— Люди тільки пліткувати перестали, ми з батьком у магазин півроку не могли зайти. А ти тут тепер приперлася, для чого? —
Галина Петрівна стояла в дверях своєї хати, тримаючися за одвірок так, ніби я прийшла виганяти її з власного дому.
Я зніяковіло переступила з ноги на ногу. В руках тримала коробку домашнього печива, яке мама напекла «на дорогу», хоча від нашого села до їхнього — якихось двадцять кілометрів.
Але мама сказала: «Як підеш до Галини — понеси хоч щось, бо порожніми руками до людей не ходять».
— Добрий день, тітко Галю, — я нарешті видавила з себе. — Мені мама казали… тобто передали… Я от принесла вам…
Галина Петрівна подивилася на коробку так, ніби я простягала їй не знати що.
— Мама твоя передала? — перепитала вона, і в голосі її почулася така іронія, що я відчула, як щоки мої палають. — А сама чому не прийшла? Боїться, чи що?
Я мовчала. Бо що я могла сказати? Що мама справді боїться? Що після тієї історії п’ятнадцять років тому вона досі не може дивитися Галі в очі?
Що я сама сюди йду вперше за все життя і серце в мене стукає так, ніби я на іспит до ректора прийшла?
Галина Петрівна постояла ще трохи, потім різко відчинила двері навстіж.
— Ну, заходь уже, раз приперлася. Тільки взуття витри, я щойно підлогу мила.
Я швидко роззулася і пройшла в хату. Всередині пахло старим деревом, ладаном і ще чимось кисло-солодким — мабуть, варенням, що вариться на плиті. На стінах — вишиті рушники, старі фотографії в рамках, ікона в кутку. Звичайна сільська хата, тільки дуже тиха. Надто тиха.
— Сідай, — Галина Петрівна кивнула на табуретку біля столу. — Чай будеш?
— Буду, дякую.
Вона поставила переді мною чашку з трояндами, що давно полиняли, налила чаю з великого емальованого чайника.
— То що твоя мама сказала? — запитала, не дивлячись на мене. — «Іди, доню, попроси в Гали пробачення за мене»? Чи просто «передай вітання»?
Я відчула, як у горлі пересохло.
— Вона… вона казала, що хоче, щоб усе закінчилося. Що вже стільки років минуло. Що ви були подруги колись…
Галина Петрівна фиркнула так голосно, що я здригнулася.
— Подруги? Оце так вона пам’ятає? Подруги не крадуть у подруг чоловіків, дитино. Подруги не залишають одну з немовлям на руках, коли чоловік вночі пакує валізи й каже: «Я кохаю іншу».
Вона нарешті подивилася на мене. Очі в неї були сірі, дуже світлі, майже прозорі. І в тих очах — стільки болю, що я відвела погляд.
— Тітко Галю… — почала я тихо. — Я не знаю,nec як правильно сказати… Я знаю тільки те, що мені мама розповідала. І те, що люди в селі досі шепочуться, коли бачать мене й тата разом у магазині.
Мені двадцять п’ять років, а я досі чую за спиною: «Оце ж донька тієї… ну, ви знаєте». І я втомилася.
Я не винна, що так сталося. Ви не винні. Мама… може, й винна. Але я прийшла не за маму просити пробачення. Я прийшла за себе. Бо я хочу, щоб це закінчилося. Для всіх нас.
Галина Петрівна довго мовчала. Потім встала, підійшла до вікна, відсунула фіранку й подивилася на двір. Там, під старою грушею, гойдалася порожня гойдалка — іржава, з облупленою фарбою.
— Знаєш, я її сама робив, — сказала вона тихо. — Твій тато. Для нашого сина. А потім поїхав… і гойдалка так і залишилася. Я її не чіпаю. Нехай нагадує.
Я відчула, як усередині щось стискає.
— У вас був син?
— Був, — вона повернулася до мене. — Помер. У три рочки. Менінгіт. Твій тато тоді вже півроку як пішов. Я одна з ним у лікарні була. Одна.
Вона сказала це так просто, ніби про погоду говорила. І від того стало ще страшніше.
— Вибачте… — прошепотіла я.
— За що ти вибачаєшся? Тебе тоді ж тоді ще навіть не було.
Вона знову сіла навпроти.
