— Сину, якщо ти не покинеш цю нахабну вертихвістку, вважай, що в тебе немає матері! Ця Нінка старша за тебе років на пʼятнадцять! — черговий раз навіювала мені мама.
— Мамо, не можу, не виходить! І радий би… — виправдовувався я.
…У мене була кохана дівчинка Лєночка 14-ти років. Чиста, скромна, жадана. Коли я з нею познайомився на шкільній дискотеці, мені було 18 років. Сподобалася мені Лєночка, хоч плач!
Через її подружку я правдами-неправдами запросив Лєну на побачення. Думаєте, вона прийшла? Ні! Я, мов мисливець, став вистежувати здобич. Добув телефон Лєни, дзвонив, благав про зустріч. Зрештою, дівчина здалася. Але попередила, мовляв, приходь до моєї мами та проси її дозволу.
Я стояв біля дверей Лєни, пітнів, червонів, хвилювався.
Мама виявилася добродушною жінкою з почуттям гумору. Вона довірила мені свій скарб на дві години.
Ми з Лєночкою гуляли в парку, балакали, сміялися. Все було цілком пристойно. І раптом Лєна каже:
— Вово, у мене є хлопець. Я його, здається, кохаю. Але він жахливий гуляка. Мені набридло його щоразу заставати з іншими дівчатами. Все ж, я маю гордість. Давай спробуємо з тобою подружитися. Ти згоден?
Я високо підняв брови і з ще більшою цікавістю подивився на Лєну. Тобто, Лєночка могла бути (або здаватися) недосяжною, а могла вже й кохати. Я ще більше захопився цією дівчинкою.
Дві години нашої зустрічі непомітно пролетіли, і я вручив Лєну її мамі.
…З часом я вже не міг жити без цієї дівчинки.
Моя мама теж полюбила це “сонце”. Лєна часто приходила до нас у гості. Мама намагалася її вчити жіночим хитрощам і премудростям. Іноді вони, забалакавшись, забували про мене.
Коли Лєні виповнилося 18 років, ми з нею заговорили про весілля. Ніяких сумнівів у тому, що ми одружимося, ні в мене, ні в Лєни, ні в наших батьків не було.
Весілля призначили на осінь.
…Настало літо. Лєна поїхала в село до бабусі. А я все літо провів на дачі, допомагаючи мамі по господарству.
Поливаю якось в городі помідори. Чую, хтось кличе:
— Молодий чоловіче, дайте води напитися.
Обертаюся, стоїть жінка років 35-ти. Якась неохайна, розпатлана, і в очах вогонь. Не пригадую такої сусідки по дачі. Та ж не відмовити в проханні. Наливаю в чашку криничну воду і подаю незнайомці:
— Пийте на здоровʼя…
Жінка із задоволенням випила й каже:
— Ох, спасибі, молодий чоловіче! Ледве не вмерла від спраги. У мене з собою моя наливочка. Солоденька. Візьміть на подяку. Не зневажте.
І незнайомка всунула мені наповнену пляшку. Ну дають, треба брати. Кричу вслід жінці:
— Дякую!
Вечорком я за вечерею випив цю налівку. Того дня мама поїхала в місто, і я був один на дачі. Була б мама, вона нізащо не дозволила б доторкнутися до тієї пляшки.
Наступного дня гостя завітала знову. Ми з нею розбалакалися. Її звали Ніна. Вона жила неподалік у селі. Я запросив Ніну в дім. У неї з собою була та ж солодка й смачна наливка. Я на швидку руку зробив салатик, бутерброди. За бесідою ми не помітили, як наливка скінчилася. Зараз, через роки, я себе проклинаю за те, що сталося далі.
Ніна мене, як хлопчиська, …підпорядкувала собі. Я, ніби теля на мотузочці, був цілком у владі цієї жінки. Не розумів, що зі мною коїться, був у непроглядному тумані.
Опритомнів — Ніни не було. Надо мною стояла мама і намагалася мене розбудити:
— Володю, що тут сталося, поки мене не було? З ким ти пив? Чому твоє ліжко все зімʼяте, ніби табун коней по ньому пройшовся? — здивовано питала збентежена мама.
Я ледве продер очі, в голові шумів ліс і носився вітер, руки тряслися. Нічого звʼязного не зміг пояснити мамі. До вечора я прийшов до тями. Почав згадувати те, що сталося. Зробилося соромно перед моєю нареченою Лєночкою…
Однак, не минуло й тижня, знову прийшла Ніна. І я …був радий її бачити, навіть трохи занудьгував за нею. На поріг вийшла мама. Руки в боки:
— Вам чого, жінко?
Я завів маму в дім.
— Мамо, ти що ж так гостей зустрічаєш? На тебе це не схоже. Може, людина з дороги просто води хоче напитися. А ти одразу, — намагаюся заспокоїти маму.
