйозно? Ви поставили тут таку шафу, що ми тепер боком ходимо. Мені візочок доводиться ледь не над головою піднімати, щоб до своїх дверей дістатися. Ваша шафа займає дві третини проходу!
— А куди мені банки з консервацією дівати? — відрізала Валентина, впираючи руки в боки. — У мене балкон не гумовий, там лижі покійного чоловіка і стара плита. А твої діти вічно брудними колесами мій килимок мастять. Прибирай візок у квартиру, там йому і місце!
— У квартирі немає місця, ви це знаєте! Тамбур для того і є, щоб ділити простір чесно.
— Чесно? — Валентина видала короткий, сухий смішок. — Чесність закінчується там, де починається мій комфорт. Санки щоб зникли. Крапка.
Маленький конфлікт через три метри лінолеуму швидко переріс у справжню драму. Валентина Іванівна, маючи надлишок вільного часу, перетворилася на добровільного наглядача. Вона завела спеціальний зошит — «щоденник порушень».
«14:15. Людмила прийшла з ринку. Пакет шурхотів занадто голосно. Сміття виставила за двері на 12 хвилин». «20:30. Молодша дитина плакала 5 хвилин. Порушення режиму тиші».
Невдовзі Людмила почала знаходити під своїми дверима «сюрпризи». Одного ранку це була розсипана сіль рівною лінією вздовж порога.
— О, магія пішла в хід, — прошепотіла Людмила, змітаючи сіль у совок. — Ну тримайтеся.
Того ж вечора, коли вона готувала вечерю, в усій квартирі раптово зникло світло. Людмила вийшла в тамбур і побачила, що дверцята електрощитка відчинені, а її автомати вимкнені. Валентина Іванівна саме «випадково» виходила з квартири з порожнім відром.
— Це ви зробили, Валю? — Людмила задихалася від люті, намагаючись у темряві намацати перемикачі.
— Доведи! — Валентина посміхнулася через прочинені двері, і в світлі її передпокою ця посмішка виглядала хижо. — Може, це в тебе проводка така ж гнила, як і характер. Ти б електрика викликала, а то ще згорите тут, а мені потім ремонт через вас робити.
Людмила зрозуміла, що дипломатія безсила. Вона купила в інтернеті муляж відеокамери з миготливим червоним вогником і встановила прямо над своїми дверима. Це спрацювало… рівно на тиждень. Валентина спочатку оминала камеру стороною, але потім, очевидно, проконсультувавшись із кимось, зрозуміла, що дроти нікуди не ведуть. Війна спалахнула з новою силою.
Пік конфлікту настав у неділю. Людмила поїхала з дітьми до батьків у район на вихідні. Повернувшись ввечері, вона вставила ключ у замок і відчула дивний опір. Коли двері відчинилися, вона вскрикнула.
У передпокої та ванній стояв шар води в три-чотири сантиметри. Стеля в туалеті здулася, а дорогі італійські шпалери в залі, якими вона так пишалася, почали відклеюватися важкими вологими клаптями.
— Господи! — Людмила кинулася до Валентини, тарабанячи в її броньовані двері. — Відкривай! Ти мене затопила! Відкривай негайно, там усе плаває!
Валентина відкрила через хвилину. Вона була в сухому халаті, з ідеально сухою підлогою за спиною.
— Чого гвалтуєш на всю Вишеньку? — спокійно запитала вона. — У мене все сухо, Людочко. Дивись — ні краплі. Може, це в тебе труби прорвало, поки ти десь вешталася з дітьми? Сама винна, за квартирою треба стежити, а не по селах їздити.
Слюсар із ЖЕКу, який приїхав через годину, лише розвів руками:
— Пані, у вас труби сухі. І зверху, з шостого поверху, теж не тече. Але вода була «свіжа». Дивно воно яксь…
Людмила опустилася на підлогу, витискаючи ганчірку. І тут її ніс вловив знайомий запах. Різкий, хімічний аромат хлорки. Саме такою дешевою хлоркою Валентина Іванівна щоранку з фанатизмом мила тамбур, заявляючи, що «витравлює мікробів, яких тягають ці ваші діти з вулиці».
