У жіночому колективі пліткам завжди знаходиться місце. А, як відомо, язик у пліткарки гострий та довгий.
В одному дошкільному закладі постійно обговорювали сімейні та особисті справи виховательки Людмили. Для молодої жінки це були абсолютно різні речі. Сама ж Люся, здавалося, із задоволенням давала приводи для пересудів.
Шанувальників у неї завжди було безліч. Щойно у дитсадку з’являвся слюсар, тесляр чи штукатур, Людмила, забуваючи про свої прямі обов’язки, бігла, нібито, надавати майстрові допомогу. Хоча, справа рідко заходила далі відвертого флірту та багатообіцяючих посмішок, усі були переконані — на більше вона нездатна.
Люся не переставала базікати, опиняючись у чоловічому колективі. Вона навіть мило жартувала зі сторожем Миколою, який був уже на порозі пенсії. Їй подобалось “купатися” у захоплених поглядах, відчувати себе неперевершеною серед колег у своєму дитячому садочку. А, слід зазначити, Люся перебувала у шлюбі та виховувала семирічну доньку Алісу. Проте жодна з цих обставин анітрохи не бентежила її та не заважала в особистому житті.
Чоловік Валерій шалено кохав свою Люсю. Здував з неї пилинки. Він відчував щодо невинних забав дружини. “Що ж, якщо дружина гарна… Їй важко не реагувати на увагу нав’язливих чоловіків. Зате Люсенька мені вірна дружина”, — заспокоював себе Валерій.
Наївна простота. Тим паче, Люся запевняла чоловіка у своєму безмежному коханні. Вона виходила заміж з ініціативи матері. Та казала, що з покірного Валерія можна “зліпити” ідеального чоловіка. Так воно й вийшло. Валерій був чудовим фахівцем з електрообладнання. Часті відрядження на різні об’єкти. Повертаючись, засипав Люсю та доньку незвичайними подарунками та весь вільний час присвячував родині. Але чогось Люсі у цьому тихому та затишному шлюбі бракувало. Пристрастей? Буйства емоцій?
І ось одного разу Люся закохалася до нестями. Все почалося з того, що Миколу несподівано відправили на заслужений відпочинок. А охороняти дитсадок влаштували сина завідувачки. Владислав навчався у медичному інституті на четвертому курсі. Планував стати стоматологом.
Завідувачка дитячого садка Вікторія Борисівна вирішила підтримати свого сина-студента фінансово, тому запропонувала йому підробіток у нічні зміни. Влад одразу погодився. Зайва гривня ніколи не завадить. Та й кохану дівчину зможе запросити в кіно та пригостити морозивом.
І неважливо, що наразі дівчини у нього не було. У такої молодої та перспективної людини, майбутнього зубного лікаря, вона неодмінно з’явиться. І щойно Владислав приступив до обов’язків, Люся не змогла втриматися, щоб не зазирнути до нього у сторожку.
Справа була зимового вечора. Усіх дітей забрали батьки. Люся без запрошення завітала до сторожа-студента. Познайомитися. Владислав, як вихований юнак, запросив гостю сісти на стілець. Сам влаштувався навпроти на потертому дивані. Люся вміла зав’язувати легку розмову. За її балакучим язиком не встигав ніхто.
Розбалакалися. Не було кінця їхнім розповідям. Владислав, захлинаючись, розповідав про себе, про медицину, про своїх товаришів. Люся розуміюче хитала головою. Потім вона почала скаржитися на своє одноманітне життя, а Владислав ніжно тримав її за руку та втішав. Час пролетів непомітно. Над містом вже зійшла ніч. Владиславу довелося проводити Люсю додому. На щастя, вона мешкала неподалік від дитсадка.
Так почався їхній запаморочливий роман.
Люся не могла стримати себе. Вона летіла у прірву, не озираючись. Владислав незабаром зізнався їй у коханні. Уся ця історія миттєво стала відома колективу дитсадка. А біля чужого рота не поставиш замок. Завідувачка Вікторія Борисівна викликала Люсю до свого кабінету. Для профілактичної бесіди.
