Листя на старих липах гойдалося від легкого вітру, а повітря пахло вологим ґрунтом і далекими спогадами. На краю села, біля старої дерев’яної церкви, стояла жінка.
Її звали Марія. Її сиве волосся було акуратно зібране в хустку, а руки, зморшкуваті від часу, нервово стискали маленьку іконку, яку вона тримала.
Марія чекала. Чекала, як чекала останні пів року, щонеділі стоячи на цьому самому місці після служби, молячись до Бога про одне-єдине диво.
Вона просила пробачення. Вона просила зустрічі. І цього дня, коли осіннє сонце ледь гріло, її молитва нарешті мала здійснитися.
Марія жила у простій селянській родині. Її молодість припала на важкі роки, коли кожен день був боротьбою за виживання. Вона була вродливою дівчиною з глибокими карими очима й довгою косою, що спадала до пояса.
У вісімнадцять вона закохалася в Миколу, молодого тракториста з сусіднього села. Їхнє кохання було бурхливим, як весняна повінь, але таким же швидкоплинним.
— Маріє, я тебе заберу до міста, — казав Микола, тримаючи її за руку під старою вербою біля річки. — Там життя інше, там ми будемо щасливі.
— А як же мама? Як же господарство? — відповідала вона, хоча в глибині душі мріяла про нове життя.
Микола обіцяв золоті гори, але одного дня він просто зник. Залишив записку: «Поїхав до міста. Чекай мене».
Марія чекала. Тиждень, місяць, рік. Але від Миколи не було ні листа, ні звістки. А ще через кілька місяців вона зрозуміла, що чекає дитину.
— Що ти наробила, Маріє? — кричала мати, коли правда відкрилася. — Ти ганьбу на всю родину накликала!
— Мамо, я ж любила його… — плакала Марія, але слова її тонули в гніві й соромі.
У селі плітки ширилися швидше за вітер. Сусіди шепотілися, а старші жінки відвертали погляди. Марія привела на світ дівчинку, яку назвала Оленкою. Але утримувати дитину самій було неможливо.
Грошей бракувало, мати не допомагала, а серце Марії розривалося від безнадії. У відчаї вона віддала Оленку до дитячого будинку в райцентрі, сподіваючись, що там дівчинці буде краще.
— Прости мене, донечко, — шепотіла Марія, коли залишала дитину в холодній будівлі з сірими стінами. — Я повернуся за тобою, обіцяю.
Але життя закрутило її у вир. Вона вийшла заміж за іншого чоловіка, у них було ще двох дітей, працювала на фермі, доглядала господарство.
Роки минали, а повернутися за Оленкою вона так і не наважилася. Сором, страх і відчуття провини міцно тримали її в лещатах.
Минуло сорок років. Марія вже була вдовою, її молодші діти виросли й роз’їхалися по містах. Вона залишилася сама в старій хаті, де кожен скрип дощок нагадував їй про минуле.
Оленка стала її таємницею, яку вона ховала навіть від самої себе. Але що старшою ставала Марія, то сильніше гризло її сумління.
— Отче, я грішила, — зізналася вона одного дня на сповіді в церкві. — Я покинула свою дитину. Я не можу собі цього пробачити.
Отець Іван, старий священник із добрими очима, поклав руку їй на плече.
— Маріє, Господь прощає тих, хто кається. Але ти мусиш зробити крок назустріч. Шукай свою доньку. Молися за неї. І за себе.
Відтоді Марія щонеділі приходила до церкви. Вона ставала навколішки перед іконою Богородиці й шепотіла:
— Господи, дай мені шанс. Дай мені побачити її ще раз. Я хочу сказати, як сильно я шкодую.
Пів року тому вона наважилася звернутися до соціальних служб. Вона не знала, чи жива Оленка, чи захоче вона її бачити. Але працівниця архіву, молода дівчина з добрим серцем, пообіцяла допомогти.
— Ми спробуємо знайти її, пані Маріє, — сказала вона. — Але ви повинні бути готові до того, що вона може не захотіти з вами говорити.
— Я розумію, — відповіла Марія, опустивши очі. — Але я мушу спробувати.
І ось цей день настав. Марія стояла біля церкви, тримаючи в руках маленьку іконку, яку вона колись залишила Оленці в дитячому будинку. Їй зателефонували вчора ввечері й сказали, що Олена погодилася приїхати.
Марія не спала всю ніч, уявляючи, якою буде її донька. Чи схожа вона на неї? Чи пробачить вона? Чи зненавидить?
Дорогою до церкви під’їхав старий автобус. З нього вийшла жінка середніх років. Її волосся було темним, але з сивими пасмами, а очі — глибокі, карі, як у Марії в молодості.
Вона тримала в руках маленьку сумку й озиралася, ніби шукаючи когось.
