— Ма, я тут вирішила з’їхати. Тож давай продавати квартиру, щоб я свою частку забрала, — сказала донька
— Я тебе зранку просила підлогу помити. Приходжу, бруд скрізь! — обурилася мати.
Марта важко зітхнула:
— Я ж казала, Ігорю сьогодні до лікаря.
— А мені що накажеш, у бруді жити? — розвела руками Ілона Давидівна. — Я, між іншим, з роботи прийшла втомлена. Думала, хоч вдома порядок буде.
— Мама! Я не спеціально. Ти ж знаєш, як це з маленькими…
— Знаю я, знаю… — перебила мати. — Тільки навіщо було погоджуватися на другого, якщо з одним не справляєшся?
Марта заплющила очі, порахувала до п’яти:
— Не починай. На шиї ми в тебе не сидимо, я отримую аліменти. І від роботи по дому я не відмовляюся, просто не завжди можу зробити все у ту ж секунду. Зараз я роздягнуся і все зроблю.
— Ой, не сміши! — обурилася Ілона Давидівна. — Ви живете на моїй території, я плачу за комуналку. Ти повинна підкорятися моїм правилам!
— Ти ж знаєш — це тимчасово. Ось дадуть Златі садочок, я одразу на роботу вийду.
— Через два роки! — скептично протягнула мати. — Ось Люда не чекала милостей. Сама всього домоглася, і квартира, і чоловік. А ти…
— А я що? — підвелася Марта. — Я, по-твоєму, не стараюся?
— Стараєшся… — скривилася мати. — Тільки навіть підлогу помити не можеш.
— Знаєш що, ма? — у голосі Марти задзвенів холод. — Набридло. Зрештою, тут є і моя частка. Давай продамо квартиру і роз’їдемося. Всім легше буде.
Ілона Давидівна почервоніла:
— Щоб я… Зі свого дому… Та ніколи!
— Ну а що ти пропонуєш? Так і будемо сваритися кожен день?
Ілона Давидівна захлопнула двері у свою кімнату з такою силою, що люстра в коридорі дзеленькнула. Марта заплющила очі і глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. «І ось так кожен день», — промайнуло в голові.
Колись ця квартира була повна сміху і затишку. Стіни пам’ятали, як маленькі Марта і Люда ганялися одна за одною, граючи. Як батько, повернувшись з роботи, підхоплював їх на руки і крутив, а мама бурчала, що вечеря охолоне. Тепер же тут жив лише привид минулого щастя.
Все змінилося десять років тому… Батько пішов раптово. Залишилися гроші, не багатство, але пристойна сума. Сімейна рада вирішила розділити їх між доньками. Люда, завжди практична, використала свою частку як перший внесок за іпотеку. А Марта… Закрилена коханням, вона не бачила далі весільної фати.
Марта усміхнулася, мимоволі витираючи пил з рамки, де тепер стояла фотографія усміхнених Ігоря і Злати. Колись тут стояв її весільний знімок, Одеса, медовий місяць, солоний бриз… Хто ж знав, що через вісім років від тієї ідилії не залишиться і сліду?
Тепер у неї двоє дітей, колишній чоловік, який справно платить аліменти, але вважає це мало не найбільшою щедрістю, і мати, яка, здається, поставила собі за мету вигнати доньку. Марта глянула на годинник, час було годувати Злату. Ігор, втомлений після лікарні, дрімав на дивані. «Хоч хтось у цьому домі спокійний», — подумала Марта, ніжно поправляючи синові ковдру.
Проходячи повз материної кімнати, вона уповільнила крок. Нависла тиша здавалася відчутною, густою, як кисель. «Нічого, — подумала Марта. — Прорвемося». Було важко. Злата, ледь навчившись ходити, норовила дослідити кожен куток, а Ігор, здається, вирішив поставити рекорд за кількістю розбитих ніг і ваз.
