― Ну що, сподіваюся, цього разу ви приїдете не лише на три дні? Залишитеся у нас на довше? Оленочко, чого ж ти мовчиш?
― Світлано Сергіївно, ще раз зі святом вас! Бережіть себе, не хворійте! Ми з Владом, щойно все остаточно вирішимо, одразу вам зателефонуємо.
Олена поспішила якнайшвидше покласти слухавку.
«І як так буває, ― подумала вона, відклавши телефон. ― Розмова, здавалося б, і приємна, і свекруха сьогодні як ніколи привітна, і привід дзвінка радісний ― її ювілей. А все одно з першої до останньої секунди мені тільки й хотілося скоріше закінчити цю бесіду».
Олена зовсім не прагнула їхати у відпустку до свекрухи, тим більше таку довгоочікувану, яка нарешті збіглася з відпусткою чоловіка. Вона щиро вірила, що у світі є мільйон інших місць, де вони з Владом і дітьми могли б провести час набагато цікавіше й приємніше.
Жінка, звісно, намагалася натякнути чоловікові: може, хоча б цього літа варто було б обрати інше місце для відпочинку, а не дачу Світлани Сергіївни. Але Влад був непохитний. Так його виховали: старших треба любити й поважати. Не можна відмовити батькам у радості бачити дітей та онуків. Інакше це буде просто негарно.
― Олено, я й так бачу батьків, дай Боже, раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й у відпустці перестали до них їздити? Так діти взагалі забудуть, що у них є ще одна бабуся й дідусь, які живуть в іншому місті.
― Любий, як би це м’якше сказати… Але тобі ніколи не здавалося, що ці поїздки потрібні тільки тобі?
― Що ти маєш на увазі? ― Влад насупився й здивовано подивився на дружину.
― Те, що твої батьки давно звикли жити окремо від тебе, від нашої сім’ї. Їм і так добре. Вони не переймаються від того, що рідко бачать онуків. У них і без цього все гаразд.
― Олено, та що ти таке говориш? Звідки у тебе такі думки?
― А з того, що твоя мама у листуванні просить мене завжди тільки про одне ― надіслати фотографії старших дітей або відео з найменшим. І все. Вона жодного разу не спитала, як у них справи, як вони вчаться, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише для того, щоб показати красиві світлини подругам чи сусідці у під’їзді, коли закінчується дачний сезон. Гарна картинка ― і не більше. А що стоїть за цією картинкою ― її зовсім не цікавить. Наші проблеми й труднощі їй байдужі.
― Тут я з тобою не погоджуся. Ми ж живемо далеко. У них немає змоги посидіти з Нікітою, відвести його в садочок чи зустріти старших хлопців зі школи. Якби жили поруч ― усе було б інакше.
― Знаєш, Владе, Моя мама теж живе також в іншому місті, але їй це не заважає приїжджати до нас у будь-якій ситуації. Вона завжди готова прийти на допомогу. Пригадай, скільки разів за останній рік вона брала відпустку чи лікарняний, купувала квиток на потяг й одразу їхала до нас на перше ж прохання. А от від твоїх мами й тата я такого ставлення не бачила.
― Так, Олено, теща у мене золота. Я цього й не заперечую. Я Марині Анатоліївні дуже вдячний і не раз їй це казав. Вона завжди нам допомагає.
― Отож. І коли ми до неї приїжджаємо, вона завжди намагається провести з онуками якнайбільше часу. Гуляє, катається з ними на велосипедах, купається у річці, грає у схованки, у м’яч. Вона справді любить дітей ― і вони відповідають їй тим самим. Так і має бути у родині: тепло, турбота, любов.
― Олено, ну чого ти від мене хочеш? Усі люди різні. Твоя мама ― енергійна, вона у нас вічно молода. А мої батьки старші, іншого характеру. То що тепер ― зовсім не їздити до них?
Олена на мить замовкла, міцно стиснула руки, але цього разу вирішила не стримуватися.
― Мені там важко, і дітям теж. Незручно. Навіть не знаю, як правильно висловитися.
― Як це? Чому? У батьків же чудова дача, нам усім виділяють окремі кімнати, там чисто, зручно, комфортно. Що ще треба для щастя?