— Люсь, хочу нагадати — у тебе є сім’я. Благаю, як мати, залиш Владислава у спокої. Забудь про нього. Ну що спільного може бути у вас? У тебе чоловік, дочка. Владу ще вчитися та вчитися. Йому не потрібне це крадене кохання. Хіба ти хочеш, щоб я звільнила тебе за аморальну поведінку? — пригрозила завідувачка.
— Звільняйте, Вікторіє Борисівно! Я не відступлю від Влада. Він мій! — Поставила крапку Люся і вибігла з кабінету.
— Дивися, щоб не шкодувала! — гукнула вслід розлючена завідувачка.
Наступного дня Люся прийшла до Вікторії Борисівни із заявою на відпустку. Завідувачка без зайвих слів підписала її та додала:
— Сподіваюся, Люсю, ти зміниш своє рішення та повернешся до чоловіка. Мені не потрібна невістка з таким приданим!
Люся, забравши доньку, поїхала до своїх батьків у село. Їй хотілося побути на самоті та подумати. Люся сама не розуміла, що з нею коїться. Бажання? Пристрасть? Навіювання? Хоча розум у цей час мовчав, а серце болісно жадало кохання.
У селі мешкала ворожка Вілена. До неї їздили люди з найближчих та навколишніх сіл по пораду, за допомогою у скруті. Вілені виповнилося 90 років. Проте вона мала ясний розум та невичерпний оптимізм. Жила сама на околиці села у старенькій хатині.
Колись у Вілени був чоловік та семеро дітей. Вона пережила всіх. Виплакала усі сльози, висушила своє горе і раптом набула пророчого дару. Усі її передбачення рано чи пізно збувалися. Люди довіряли Вілені, ділилися потаємним, але водночас і боялися її.
Люся прихопила частування для Вілени, адже грошей ворожка не брала, і вирушила на околицю села “заглянути у майбутнє”.
Не встигла Люся наблизитися до хати, як Вілена її приголомшила:
— Ну що, дівчино, як хлопчика свого назвеш?
Люся не зрозуміла:
— Якого хлопчика?
— Власного сина. У тебе ж навесні буде поповнення. Ти не знала? — Пророкувала Вілена з порога.
Люся була збентежена. Ворожка запросила гостю увійти до хати. У темній і тісній кімнаті висіли на стінах образи, на лежанці лежали пучки пахучих трав, на столі горіли свічки.
— Сідай, рідненька. Все тобі розкажу. Знаю, про що сумуєш, — почала свій “сеанс” Вілена.
Вона розклала старі ворожі картки й важко зітхнула.
— Не тягни, бабусю. Кажи, — почала хвилюватися Люся.
— Донька твоя вийде заміж за військового. Поїде з ним далеко. Там його служба буде. А ти повернися до чоловіка. Він тебе прийме будь-яку. І хлопчика твого він полюбить. А ти хочеш замок на піску збудувати. Якщо відвернешся від чоловіка — опинишся сама на всьому білому світі. Світла білого не побачиш, — повчала Вілена.
Приголомшена Люся поставила пакет із гостинцями на стіл та вийшла надвір.
— Хм… Нічого не розумію. До чого тут хлопчик? — знизала плечима Люся.
Вілена посіяла у душі Люсі тимчасові сумніви. Але жінка вже все для себе вирішила. Вона покине чоловіка і разом із донькою піде до Влада.
Стоп! Куди до Влада? Він же живе з мамою. З Вікторією Борисівною. Таааак… Все одно, час ставити крапку. На двох стільцях не всидиш… Щось вигадається. Що буде, те й буде.
Люся повернулася додому до міста. Два тижні відпустки у селі здавалися вічністю. Вона сумувала за Владиславом та ледь дочекалася виходу на роботу. Після робочого дня на крилах полетіла до сторожки.
У сторожці сидів і, як завжди, курив цигарку Микола. Люся зблідла.
— Знаю, кого ти сподівалася побачити, Люсю… Звільнився твій шанувальник. Вікторія Борисівна подбала про синочка. Відправила Владислава до родичів. Сказала, мовляв, нехай мій син там сидить та вчиться, аніж кохання крутить із заміжньою жінкою! Ось так. А мене повернула на роботу. Ще й премію нарахувала!
