— Люсю, я терпіти не можу нашого сусіда знизу! Він каже, що ми тупаємо, як слони, хоча ми ходимо в м’яких капцях! І на підлозі у нас ковролін майже всюди – якраз для тепла та зменшення шуму. А сьогодні він прийшов зі сваркою, бо я нібито залила його антикварний рояль, хоча в мене вдома — жодної краплі! Він просто хоче вижити нас із квартири, щоб зробити там хостел?
Людмила Петрівна прожила у своїй затишній «двошці» на п’ятому поверсі вже понад тридцять років. Тут кожен куток був рідним: і стара тумбочка, яку вони з покійним чоловіком купували ще на першу зарплату, і фіалки на підвіконні, які цвіли майже цілий рік. Людмила була жінкою спокійною, хазяйновитою, і понад усе цінувала свій мирний пенсійний побут.
Але спокій закінчився рівно три місяці тому, коли квартиру під нею купив Аркадій Савелійович. З першого ж погляду Людмила зрозуміла: сусід буде непростим. Високий, сухий, як гілка старого дуба, він завжди носив довгий вовняний шарф, навіть коли на вулиці була липнева спека, і тримав спину так рівно, ніби проковтнув арматуру. Аркадій був професором консерваторії на пенсії, і, як з’ясувалося пізніше, він мав абсолютний слух та абсолютно кепський характер.
Проблеми почалися через два дні після його переїзду. Людмила просто пила ранковий чай і дивилася новини, коли в її двері постукали. Стук був нетерплячим, сухим і дуже витонченим.
— Мадам, — заявив Аркадій Савелійович, ледь вона прочинила замок. — Я змушений зробити вам зауваження. Ваша життєдіяльність нагадує мені пересування стада бізонів по преріях. Ви тупаєте так, що мій німецький «Блютнер» — інструмент 1912 року випуску — починає резонувати на нижніх октавах. Прошу вас, ходіть на пальчиках або купіть собі нарешті капці на ваті!
— Чоловіче добрий, та я в капцях і ходжу! Ось, дивіться, з овчини, м’якше не буває! — обурилася Людмила Петрівна. — І килими всюди! Може, це у вас стеля занадто чутлива? Будинок старий, панелі порожні…
— Не треба спирати на архітектуру вашу відсутність легкості, — відрізав професор. — Навчіться поважати музику, мадам!
Минуло два тижні. Людмила Петрівна, яка завжди вважала себе доброю сусідкою, тепер жила в постійній напрузі. Вона справді намагалася ходити тихіше, навіть купила ще один товстий килим у вітальню, щоб заглушити свої кроки. Але Аркадій був невблаганним. Варто було їй о восьмій вечора ввімкнути телевізор, як знизу лунав глухий, але вимогливий стук швабри в стелю.
— Ну що за людина! — бідкалася вона своїй подрузі Люсі по телефону. — Я вже боюся каструлю на плиту поставити, бо йому, бачте, кришка надто голосно дзенькає. Він мені вчора заявив, що мій холодильник «гуде не в тональності мі-мажор» і заважає йому розучувати Шопена! Люсю, він мене з розуму зведе!
Але справжня гроза вибухнула в сонячний вівторок. Людмила Петрівна якраз закінчила прибирати і сіла перепочити, як двері її квартири ледь не вилетіли з петель від гуркоту. На порозі стояв Аркадій Савелійович. Його шарф розхристався, обличчя вкрилося червоними плямами, а в руках він стискав мокру ганчірку.
— Ви… ви вандал! Ви злочинниця! — задихаючись, прокричав він. — Ви залили мій «Блютнер»! Моє життя, мою душу! Вода тече прямо на клавіші зі слонової кістки! Я викличу поліцію, я подам до суду, я вас виселю за нецільове використання водопроводу!
— Яке піаніно? Аркадію Савелійовичу, ви що, перегрілися? — Людмила розгубилася. — У мене скрізь сухо, я тільки-но підлогу протерла, відро порожнє!
Вона пропустила сусіда в квартиру, впевнена, що він просто божевільний. Вони обійшли кожну кімнату. У ванній — ні краплі на підлозі, труби сухі й холодні. На кухні під мийкою — ідеальна чистота. Батареї — без жодного патьоку.
— Бачите? — Людмила розвела руками. — У мене немає жодної аварії. Ви помилилися поверхом.
— Я професор, мадам, а не склеротик! — вигукнув Аркадій. — Ходімо, я вам покажу ваші «художества»!