Ілона Давидівна не втомлювалася коментувати кожен крок доньки, і Марта хоч навчилася пропускати більшу частину зауважень повз вуха, але іноді все ж кривалася.
— Марто! Ти знову розкидала дитячі іграшки по всій кухні! — голос матері пролунав, як грім серед ясного неба.
— Я лише на хвилинку відвернулася. Злата розкидала кубики, я зараз приберу.
— Ось саме! Ти вічно відвертаєшся! А порядок хто наводитиме?
Марта зітхнула:
— Кубики я вже майже зібрала. Решту, як тільки покладу дітей спати.
— Коли це буде? Наступного року?
— Ну годі…
Дзвінок у двері перервав майбутню сварку. На порозі стояла Люда, бездоганна, як завжди. За чаєм вона розповідала про свою роботу, про плани на відпустку, про те, що вони з чоловіком думають про дитину. Марта мовчки помішувала чай, відчуваючи, як всередині знову кипить щось, схоже на заздрість.
— А у вас як справи? — нарешті запитала Люда.
— Та все як завжди, — знизала плечима Марта. — Діти ростуть, я кручуся.
— Крутиться вона, — обурилася мати. — А толку?
— Мамо!
— А що «мамо»? Правду кажу. Ось Люда — молодець. І кар’єра, і чоловік, і квартира своя…
— Ну годі, — зніяковіла Люда.
Марта різко встала:
— Знаєте що? Я, мабуть, піду. Дітей покласти треба.
Вийшовши з кухні, вона притулилася до стіни, намагаючись заспокоїти дихання. З кухні донеслися приглушені голоси.
— Навіщо ти так з Мартою? — це була Люда.
— А що я такого сказала? Правду і лише правду.
— Їй і так нелегко. Двоє маленьких дітей, розлучення…
— А кому зараз легко? Мені?
Марта тихенько прокралася в дитячу. Злата спала, згорнувшись. Ігор перегортав книжку.
— Мамо, а чому бабуся завжди свариться? — раптом запитав він.
Марта сіла на край ліжка:
— Вона не свариться, сонце. Вона просто… втомилася.
— А від чого вона втомилася?
— Від життя, мабуть, — зітхнула Марта. — Давай-но спати. Завтра рано вставати.
Поклавши Ігоря, Марта повернулася у вітальню. Люда пішла, а мати дивилася якийсь серіал.
— Мамо, нам треба поговорити, — твердо сказала Марта.
— Про що це?
— Про нашу ситуацію. Я знову хочу підняти питання про продаж квартири і купівлю двох окремих.
Ілона Давидівна вимкнула телевізор:
— Ми вже обговорювали це. Я не збираюся продавати квартиру. Це мій дім, я тут все життя прожила.
— Але так не можна. Ми постійно сваримося, дітям це шкодить.
— А чому б тобі не зняти квартиру?
— Ти ж знаєш, на оренду мені не вистачить.
— Тож зніми кімнату.
— І жити з чужими людьми? Навряд це буде краще, ніж з тобою. Мамо, давай просто роз’їдемося: продамо квартиру, я заберу свою частку і куплю собі хоч щось. Подумай, у тебе буде своя окрема квартира. Ніхто не заважатиме.
Ілона Давидівна мовчала, стиснувши губи. Нарешті вона промовила:
— Я подумаю. Але нічого не обіцяю.
Марта кивнула, відчуваючи, як всередині розливається надія. Може, вони нарешті знайдуть вихід з цього замкнутого кола. Засинаючи, вона розмірковувала про майбутнє. А раптом все справді налагодиться?
Марта повернулася з прогулянки, тримаючи за руку Ігоря і несучи на руках заснулу Злату. Ледь переступивши поріг квартири, вона почула тихі голоси з кімнати матері. Обережно поклавши Злату на диван у вітальні і шепнувши Ігорю, щоб він тихенько погравав, Марта навшпиньки підійшла до дверей кімнати матері.
