У маленькому містечку на Західній Україні, де сніг падав м’якими пухнастими пластівцями, а вулиці світилися від гірлянд і ліхтарів, жив хлопчик на ім’я Максим.
Йому було вісім років, і він був єдиною дитиною в родині. Батьки, пан Іван і пані Марія, любили його понад усе, але Максим часто відчував самотність.
“Чому в мене немає братика чи сестрички?” – запитував він себе щоразу, коли бачив, як інші діти граються разом. Особливо мріяв він про сестричку – маленьку, з кучерявими косичками, з якою можна було б ділитися секретами, грати в хованки і розповідати казки на ніч.
Цього року Різдво наближалося з особливою магією. У центрі містечка, на площі біля старої церкви, встановили велику шопку – традиційну різдвяну вертепну сцену з фігурками Ісуса, Марії, Йосипа, пастухів і тварин.
Шопка була справжнім шедевром: дерев’яні фігурки, вирізані руками місцевих майстрів, освітлені теплим світлом свічок, а навколо – ялинки, прикрашені іграшками.
Максим любив приходити сюди щовечора після школи. “Тут так затишно, – казав він мамі. – Ніби в казці!”
Одного холодного грудневого вечора, коли сніг кружляв у повітрі, як білі метелики, Максим сидів удома за столом і малював.
“Мамо, а чому в нас тільки троє за столом? – запитав він раптом, відкладаючи олівець. – У Вітька з класу є сестра, і вони завжди разом граються. Я теж хочу сестричку!”
Пані Марія посміхнулася сумно, погладжуючи сина по голові. “Максимку, ми з татом теж мріяли про велику родину, але життя не завжди йде за планом. Ми тебе дуже любимо, і ти наш найбільший скарб.”
“Але ж Різдво – час чудес, правда? – наполягав Максим. – Бабуся казала, що якщо щиро помолитися, то бажання збудеться!”
Пан Іван, який саме заходив до кімнати з роботи, почув розмову.
“Синку, молитва – це не чарівна паличка, але вона дає сили. Якщо твоє серце чисте, то хто знає… Можливо, диво станеться.”
Тієї ночі Максим не міг заснути. Він думав про шопку на площі. “Може, якщо я помолюся там, під зірками, біля Ісуса, то Він мене почує?” – міркував він.
Наступного дня, після школи, він вирішив діяти. “Мамо, я піду погуляти на площу!” – крикнув він, хапаючи шапку.
“Добре, але не затримуйся, бо скоро Святвечір!” – відповіла мама.
Площа була повна людей: діти каталися на ковзанах, дорослі купували подарунки на ярмарку, а колядники співали старовинні пісні. Максим пробрався крізь натовп до шопки.
Вона стояла велично, з солом’яним дахом, а в центрі – маленька фігурка немовляти Ісуса в яслах. Хлопчик став на коліна на снігу, склав руки і прошепотів:
“Господи, будь ласка, подаруй мені сестричку. Я обіцяю бути хорошим братом: ділитися іграшками, захищати її від усього поганого і вчити колядки. Я так мрію про неї! Амінь.”
Він сидів так хвилину, дивлячись на зірки, що мерехтіли на небі. Раптом почув голос позаду: “Маленький, чого ти молишся так щиро?”
Максим обернувся і побачив старенького дідуся з сивою бородою, одягненого в теплий кожух. “Я… я прошу про сестричку, – відповів хлопчик. – Мрію про неї давно.”
Дідусь посміхнувся. “Щира молитва – це ключ до дива. Пам’ятай, Різдво – час, коли небо ближче до землі. Іди додому, і не втрачай віри.”
Максим повернувся додому з теплим почуттям у серці. “Тату, я помолився під шопкою! – розповів він за вечерею. – І зустрів дідуся, який сказав, що диво можливе.”
“Молодець, синку, – відповів батько. – А тепер допоможи мені прикрасити ялинку.”
Наступні дні були сповнені передріздвяних приготувань. Родина пекла пироги, варила кутю, прибирала будинок. Максим допомагав скрізь:
“Мамо, давай я поріжу гриби для борщу!” – пропонував він. А ввечері вони співали колядки. “Бог ся рождає, хто ж Го прийме?” – лунало в хаті.
Але дива не ставалося. Максим почав сумніватися. “Може, моя молитва не була достатньо щирою?” – думав він. На
Святвечір, коли вся родина сіла за стіл з дванадцятьма стравами, хлопчик тихо прошепотів: “Господи, нагадую про мою сестричку…”
Після вечері вони пішли до церкви на нічну службу. Там, серед свічок і співу, Максим знову помолився. “Будь ласка, почуй мене,” – благав він.
Наступного ранку, Різдво, Максим прокинувся від дзвінкого сміху. Під ялинкою лежали подарунки: нова книга, іграшковий поїзд і теплі рукавички. “Дякую, батьки!” – вигукнув він, обіймаючи їх.
Але раптом пролунав дзвінок у двері. “Хто це може бути так рано?” – здивувалася мама.