― Знаєш, Влад, є така приказка: «м’яко стеле, та твердо спати». Ось вона влучно описує мій стан, коли я приїжджаю до твоєї мами.
― Неочікувано, звісно. Чому ж ти раніше мовчала? Мені завжди здавалося, що і тобі, і дітям там добре. Відпустка у домі моїх батьків видавалась ідеальним варіантом: і родичів провідати, і вам із дітьми добре відпочити. Що ж не так, Олено?
― Та все. Від найпершої хвилини, як тільки ми всі разом приїжджаємо до їхнього дому, у твоїх батьків одразу руйнується їхній спокійний, до якого вони звикли.
― Ніколи такого не помічав. Мені здається, ти все вигадуєш.
― Владе, любий, та ти ж там постійно зайнятий господарськими справами, допомагаєш батькам. Ти рідко проводиш час зі мною й дітьми. А я бачу й чую все, що відбувається.
Ці зауваження й коментарі твоєї мами, недобрий погляд батька. Думаєш, мені приємно? Ми з тобою одружені понад десять років, а у мене таке відчуття, що Світлана Сергіївна досі не змирилася з тим, що саме я стала твоєю дружиною. А може, вона взагалі не рада, що в тебе тепер є ми всі.
― Та що ж ти таке кажеш, Олено! ― чоловік хотів якомога швидше закінчити цю неприємну розмову.
― Давай так. Ми поїдемо до свекрів у гості, хай буде. Але ти спробуєш бути уважнішим до того, що там відбувається. Тоді, думаю, усе стане на свої місця. І ти перестанеш сердитися на мене й вважати, що навмисно сварюся з твоєю мамою. На тому й вирішили.
Наступні дні Олена пакувала речі для всієї великої сім’ї, а Влад чомусь ходив похмурий, наче хмара. Видно слова дружини таки зачепили його.
Дорога до батьків чоловіка займала приблизно чотири години. Олена намагалася, як могла, створити радісний настрій відпустки: співала пісні, жартувала й розповідала історії синам на задньому сидінні. Вона розуміла, що Владові було неприємно чути все те, що вона йому висловила, але мовчати жінка більше не могла.
Занадто довго Олена намагалася бути «зручною» для всіх: завжди мило усміхалася свекрам, ніколи не відповідала на зауваження у свою адресу чи на неприємні слова на адресу дітей. Не хотіла сварки у родині. Та виявилося, що це було марно. Свекруха, відчувши безмежну владу, не пропускала нагоди зачепити Олену. Усе їй було не так:
Діти занадто шумні ― значить, Олена погано виховує.
Влад занадто худий ― значить, Олена його погано годує.
Спідниця занадто коротка ― зовсім не до її віку.
Словом, навіть на порожньому місці Світлана Сергіївна завжди знаходила, до чого причепитися. Олена втомилася від постійного тиску й вирішила: цього разу все буде інакше.
― Привіт, любі наші! ― з порога усміхалася мама, начебто щиро радіючи довгоочікуваним гостям. ― Проходьте, проходьте, ми вас зачекалися!
Влад докірливо зиркнув на дружину: мовляв, бачиш, і на що ти наговорювала? Подивись, як мама щиро рада.
― Синку, усі речі одразу неси нагору, у вашу кімнату. Чого тут безлад розводити.
Влад слухняно потягнув важкі валізи на другий поверх.
― І чого ви щоразу стільки речей везете? Не вмієш ти, Олено, збиратися. Багато зайвого береш. А Владик тепер мусить усе це носити туди-сюди. Подумала б про чоловіка. Він і так без вихідних працює, щоб вас усіх прогодувати. І знову схуд ― видно, зовсім не годуєш його як слід.
― Світлано Сергіївно, та що ви таке кажете! ― Олена спеціально відповіла гучно, щоб Влад почув.
Свекруха аж здригнулася. У будь-якій іншій ситуації невістка промовчала б, а тут раптом відповіла ― та ще й так сміливо.
― У нас гарне харчування, збалансоване, не хвилюйтеся. А худорлявий він у батька вдався. Подивіться на Олександра Васильовича ― хіба раніше ви не помічали, як вони схожі? Ви ж, напевно, й самі чоловіка добре годуєте? І речей у нас небагато. Просто нас п’ятеро в сім’ї, не забувайте. До того ж хлопці тут, на дачі, постійно в землі, брудні. Прати ж тут ніде. Тож доводиться брати багато змінного одягу. У цьому моєї провини немає.
