Уляна працювала в школі прибиральницею. Залицяльників у неї було багато, проте закохалася в директора школи Сергія Анатолійовича. Не зупиняло її навіть те, що він був одруженим. До того ж дружина Жанна Іванівна теж працювала в школі.
Коли Уляна народила дівчинку Валерію — всі у селі знали, хто постарався. А з роками дитина все більше й більше ставала схожою на Сергія Анатолійовича. Жінка директора звільнилася тоді з роботи й виїхала з сином в іншу область — не могла пережити ганьби, сорому. Слідом за дружиною поїхав і Сергій Анатолійович, бо не уявляв свого життя без сина та законної дружини.
Валерія зростала красивою і розумною дівчинкою. Добре вчилася. Вчителі перешіптувалися, що, мовляв, у батька вдалася, тому й розумниця така.
Школу дівчина закінчила із золотою медаллю, проте до омріяного педінституту їй вступити не вдалося. Найкращі подруги стали студентками, а Валерія пішла працювати прибиральницею в рідну школу. Уляна шкодувала, що її донька мусить мити підлогу, коли інші дівчата, до того ж не такі розумні, як вона, сиділи за студентськими лавами. Понадіялася жінка на золоту медаль, а треба було шукати знайомих, домовлятися.
Наступного року до школи приїхав молодий учитель фізики — і з першого погляду закохався в дівчину, що прибирала в школі та незадовго запропонував їй руку й серце. Батьки не хотіли мати за невістку прибиральницю, але син пішов проти їхньої волі.
Молоді люди побралися. Через рік Уляна вступила на заочну форму навчання до педінституту, а після третього курсу вже викладала в рідній школі біологію.
Минули роки. Якось випускники 1990 року, організовуючи традиційну зустріч, запросили колишніх учителів, у тому числі й Сергія Анатолійовича з дружиною. Щоправда, він приїхав сам. Його дружина забула дорогу до школи, з якої розпочалася її педагогічна стежка й де її так любили учні та батьки.
Сергій Анатолійович пам’ятав про свою доньку, проте нічого про неї не знав. Ні де вона мешкає, ні ким працює і як склалася її доля. Та коли побачив директорку школи — його наче окропом обдали. Зрозумів, що перед ним — донька. Відразу побіг до сусідки, котра жила неподалік, попросив зрізати букет троянд і з оберемком квітів повернувся до школи.
— Я радий за тебе, доню, — мовив, простягаючи троянди, Валерії Сергіївній.
Вона знала, хто її батько, адже коли підросла, то мама їй про все розказала.
— Дякую, тату, — відповіла, прийнявши букет, — і сльози радості покотилися з очей обох.
Люди ще довго обговорювали зустріч батька з донькою. Бо ж у селі всі все і про всіх знають. Тут доля кожного — як на долоні.
Автор – Марія ПОЖАРНЮК