— Людо, послухай мене, — голос Ілони Давидівни звучав незвично м’яко. — Я все продумала. Це ідеальне рішення для всіх нас.
Марта затаїла подих. Невже мати наважилася?
— Ідеальне? — голос Люди дзвенів від обурення. — Як ти собі це уявляєш?
— Дуже просто, — у голосі Ілони Давидівни з’явилися знайомі владні нотки. — Ви з Олегом переїжджаєте до мене, а Марта з дітьми – у вашу квартиру. Всього на пару років, поки Злата не піде в садочок.
У Марти перехопило подих. Ось воно! Шанс на свободу, на спокійне життя без постійних причіпок і сварок, і навіть не в убогій гостинці. Серце забилося частіше від передчуття.
— Це божевілля, — Люда, здавалося, ледве стримувалася. — Ми з Олегом не збираємося нікуди переїжджати. Ми інакше планували своє життя.
— Які плани можуть бути важливішими за родину? — обурилася Ілона Давидівна. — Ти ж бачиш, як важко Марті. Невже ти не хочеш допомогти сестрі?
Марта не витримала і розчинила двері. Мати і Люда, які сиділи на дивані, здригнулися від несподіванки.
— Людо, послухай, — Марта підійшла до сестри, відчуваючи, як всередині все тремтить від хвилювання. — Це дійсно чудова ідея.
— Що? — Люда уставилася на сестру з недовірою. — Ти це серйозно?
— Абсолютно, — кивнула Марта. — Подумай сама. У вас з Олегом велика квартира, вам удвох там навіть занадто просторо. А ми з дітьми буквально задихаємося тут.
— І ти пропонуєш нам переїхати сюди? — Люда похитала головою. — Марто, ти при своєму розумі? Ти ж знаєш, як нестерпно жити з мамою.
лона Давидівна збиралася обуритися, але вирішила поки помовчати. Раптом доньки домовляться без її втручання?
— Знаю, — Марта зітхнула. — Але ти завжди краще ладнала з нею. І потім, це ж тимчасово. Всього кілька років.
— Кілька років? — Люда зіскочила з дивана. — Ти уявляєш, що ти говориш? Нізащо! Я не збираюся поступатися своїм життям, своїм шлюбом заради твоєї зручності!
— Людо! — все ж втрутилася Ілона Давидівна. — Як ти можеш так говорити? Ми ж родина!
— Родина? — Люда гірко розсміялася. — Родина — це коли люди взаємно піклуються один про одного, а не коли всі незручності звалюють на когось одного.
— Прошу тебе, хоча б подумай, — промовила Марта. — У мене немає інших варіантів. Я не можу знімати квартиру, поки Злата не піде в садочок і я не знайду роботу. А тут… тут я просто з’їжджаю з розуму.
— Ні! — відрізала Люда. — Навіть не проси. Я не стану це обговорювати. Ні зараз, ні коли-небудь ще. Розв’язуйте свої проблеми самі.
У кімнаті повисла важка тиша. Марта відчувала, як руйнуються її надії на спокійне життя. Мати сиділа, стиснувши губи, явно незадоволена реакцією старшої доньки.
— І що тепер? — нарешті запитала Марта, звертаючись швидше до себе, ніж до присутніх. — Як нам бути?
Мати відкрила рот, щоб щось сказати, але промовчала. У цю мить із вітальні донісся голос Ігоря:
— Мамо, а можна мені подивитися мультики?
Це глухий кут. Попереду їх чекають ще місяці і роки напруженого життя під одним дахом. І виходу, здається, немає. І ця думка робила кожен день маленьким пеклом. Марта почувалася канатохідцем, що балансує над прірвою. Кожен ранок починався з думки: «Тільки б не зірватися». Ігор, чуйний не по роках, намагався поводити себе тихіше. Злата, відчуваючи напругу, вередувала більше звичайного.