— Ти на нього схожа, знаєш? На тата свого. Ті самі очі. Я коли тебе вперше побачила — ще маленьку, ви з мамою в магазин зайшли — я мало не впала. Думаю: «Боже, це ж мій син, якби він жив…»
Я відчула, як сльози самі котяться по щоках.
— Тітко Галю… я не знала…
— Звісно, не знала. Твоя мама тобі розповідала, що вона «чесно виграла» мого чоловіка? Що я сама винна, бо «не вміла утримати»? Так вона всім розказувала. І люди вірили. Бо легше повірити, що жінка, яку покинули, — погана господиня, ніж визнати, що чоловік просто свиня.
Вона встала, відкрила шафу, дістала стару коробку з-під взуття. Поставила переді мною.
— Відкрий.
Я обережно підняла кришку. Там були фотографії. Багато фотографій. Молоді Галина й мій тато на весіллі. Вони на морі. Вони з маленькою дитиною на руках — син, мабуть. І ще одна фотографія — мама моя, молода, сміється, тримаючи тата за руку.
На звороті написано олівцем: «Миколa й Лариса, 2008».
— Це коли вони вже разом були, — сказала Галина Петрівна. — Я цю фотографію в його куртці знайшла. Після того, як він пішов.
Вона сіла знову.
— Знаєш, що найгірше? Я його пробачити не можу. І її теж. Але себе — найбільше. Бо я ж знала. Знала, що він з нею зустрічається. Він мені казав: «Це просто подруга з роботи». А я вірила. Бо кохала. Не розумна була.
Вона витерла сльози рукавом хустки.
— А потім ти появилася. І я зрозуміла: це назавжди. Бо ти — жива. Ти ходиш по цій землі. І я тебе ненавиділа. Спочатку. Потім перестала. Бо що ти винна? Ти ж просто дитина прийшла в світ.
Я плакала вже відкрито.
— Тітко Галю… я не знала, що в вас сина не стало… Мама мені ніколи не казала…
— Звісно, не казала. Їй вигідно було, щоб усі думали, що я просто зла баба, яка не може пробачити. А я просто… я просто хотіла, щоб хтось одного разу прийшов і сказав: «Вибач. Ми неправі були».
Вона подивилася на мене довго-довго.
— Ти перша прийшла.
Я встала, підійшла до неї й обняла. Вона спочатку завмерла, а потім теж обняла мене — міцно-міцно, ніби боялася, що я зникну.
— Вибачте, — шепотіла я. — Вибачте нас усіх…
Вона гладила мене по голові, як малу.
— Та що ти, дитино… Що ти…
Ми просиділи так довго. Потім пили чай, їли моє печиво (вона сказала, що дуже смачне), дивилися старі фотографії. Вона розповідала про свого сина — як він сміявся, як любив гойдалку, як казав «мама» першим словом.
— А ти, — сказала вона нарешті, — ти на нього трохи схожа. Не зовнішньо. А отак… душею. Він теж завжди хотів, щоб усі були щасливі. Навіть коли сам плакав.
Ввечері я пішла додому. Галина Петрівна вийшла проводжати мене до воріт.
— Передай своїй мамі, — сказала вона, — що я її пробачила. Давно вже. Просто не знала, як сказати. І татові передай… що я не тримаю зла. Нехай живе спокійно.
Я кивнула.
— А ви… ви до нас приходьте колись. На чай. На вареники. Мама добре ліпить.
Вона посміхнулася — вперше за весь день.
— Може, й прийду. Колись.
Я йшла додому, а в кишені лежала та фотографія — мама й тато, 2008 рік. Я вирішила її мамі не показувати. Нехай залишається в Галини Петрівни. Як пам’ять. І як нагадування, що іноді пробачити — це не слабкість. Це сила.
А через місяць Галина Петрівна справді прийшла. З пирогом. І ми сиділи втрьох — мама, я й вона — на кухні, пили чай і мовчали. Бо іноді слова не потрібні. Іноді достатньо просто бути поруч.
І плітки в селі потихеньку вщухли. Бо коли бачать, що дві жінки, які п’ятнадцять років не розмовляли, тепер разом ходять до церкви — це сильніше за будь-які плітки.
А гойдалка під грушею досі гойдається на вітрі. Тільки тепер на ній іноді сиджу я. І думаю про хлопчика, якого ніколи не знала. І про те, як дивно влаштоване життя — з болем, прощенням і варенням із малини, що пахне дитинством.
Галина Червона