Свекруха дивилася на Олену й завмерла від подиву. Тим часом Влад спустився вниз і почув кожне слово. Він промовчав, але йому було неприємно: ледь вони переступили поріг ― а у матері претензії.
― Ну, ходімо до столу. Ви, мабуть, зголодніли з дороги, ― отямилася Світлана Сергіївна.
Тут з городу зайшов свекор:
― О, приїхали! Привіт, хлопці! Ну що, встигли щось накоїти? Що цього разу розбили чи зламали? Чи ще ні? Бабуся півдня вчора ховала вази, картини й усе цінне якомога далі від вас. Бо переймається через майно, ― розсміявся він.
Хлопці, які весело бігали у просторій вітальні, відразу притихли.
― Мої діти ще жодного разу нічого у вас не ламали. Не вигадуйте, будь ласка, ― відрізала невістка.
Свекор скривився й мовчки поплентався до столу.
― Олеже, сядь рівно. Сашо, за столом так себе не ведуть. Нікіто, їж акуратно, будь ласка, ― весь час Світлана Сергіївна робила зауваження онукам.
Олена не витримала:
― Ну не смикайте їх. Вони ж діти! Вони не можуть довго сидіти тихо й чемно їсти. Трохи терпіння, Світлано Сергіївно.
Свекруха почервоніла, але при синові промовчала.
Діти нарешті поїли й побігли гратися. У хаті знову здійнявся гамір.
― Олено! ― не витримала бабуся. ― Та втихомир своїх дітей! Скільки це триватиме? Я більше не можу перебувати у такому шумі. Це важко!
― Це діти. Вони бавляться, їм весело. Так, вони галасливі ― а ви як собі уявляли трьох хлопчаків? Щоб сиділи з книжкою у кріслі? Це триватиме рівно тиждень ― поки ми не поїдемо додому. А ви, Світлано Сергіївно, спробуйте пограти з ними. Це ж весело, правда!
― Ще чого вигадала! Я й не пам’ятаю, як це робиться. І взагалі, Олено, ти сьогодні якась дивна.
― Повірте, я ще дуже навіть стримана, ― холодно усміхнулася Олена.
Влад спостерігав мовчки. І думав лише про одне: як же він раніше не помічав, що мама завжди всім незадоволена ― ні дружиною, ні його дітьми. Видно, поки Олена мовчала й згладжувала кути, усе виглядало більш-менш терпимо. Але цього разу ― ні.
Олена підвелася, щоб покласти собі гарячого з великої миски, взяла ополоник і вже брала м’ясо, коли раптом свекруха закричала:
― Що ти робиш! Цей ополоник тільки для перших страв! Я ніколи ним м’яса не накладаю. Що ж ти за господиня така? Як узагалі Владик із тобою досі живе й усе це терпить? Скільки разів я тобі казала: не чіпай у моєму домі посуд! Я все зроблю сама й тільки так, як треба мені. Не лізь у моє господарство!
― То що ж мені ― не їсти й дітей не годувати, поки ви не дозволите? Це що за ставлення таке? ― обурилася невістка.
― От поїдеш до себе додому ― там роби, що хочеш! А тут я не дозволю все псувати!
― Досить! ― не витримав Влад. ― Мамо, у мене до тебе тільки одне питання: навіщо ти щоразу кличеш нас у гості, якщо тобі настільки важко з нами бути? Так, у мене велика сім’я. Але я щиро вірив, що ти нас любиш і рада нам. А насправді все інакше. Більше ми тебе не потурбуємо.
Влад різко підвівся й пішов до синів ― гратися з ними. Адже ні бабуся, ні дідусь так і не виявили до онуків жодного інтересу. Чоловіку було прикро. Але жінка мала рацію у всьому.
Вранці Світлана Сергіївна здивувалася тиші. Обійшовши кімнати, вона не знайшла вдома ані сина, ані невістки, ані онуків.
Влад нарешті виконав бажання дружини й повіз сім’ю на справжній відпочинок ― туди, де всім буде добре й затишно. Олена сиділа в автомобілі, розповідала хлопцям історії й усміхалася.