— Оленко… — прошепотіла Марія, і її голос затремтів.
Жінка зупинилася. Їхні погляди зустрілися. На мить час ніби зупинився. Марія зробила крок уперед, але ноги її підкошувалися.
— Люди, не дивіться так, — раптом голосно сказала вона, звертаючись до кількох людей, які стояли неподалік. — Це моя донечка приїхала до мене, матері забутої. Я про цю зустріч пів року просила у церкві, і щоб Господь простив мене.
Олена підійшла ближче. Її обличчя було суворим, але в очах блищали сльози.
— Ти Марія? — тихо спитала вона.
— Я, донечко. Я твоя мама, — Марія простягнула руки, але зупинилася, боячись, що Олена відштовхне її.
— Мама… — Олена вимовила це слово так, ніби пробувала його на смак. — Я думала, що ти уже на небі. Мені так казали в дитбудинку.
Марія заплакала. Її плечі затряслися.
— Прости мене, Оленко. Я була молодою. Я думала, що так буде краще для тебе. Але я ніколи не переставала тебе любити.
Олена мовчала. Вона дивилася на Марію, ніби намагаючись розгледіти в ній ту молоду дівчину, яка залишила її. Нарешті вона сказала:
— Я не знаю, що відчувати. Я виросла без тебе. У мене було важке життя. Але… я тут. Я приїхала, бо хотіла побачити тебе. Хотіла зрозуміти, чому.
Вони пішли до річки, де колись Марія гуляла з Миколою. Сіли на лавку під старою вербою, яка за ці роки стала ще більш похиленою.
Марія розповідала все: про свою молодість, про кохання до Миколи, про сором і страх, які змусили її віддати Оленку.
— Я не мала права так вчинити, — сказала вона, витираючи сльози. — Але я була сама. Мама моя не підтримувала, село гуділо від пліток. Я думала, що в дитбудинку тобі буде краще.
Олена слухала, стискаючи в руках сумку. Нарешті вона заговорила:
— Знаєш, я не пам’ятаю тебе. Мені було два роки, коли ти мене залишила. Але я пам’ятаю, як чекала. Кожного дня я виглядала у вікно, думала, що хтось прийде за мною. А потім я перестала чекати. Я звикла бути сама.
— Оленко, я так шкодую… — Марія простягнула руку, але Олена відсторонилася.
— Не треба, — сказала вона. — Я не знаю, чи можу тебе пробачити. Але я хочу знати, ким ти була. Ким ти є.
Вони говорили годинами. Олена розповідала про своє життя: про дитячий будинок, про вихователів, про те, як вона вчилася, щоб вирватися з того світу. Вона стала лікарем, працювала в міській лікарні, мала доньку, яку назвала Софійкою.
— Я не хотіла, щоб моя донька росла так, як я, — сказала Олена. — Я дала їй усе, що могла. Але іноді я думала: чому моя мама не зробила того самого?
Марія слухала, і кожне слово було важко слухати. Але вона не перечила. Вона знала, що заслуговує цього.
Коли сонце почало сідати, Олена раптом дістала з сумки маленьку іконку — точнісінько таку, як у Марії.
— Це твоє? — спитала вона.
Марія кивнула, не в змозі стримати сліз.
— Я залишила її тобі. Це єдине, що я могла дати.
— Я зберігала її, — тихо сказала Олена. — Не знаю чому. Може, тому, що це була єдина річ, яка пов’язувала мене з тобою.
Вони сиділи мовчки, дивлячись на річку. Вітер гойдав гілки верби, а вода тихо плескотіла об берег. Нарешті Олена сказала:
— Я не обіцяю, що все буде просто. Але я хочу спробувати. Хочу дізнатися, хто ти. Може, ми ще зможемо бути… родиною.
Марія схлипнула й обережно взяла Олену за руку. Цього разу донька не відсторонилася.
— Я чекатиму, скільки треба, — сказала Марія. — Я чекала тебе все життя.
Минуло кілька місяців. Марія й Олена почали бачитися частіше. Олена приїжджала до села, іноді з Софійкою. Вони гуляли біля річки, пили чай у старій хаті, розповідали одна одній про своє життя. Це не було легким шляхом.
Іноді Олена відчувала гнів, іноді Марія плакала від провини. Але вони вчилися бути разом, вчилися бути матір’ю й донькою.
Одного недільного ранку, стоячи біля церкви, Марія знову поставила свічку перед іконою.
— Дякую Тобі, Господи, — прошепотіла вона. — Ти почув мене.
А поруч стояла Олена, тримаючи за руку маленьку Софійку. І вперше за багато років Марія відчула, що її серце більше не розривається від болю. Воно було повне — повне надії, любові й прощення.
Олеся Срібна