Людмила спустилася до нього. Справді, у вітальні Аркадія Савелійовича панував хаос. Посеред кімнати стояв величний чорний інструмент, і прямо на його лаковану кришку повільно, але впевнено падали великі краплі води. На стелі розповзалася сіра мокра пляма. Дивно було те, що ця пляма знаходилася рівно посеред кімнати — там, де у Людмили стояв великий дубовий стіл, і де не було жодної труби чи крана.
— Ну і як ви це поясните? — тріумфував сусід, підставляючи під краплі алюмінієву миску. Дзень! Дзень! — Це ж вода! Вона не береться з повітря!
Наступного ранку прийшов слюсар з ЖЕКу, дядя Вася. Він тричі обійшов обидві квартири, почухав потилицю і видав історичну фразу:
— Містика, громадяни. Труб тут немає. Поверхом вище у сусідів теж сухо. Може, у вас, Людмило Петрівно, привиди прання влаштували, або це конденсат від ваших переживань.
Аркадій Савелійович був у нестямі. Він пообіцяв написати скаргу в міськраду, президенту і в ООН. Людмила Петрівна вже була готова пити корвалол відрами — її чесна репутація тріщала по швах.
Людмила Петрівна не звикла здаватися. Вона вирішила провести власне розслідування. Цілий вечір вона сиділа у вітальні й спостерігала за підлогою. Раптом вона помітила одну закономірність: вода знизу починала капати лише тоді, коли вона сідала займатися своїм улюбленим хобі — доглядом за кактусами.
У Людмили була велика колекція екзотичних кактусів на полиці, що висіла на стіні. Щоб полегшити полив, вона купила в інтернеті «розумні системи» — такі гарні скляні кульки з довгими носиками. Набираєш у кульку воду, встромляєш у землю, і вода потроху стікає до коріння.
Вона покликала свою подругу Люсю на допомогу.
— Люсю, йди вниз до цього «Брамса», скажи, що хочеш подивитися на калюжу. А я тут буду маніпуляції проводити.
Людмила підійшла до полиці й почала обережно наповнювати кульки водою. Раптом вона помітила, що в одній кульці, яка стояла в горщику з найбільшим кактусом, є крихітна, майже невидима тріщина біля самого носика. Коли кулька була повною, вода не йшла в землю, а тонесенькою цівкою стікала по зовнішній стороні горщика, потрапляла в непомітну щілину між плінтусом і стіною, а далі… бетонна панель мала всередині технологічну порожнечу, по якій вода, як по жолобу, пробігала три метри і виходила якраз через отвір для люстри у квартирі професора.
Людмила Петрівна взяла горщик з кактусом, нещасну скляну кульку і спустилася вниз. Аркадій Савелійович відчинив двері, готуючись до чергової порції звинувачень.
— Ось він, ваш злочинець, Аркадію Савелійовичу, — спокійно сказала Людмила, простягаючи йому кактус. — Моя «розумна» система виявилася занадто ініціативною. Вода знайшла дірочку в моєму горщику і шлях до вашої стелі.
Професор взяв горщик у руки. Він подивився на кактус, потім на Людмилу, потім на свою намочену стелю. Раптом він видав дивний звук — це був сухий, скрипучий сміх.
— Кактус… Мій «Блютнер» ледь не загинув через кактус… Яка іронія долі! Я думав, ви там басейни влаштовуєте, а це просто ботанічна диверсія.
Людмила Петрівна не пішла відразу. Вона запропонувала допомогти протерти інструмент спеціальною фланеллю. За годину роботи з’ясувалося, що Аркадій не такий вже й монстр. Він розповів, що це піаніно — єдине, що залишилося від його матері, і він боїться за нього більше, ніж за власне здоров’я. А Людмила зізналася, що завжди хотіла навчитися грати «До Елізи», але в селі була тільки гармошка.
— То сідайте, — раптом сказав Аркадій Савелійович, відсуваючи стільчик. — Натисніть клавішу. Тільки м’яко, як ви ходите у своїх капцях з овчини.
Минуло пів року. Мешканці під’їзду не могли повірити своїм очам: тепер Людмила Петрівна та «Музикант» часто гуляли разом у дворі. Людмила навіть почала брати уроки музики, і Аркадій Савелійович більше не стукав шваброю. Навпаки, він казав, що «ритмічне ходіння Людмили Петрівни зверху допомагає йому відчувати правильний темп у творах Рахманінова».
Стеля була зафарбована, кульки для поливу викинуті, а на чорному піаніно тепер завжди стояв один-єдиний кактус у красивому керамічному горщику без жодної тріщини. Бо іноді, щоб сусіди перестали воювати, потрібно просто знайти ту саму порожнечу в панелі, через яку тече не тільки вода, а й звичайне людське порозуміння.