Побачивши, як Люся засмучена, Микола перейшов до приємної новини.
— Ось адреса Владислава. Він мені залишив для тебе. Невже поїдеш до нього? Це ж, далеко. Даремно ти, Люсю, завела ці інтрижки. У тебе ж чоловік — золота людина! Знайти таку… Упустиш ти його. А потім шкодуватимеш. Його забере інша. А Владислав той – перекотиполе. Йому — що ти, що інша… Все одно. Ех, правду кажуть, що у чужу дружину чорт ложку меду кладе.
Микола махнув рукою, розуміючи, що всіма своїми повчаннями марно витрачає час. Люся вже мчала на пошту, на ходу вигадуючи листа коханому. Шматочок паперу з адресою тримала у руці і притискала до грудей, наче найцінніший скарб.
Відповідь прийшла за три місяці. Люся мало не з’їхала з глузду, чекаючи звістки від коханого. Вона цілувала та обливала сльозами закритий конверт. Обережно розкривши й прочитавши листа, Люся знепритомніла. Жіночим акуратним почерком було написано: “Жінко! Влад — мій чоловік. Не пиши більше.”
Люся наважилася поговорити із Вікторією Борисівною. Але завідувачка лише усміхнулася:
— Я не віддам тобі сина! Хіба ти ще не зрозуміла?
— Але у мене незабаром буде дитина від Владислава, — закликала до розуму Люся.
— Я бачу, що ти чекаєш на дитину. Що ж, підеш у декретну відпустку. А від Владика ця дитина чи від твого чоловіка чи… ще від кого… Хто його знає? — “Добивала” Вікторія Борисівна.
Люся зібралася у далеку дорогу. Чоловіку сказала, що поїде відвідати батьків. Валерій відпустив дружину, але наказав Люсі дбати про себе. Адже вона у ціавому стані. А нам, мовляв, потрібна здорова дитинка.
Чоловік Люсі досі не підозрював, які пристрасті кипіли у душі його дружини. Жінка приїхала за вказаною адресою. Владислав, побачивши Люсю, кинувся до неї з обіймами.
— Люся? Як ти тут опинилася?
— Це правда? – жінка махала листом перед обличчям Владислава.
— Що це? — не зрозумів юнак.
— Цей лист написала… твоя дружина. Де вона? — обурювалася Люся.
— Нічого не розумію. Немає у мене дружини. Поки що не одружений. Стривай-стривай. Зараз усе з’ясуємо. Гадаю, я здогадуюсь, у чому річ. Мабуть, моя мати “постаралася”, — почав приходити до тями Владислав.
Виявилося, лист Люсі написала сестра Вікторії Борисівни. Приховавши листа, адресованого Владиславу від Люсі. А Влад приїхав до родичів допомогти зі збиранням врожаю. Він здогадувався, що Люся чекає дитину. Закохані поспішили повернутись додому.
Люся розповіла чоловіку всю правду. Валерій, спокійно вислухавши сповідь дружини, зібрав речі та пішов. На останок сказав:
— Видно, все до того йшло, але я бажаю тобі щастя, Люсенько.
Владислав негайно заселився у квартиру Люсі.
Вікторія Борисівна була в шоці. Докоряла жінці.
Настав час і у Люсі з’явився син Павлусь. Тепер для неї сімейне та особисте життя злилися воєдино. Жінка літала над Владом0, ловила кожен його погляд, вгадувала та виконувала бажання, наче чарівна рибка.
Коли Павлусь навчився робити перші кроки та вимовляти “тато”, у гості завітала Вікторія Борисівна. Тобто рідна бабуся Павлуся. Вона, побачивши онука, якось одразу пом’якшала і сповнилася ніжних почуттів до хлопчика. Відразу почала пропонувати всіляку допомогу. І взагалі, змінила гнів на милість.
З того часу Вікторія Борисівна стала частим гостем у домі Люсі. Згодом Павлусь став її сенсом життя. Вона його пестила, обожнювала з ним гуляти та нескінченно хизувалася онуком. Часто брала його з собою на роботу і залишала вдома на ніч. Здавалося, безхмарне щастя пливе і пливе по океану життя. І жодні хвилі розчарувань його не збурять.