Пан Іван пішов відчиняти. На порозі стояла тітка Оксана, сестра мами, з великим кошиком. “Веселого Різдва! – привіталася вона. – Я приїхала з сюрпризом!”
За нею ховалася маленька дівчинка років п’яти, з великими блакитними очима і кучерявими косичками. “Це хто?” – запитав Максим, витріщаючи очі.
“Це твоя кузина Аня, – пояснила тітка Оксана. – Мої обставини змінилися, і я подумала… Чи не могли б ви взяти її до себе?
Вона сирота, батьків не стало рік тому. Я доглядала за нею, але тепер мені важко. Вона така добра дитина!”
Мама заплакала. “Оксанко, ми завжди мріяли про доньку! Звичайно, ми візьмемо її!”
Максим не міг повірити. “Аня? Ти будеш моєю сестричкою?” – запитав він, підходячи ближче.
Дівчинка сором’язливо посміхнулася. “Так, якщо ти не проти. Я теж мріяла про братика.”
Вони обійнялися, і Максим відчув, як серце переповнюється радістю. “Це диво! Моя молитва під шопкою спрацювала!” – вигукнув він.
Тітка Оксана розповіла більше: “Я довго вагалася, але вчора ввечері, після служби, відчула, що це правильно. Ніби хтось підказав.”
“Це Різдвяне диво, – сказав пан Іван. – Давайте святкувати разом!”
Того дня дім наповнився сміхом. Максим показував Ані свої іграшки. “Дивися, це мій поїзд! Хочеш покататися?” – пропонував він.
“Так! А я принесла ляльку. Давай грати разом!” – відповідала Аня.
Мама готувала святковий обід, а тато розповідав історії. “Колись, коли я був малим, теж мріяв про сестру, – казав він. – І ось, диво сталося для тебе, Максиме.”
Ввечері вони пішли на площу до шопки. Сніг іскрився під ліхтарями, а колядники співали. Максим взяв Аню за руку. “Дивися, це шопка. Тут я помолився про тебе,” – сказав він.
“Правда? – здивувалася Аня. – А я теж молилася про родину. Може, наші молитви зустрілися?”
Старенький дідусь, якого Максим бачив раніше, стояв неподалік. “Бачу, диво сталося, – посміхнувся він. – Щира молитва завжди почута.”
“Дякую, дідусю! – відповів Максим. – Хто ви?”
“Я – просто колядник. Але Різдво робить нас усіх частиною дива,” – відповів дідусь і зник у натовпі.
З того дня життя родини змінилося. Аня швидко освоїлася. “Максиме, навчи мене колядки!” – просила вона щодня.
“Добре! Співаймо: ‘Нова радість стала, яка не бувала…'” – відповідав він, і вони співали разом.
Були й труднощі. Аня сумувала за тіткою Оксаною. “Я боюся, що це сон,” – казала вона одного вечора.
“Ні, це правда! Ти тепер наша сестричка. Ми тебе любимо,” – заспокоював Максим.
Мама розповідала казки на ніч обом. “Жили-були брат і сестра, які завжди допомагали одне одному…”
Тато вчив Аню кататися на санках. “Тримайся міцно! – кричав він. – Максиме, штовхай!”
“Готові? Раз, два, три!” – вигукував Максим, і вони мчали з гірки, регочучи.
Минали тижні. Максим і Аня стали нерозлучними. Вони грали в сніжки. “Лови!” – кричала Аня, кидаючи сніжку.
“Промахнулася! Тепер моя черга!” – сміявся Максим.
В школі Максим хвалився: “У мене тепер сестричка! Вона найкраща!”
Друзі заздрили: “Класно! Приводь її гратися.”
Одного разу Аня захворіла. “Мені погано,” – скаржилася вона.
Максим сидів біля її ліжка. “Не бійся, я з тобою. Ось, почитаю тобі книжку.”
“Дякую, братику,” – шепотіла Аня.
Коли вона одужала, вони пішли до шопки подякувати. “Господи, дякуємо за диво!” – молилися вони разом.
Весною родина посадила сад. “Аня, це буде наша яблунька,” – сказав Максим.
“Коли вона виросте, ми їстимемо яблука разом!” – раділа Аня.
Літо принесло нові пригоди: поїздки на річку, пікніки. “Плаваймо!” – кликав Максим.
“Я боюся води,” – казала Аня.
“Я тебе навчу. Тримайся за мене,” – заохочував він.
Осінню вони збирали листя. “Дивися, який букет!” – хвалилася Аня.
“Кращий за всі!” – погоджувався Максим.
А на наступне Різдво шопка знову стояла на площі. “Пам’ятаєш, як усе почалося?” – запитав Максим.
“Так! І тепер ми разом,” – відповіла Аня.
Родина святкувала з подякою. “Діти, ви наше найбільше диво,” – казали батьки.
Максим подумав: “Щира молитва справді творить чудеса.”
Історія ця вчить, що віра і любов перемагають усе. А Максим і Аня жили щасливо, як брат і сестра, про яких мріяли.
Світлана Малосвітна