Людмила зрозуміла схему. Валентина не відкривала крани в себе. Вона діяла хитріше: просто виливала воду в тамбурі так, щоб вона затікала під поріг Людмили, або просовувала тонку трубку в щілину під плінтусом. Довести це було неможливо — поки не буде відео.
Наступного дня Людмила витратила всі свої заощадження на справжню приховану камеру, замасковану під звичайний болт у дверному косяку. Більше того, вона встановила датчик руху, який мав надіслати сповіщення на телефон у разі активності в тамбурі.
Минуло три дні напруженого очікування. О другій годині ночі, коли весь будинок спав, телефон під подушкою Людмили коротко завібрував. Вона миттєво підхопилася і відкрила онлайн-трансляцію.
Картина на екрані була гідна фільму жахів. Валентина Іванівна у довгій нічній сорочці, схожа на привида, обережно витягла з-під своєї залізної шафи садовий шланг. Він був підключений до крана у її ванній — тонка лінія тяглася через увесь тамбур. Вона акуратно просунула кінець шланга під двері Людмили і повільно відкрутила вентиль у себе в квартирі.
Людмила відчула, як її трусить від гніву, але вона змусила себе зачекати п’ять секунд. Потім вона різко, ривком відчинила свої двері.
Валентина від несподіванки скрикнула, впустила шланг, і він, немов оскаженіла змія, почав поливати її власні ноги та поділ нічної сорочки.
— Добрий вечір, Валентино Іванівно! — голос Людмили дзвенів у нічній тиші. — Квіти поливаєте чи совість миєте? О третій годині ночі — саме час для водних процедур!
— Я… я… — Валентина заїкалася, намагаючись схопити слизький шланг. — Я просто почула, що в тебе там щось шкварчить! Наче пожежа! Я хотіла загасити, врятувати вас усіх! Я ж як краще хотіла!
— Загасити? — Людмила підняла телефон, де на екрані чітко було видно запис. — Дивіться сюди, «рятувальниця». Тут усе: як ви шланг просовуєте, як воду відкриваєте. Якість — супер, навіть ваші бігуді видно.
— Ти… ти не маєш права! Це приватне життя! — Валентина спробувала перейти в атаку, але її голос тремтів.
— Приватне життя закінчується там, де починається кримінальний кодекс. Завтра о дев’ятій ранку до вас прийде мій юрист і незалежний оцінювач. У мене зіпсовано ламінат, шафу в передпокої та шпалери. Сума буде солідна.
— Людочко, та ми ж сусіди… ну навіщо так одразу… — тон Валентини миттєво змінився на жалібний.
— Або ми вирішуємо питання з ремонтом мирно, ви виплачуєте повну вартість збитків і — головне — ваша залізна труна-шафа зникає з цього тамбура до обіду, або це відео йде в поліцію. Стаття за навмисне пошкодження майна групою осіб… ой, ви ж одна, значить, просто навмисне пошкодження. Це реальний термін або дуже великий штраф. Вибирайте.
Валентина Іванівна намагалася чинити опір. Вона скликала «раду будинку», кричала на лавці про «злу молодь, яка хоче вижити ветерана праці», але коли Людмила показала відео голові ОСББ, підтримка сусідки випарувалася за мить. Ніхто не хотів жити поруч із людиною, яка може посеред ночі засунути шланг під двері.
Валентині довелося продати свою злощасну шафу через сайт оголошень, а отримані гроші разом із пенсійними заощадженнями віддати Людмилі. Коли вантажники виносили залізне одовище, Людмила вперше за три роки побачила справжній колір стін у тамбурі.
Тепер тамбур порожній. На місці, де стояла шафа, тепер стоїть маленька, елегантна підставка для взуття, а стіни Людмила пофарбувала в приємний кремовий колір.
Сусідки більше не вітаються. Валентина Іванівна тепер ходить по під’їзду, опустивши очі в підлогу, і шукає нових жертв серед мешканців першого поверху, де люди менш технологічно підковані. А Людмила кожного разу, заходячи додому, машинально перевіряє камеру.
Вінниця — місто затишне і спокійне, але навіть тут, за типовими дверима дев’ятиповерхівок, можуть вирувати пристрасті, варті Шекспіра. Людмила тепер знає напевно: найкращий сусід — це не той, хто позичає сіль, а той, з яким у тебе є чітко окреслена межа, підкріплена хорошим об’єктивом і законом.