— Людина? Та це ж Нінка-перинка з села! Її всяка собака знає! Тиняється по дачах, чоловіків зваблює! Тьху! Нікудишня! Хоче й до тебе добратися! Не дозволю! Жени її геть, поки не пізно! — розлютувалася мама.
Мама ще не знала, що вже було пізно. Мабуть, споїла мене Нінка своїм чарівним зіллям, наливочкою медовою. Не своєю силою я до неї привʼязався. Відчував, що не люба вона мені, не моя, а бігав за нею все життя, мов тінь.
Про Лєну забув начисто. А Ніна, коли я їй розповів про наречену Лєну, заявила:
— Володенька, перша заздрість — не наречена.
Заплановане весілля розладилося.
Моя мама запросила Лєну до себе додому і все їй розповіла.
— Ти, дитинко, прости Вовку-дурника. Сам не знає, що в прірву повзе. Очуняє — пізно буде. Пропаде він з цією штучкою. А ти, Лєночко, своє життя влаштовуй. Не жди його, — вибачалася мама за мене.
Лєна щасливо вийшла заміж.
А моя сердобольна мама, бажаючи розлучити мене з Ніною, сходила у військкомат і попросила, щоб її сина терміново призвали в армію. До того часу у мене була відстрочка. Мене призвали На Донбас. Не буду описувати, через що довелося там пройти… Я повернувся лише без трьох пальців на правій руці. Легке поранення.
Психіка, звісно, була значно порушена. Я став безстрашним і байдужим. Ніна мене дочекалася. У нас уже підростав синок. Ідучи на війну, я не був впевнений, що повернуся живим, тому вирішив заздалегідь посіяти, так би мовити, насіння. Народився син. Там, на війні, я мріяв про пʼятеро дітей.
Мама, як і раніше, ненавиділа Ніну. Лєну привітала і вʼязала шкарпетки та чепчики її донечці. Чомусь мама була впевнена, що дочка Лєни — від мене. Я був би цьому неймовірно радий, та на жаль…
Усе в Лєнки правильно. Лєна заходила в гості до мами. Цікавилася моїм життям. Мама лише плечима знизувала:
— Ой, Лєночко, Вовка все ще з цією полюбкою. На мою думку, він не відчепиться від неї ніколи. Що син у ній знайшов? Не розумію…
Ці мамині стоти передала мені Лєна багато років потому, коли я з нею зустрівся.
А поки що я поїхав на заробітки. Ніна і троє наших дітей поїхали зі мною.
Тут народилися ще двоє діточок. Моя мрія про пʼятеро дітей здійснилася. Але через два роки відійшла до Бога пʼятирічна донечка. Ми повернулися додому. Під рідними березами легше лихо переживати.
Я все частіше й частіше став згадувати Лєночку, покинуту наречену. Навалила невсипуща туга за нею. Дізнався у своєї мами її телефон. Мама навіть адресу дала, але попередила, мовляв, не лізь у сімʼю Лєни, не треба будити заборонене.
Подзвонив, одразу зустрілися. Лєна похорошала. Вона запросила мене до себе додому, познайомила з чоловіком. Представила мене, як друга дитинства. Видно, чоловік був настільки впевнений у дружині, що спокійно пішов у нічну зміну, залишивши нас з Лєною наодинці.
На столі стояло недопите шампанське і фрукти. Донька Лєни гостювала у бабусі.
— Ну, тепер, здравствуй, Володя! Все про тебе знаю зі слів мами. Розкажи сам, як живеться? — зітхнула Лєна і проникливо подивилася прямо в очі.
— Прости мене, Лєночко. Так вийшло. Нічого вже не зміниш у житті. У мене четверо дітей, — мямлив я.
— А нічого й не треба міняти, Вов. Зустрілися, згадали юність і досить. Тільки маму твою шкода. Вона всі ці роки страждає через тебе. Ти з нею будь трохи добрішим, — просила Лєна.
Дивлюся на Лєночку, очей не можу відвести. Час, ніби її стороною обходив. Така сама гарна, як і раніше, жадана. Узяв її за руку, поцілував ніжніше некуди.
— Лєнко, кохаю тебе, як тоді, в юності. Тільки кохання наше повз проплило. Усього не розкажеш, життя не перепишеш. Каюся перед тобою! — прорвало мене.
— Вово, тобі чай йти. Пізно вже, — ставила крапку на цій зустрічі Лєна.
Та хіба ж міг я отак піти?
Нахлинули на мене невимовні почуття, душа затремтіла, спалахнула!
…Вранці я тихенько пішов. Лєнка солодко спала.
Ми стали таємно зустрічатися. Це тривало три роки. Потім Лєна з сімʼєю переїхала в передмістя, і звʼязок назавжди обірвався.
…З Ніною я розлучився, коли виросли наші діти. Права була моя мама. Пройшлася по моїй долі, потопталася, серце надламала.
…Скільки воду не вари, все одно вода буде.
Моєю рідною виявилася лише одна дитина. Перший синок…