Мати не змінила своїх звичок. Її причіпки і бурчання, здавалося, стали ще більш їдкими. «Ось, довела мене до того, що рідна донька не хоче зі мною жити», — то й діла кидала вона Марті. Люда не телефонувала і не заходила. Марта кілька разів збиралася набрати сестру, але щоразу відкладала телефон. Що вона могла сказати? «Вибач, що хотіла зруйнувати твоє життя заради свого комфорту»?
Люда прийшла сама. Через два тижні. Рішуча, але з тінню неспокою в очах.
— Можна увійти? — запитала вона.
Марта мовчки розступилася, пропускаючи сестру. Вона пройшла у кімнату, де сиділа мати.
— Я довго думала, — почала Люда, дивлячись на матір і сестру. — Про нас. Про родину. Про те, що ми робимо не так.
— І що ж ми, на твою думку, робимо не так? — уїдливо запитала мати.
Люда глибоко зітхнула:
— Ми забули, що родина — це не лише спільний дах над головою. Це підтримка і взаємодопомога.
— І як же ти збираєшся нам «допомагати»? — прищурилася мати.
— Я готова віддати свою частку у цій квартирі після продажу, — твердо сказала Люда. — Тоді ви точно зможете купити собі по квартирі. Невеликі, але свої.
Марта відчула, як до горла підступає ком. Ілона Давидівна завмерла, явно не очікуючи такого повороту.
— Ось ще, — нарешті видавила вона. — І куди я, на твою думку, маю переїжджати?
— Мамо, — м’яко сказала Марта, — подумай. У тебе буде своя квартира. Без нас, без галасу, без постійних сварок.
— Без вас? — обурилася мати. — А як же «я вам потрібна»? Тепер ви мене просто виставляєте?
— Ніхто тебе не виставляє, — зітхнула Люда. — Ми пропонуємо рішення, яке допоможе всім нам.
— Всім нам? Чи лише вам? — мати стиснула губи.
— Згадай, — Марта сіла поруч із матір’ю, — ти ж сама говорила, як тебе втомлює наша присутність. А так у тебе буде свій простір. І ми будемо приходити в гості, але вже без цієї постійної напруги.
Мати мовчала, явно обмірковуючи почуте.
— І куди ж ви мене хочете відправити? — нарешті запитала вона.
— Та чому відразу відправити? — м’яко запитала Люда. — Ми разом виберемо тобі нову квартиру. У районі, який тобі подобається.
Мати ще трохи побурчала, але було видно, що ідея починає її приваблювати.
— Ну добре, — нарешті сказала вона. — Я подумаю. Але нічого не обіцяю!
Тієї ночі Марта довго не могла заснути. Попереду їх чекали непрості часи. Пошуки нових квартир, переїзд, звикання до нового життя. Але тепер Марта знала — у них є шанс. Шанс на нове життя, де кожен матиме свій простір, але при цьому залишатиметься частиною родини. Родини, яку варто берегти, попри що.
Минув рік. Переїзд дався нелегко. Ілона Давидівна до останнього чинила опір, чіпляючись за кожну дрібницю у старій квартирі. Але коли все нарешті влаштувалося, навіть вона визнала, рішення було вірним.
Ілона Давидівна облаштувала свою невелику квартиру на свій смак, розвела квіти на балконі і, здається, вперше за довгий час набула спокою. Марта з дітьми дихали на повну у своєму новому домі, де було скромно, але затишно і тихо.
Але головне — змінилися їхні стосунки. Без постійного тиску спільного побуту, без щоденних дрібних сутичок, вони раптом згадали, як любити один одного. Мати, як і раніше, могла бути буркотливою, але тепер у її словах частіше звучала турбота, а не докори. Марта навчилася цінувати моменти, проведені з матір’ю, а не сприймати їх як неминучу повинність. Люда спочатку трималася осторонь, наче побоюючись нових прохань про допомогу, поступово відтанула. Сімейні вечері стали традицією — галасливою, веселою, іноді з суперечками, але завжди закінчувалися обіймами і планами на наступну зустріч.