Люся прожила зі Владиславом сім років. У цьому шлюбі були й бурхливі сварки, і солодкі примирення, і взаємні образи… А потім Владислав пішов до іншої. До своєї молодої пацієнтки. Лікував їй зуби і закохався. Спалахнула любов — не вгасиш. “Люсенька, я не можу дихати без неї!”
Люся покірно відпустила Владислава в обійми іншої. Пам’ятала себе у момент захоплення ним. Тоді її неможливо було умовити повернутися до рідної родини. Як тут втримаєш чоловіка? А невдовзі прийшла Вікторія Борисівна й попросила віддати їй Павлуся. Мовляв, життя немає сенсу без онука, а тобі ще доньку піднімати.
Люся спочатку обурилася зухвалою пропозицією, а згодом, Павлусь все частіше й частіше став бігати до бабусі. Там його й нагодують, і одягнуть, і приголублять, і зацілують. І син непомітно перебрався до свекрухи. А Люся знову почала замислюватися про особисте життя. Де її Валера тепер? Чи пам’ятає він про неї? Про свою наївну колишню дружину? Захотілося його побачити, поговорити, обійняти, покаятися. Але, залишаючи квартиру, адреси Валерія не залишив.
Час не повернеш назад. Тікає і цокає. Донька Аліса вийшла заміж за курсанта військового училища. Дочка — чужий скарб. Молоде подружжя переїхало в інше місто. Люся до сорока років залишилася самотньою. Словом, були вишні, та всі вийшли. Душа боліла й нила від самотності, а серце продовжувало сподіватися.
Весь колектив дитячого садка помітив, що Люся ходить, наче в воду опущена. Жінки щиро бажали допомогти своїй волелюбній співробітниці. І на день народження подарували їй кошеня.
— Ось тобі, Люсю, від усіх нас живий подарунок! Може, через нього свою долю зустрінеш. Як кажуть знавці — у сорок років життя лише починається. А життя — штука непередбачувана, — жартували колеги.
— Не смішіть, дівчатка! Через кота зустріти долю? — повеселішала Люся.
Вона обережно взяла пухнасте кошеня, притиснула до себе. Жінки переглянулись. Мовляв, із подарунком вгадали. Він сподобався іменинниці. Жінка принесла кошеня додому і всю свою нереалізовану ніжність почала віддавати йому. Вона купила всяких лотків, щіток, шампунів, корму в зоомагазині. Кіт купався у розкоші. Він за короткий час перетворився на розкішного доглянутого кота.
Якось, домашній улюбленець захворів. Люся одразу ж повезла його до ветклініки. Увірвалась до кабінету:
— Рятуйте терміново мого котика! Це ваш обов’язок, як лікаря!
Нарешті вона звернула увагу на відсутність ветлікаря за робочим столом. У кабінеті стояв якийсь чоловік у робочому одязі та тримав у руках дроти.
О, Боже! Це ж… Валерій! Перший чоловік Люсі. Жінка зблідла. У роті пересохло.
— Ти? Як ти тут опинився? — змогла вимовити Люся.
— Коротке замикання. Ось ремонтую. Я досі електрик. Сідайте. Лікар зараз прийде, — сухо відповів Валерій і продовжив займатися своєю справою.
Люся сіла на стілець, ноги підкосилися. За хвилину увійшов ветлікар. Він уважно оглянув кота-пацієнта.
— Ну, Все зрозуміло. Ваш улюбленець переїдає, — резюмував лікар.
— І що ж робити? Взагалі не годувати? — Люсі не хотілося йти.
— Годувати вміру.
Лікар виписав рекомендації на аркуші паперу та віддав жінці. Люся, не зважаючи на лікаря, звернулася до колишнього чоловіка.
— Подзвони мені, Валеро. Будь ласка. Чи не забув мій номер телефону? — благаючи попросила Люся.
— Не забув. Все пам’ятаю, — пожвавішав колишній чоловік.
Валерій зателефонував Люсі того ж вечора.
