Вечір у вітальні обіцяв бути затишним: чай з лавандою, приглушене світло і м’який плед. Вони жили разом вже сім років — термін, за який люди вивчають кожен подих одне одного.
Яна вважала, що вони — команда. «Ми» було для неї святим словом. Але Максим того вечора вирішив розставити всі крапки над «і», які виявилися гострими, як леза.
— Слухай, Яно, — Максим відклав планшет і сяяв, як новенька монета. — У мене новина. Я нарешті підбив усі свої рахунки.
Завтра їду в офіс забудовника. Я купую «двушку» в центрі, у тому новому ЖК «Престиж». Прямо біля парку. Поверх — десятий, панорамні вікна… Все, як я мріяв!
Яна на мить затамувала подих. Серце забилося часто-часто.
— Максиме… Боже, це неймовірно! Ми нарешті це зробимо! Але… я ж казала тобі минулого місяця, мені ще треба трохи підтягнути хвіст. Моїх накопичень поки що не вистачить на половину такої квартири. Може, почекаємо ще пів року? Або візьмемо щось простіше, але разом?
Максим раптом змінився в обличчі. Його радість стала якоюсь відстороненою, «приватною».
— Чекати? Яно, я працював на цей результат сім років. Ринок росте. І… чому це «разом»? Я купую її на себе. Це мої гроші, мій капітал.
Яна відчула, ніби їй за комір вилили відро крижаної води.
— Тобі недостатньо коштів на такий рівень? — продовжував Максим, не помічаючи її стану. — Та нічого страшного, люба. Не переживай так. Я все продумав. Ти за свої накопичення можеш взяти собі однокімнатну квартиру десь на околиці міста.
Там зараз непогані райони забудовують, ну, знаєш, де залізничні колії і ліс поруч. Тобі якраз вистачить без жодних кредитів.
Яна повільно поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.
— Ти це зараз серйозно? Ти пропонуєш мені купити квартиру на виселках, поки ти будеш «панувати» в центрі? Максиме, ми сім років живемо разом! У нас спільний побут, спільні плани… я думала, спільне майбутнє!
— Плани планами, а фінанси мають бути роздільні, — відрізав Максим. — Ми ж сучасні люди. Кожен має мати свій «тил».
— І як ми будемо жити далі? — голос Яни зірвався на крик. — На якій квартирі? У вівторок у тебе в центрі, а в середу — у мене біля колії? Чи ми будемо ходити одне до одного в гості за попереднім записом?
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок на річницю! — Яна схопилася на ноги. — Я сім років готувала тобі сніданки, прала твої сорочки і підтримувала, коли ти звільнявся з попередньої роботи, щоб ти міг «назбирати»? Я економила на своїх відпустках, щоб у нас була фінансова подушка!
— Ніхто тебе не змушував економити! — вигукнув Максим, теж піднімаючись. — Ти сама вирішила бути «берегинею». А я вирішив бути успішним. Чому я маю жертвувати комфортом у центрі міста через те, що ти заробляєш менше? Це нелогічно!
— Нелогічно?! — Яна аж задихнулася від обурення. — Логічно — це коли пара будує дім разом! А те, що ти пропонуєш — це оренда мого життя в обмін на твоє его! Ти хочеш бути «холостяком з квартирою», маючи при цьому зручну жінку під рукою?
— Не перекручуй! — Максим почав нервово ходити кімнатою. — Я просто пропоную варіант, де кожен власник свого майна. Якщо ми розійдемося, що тоді? Ділити твою «околицю» на мій «центр»?
— То ти вже плануєш, як ми розійдемося? — Яна відчула, як усередині щось остаточно зламалося. — Знаєш що, Максиме… Ти правий. Кожен має мати свій тил. Тільки мій тил не буде на околиці. Мій тил буде там, де немає місця твоєму егоїзму!
— Куди ти? — Максим розгублено дивився, як Яна почала скидати свої речі у валізу.
— Я їду до мами. А завтра я заберу всі свої «недостатні» гроші й вкладу їх у себе. Може, це буде маленька квартира, може, навчання за кордоном, але там точно не буде панорамних вікон, у які дивиться людина, що не цінує нікого, крім себе!
— Ти влаштовуєш істерику через нерухомість! — крикнув він їй услід. — Це просто квадратні метри!
— Ні, Максиме, — вона зупинилася в дверях. — Це не метри. Це сім років мого життя, які виявилися просто «інвестицією» у твій особистий комфорт. Насолоджуйся своїм центром. Там дуже гарне відлуння в порожніх кімнатах.
Яна грюкнула дверима так, що здригнулася вся квартира. Максим залишився стояти посеред вітальні з планшетом, на якому світилася розкішна візуалізація його майбутньої квартири. Тільки от на дивані біля панорамного вікна він чомусь бачив лише порожнечу.
Минув рівно рік. Для Яни цей рік пролетів як один довгий, виснажливий, але неймовірно драйвовий робочий день. Вона не купила квартиру на околиці біля залізничних колій, як «люб’язно» радив Максим.
Натомість вона вклала свої накопичення в невелику студію в старому, але затишному районі з високими стелями та духом історії, а решту — у власну справу з дизайну текстилю.
Того дня вона стояла біля під’їзду свого нового будинку, чекаючи на кур’єра з кріслом-коконом. Раптом біля бордюру припаркувалося знайоме авто. З нього вийшов Максим.
Він виглядав бездоганно: дорогий костюм, ідеальна зачіска, але обличчя було якимсь сірим, ніби вкритим пилом того самого ЖК «Престиж».
— Яно? — він зупинився, оглядаючи облуплений, але охайний фасад її будинку. — Ти… ти живеш тут? У цьому антикваріаті?
Яна поправила волосся і впевнено посміхнулася.
— Привіт, Максиме. Так, це мій дім. Тут стелі три метри і сусіди, які знають, як звати мого кота. Що ти тут робиш? Твій «центр» ніби в іншому боці.
— Та… заїжджав у банк тут неподалік, — Максим зневажливо кивнув на її під’їзд. — Слухай, я бачу, ти таки не назбирала на нормальне житло. Це ж будинок минулого століття!
Тут, мабуть, труби пам’ятають ще заснування міста. Я ж тобі казав — треба було брати нове. У мене в «двушці» зараз система «розумний дім», підігрів підлоги навіть на балконі…
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок — знову твої лекції з нерухомості! — засміялася Яна. — Максиме, ти не повіриш, але мені тут дихається легше. Мої труби, може, і старі, зате в моїх стінах немає фальші. Як твоє життя в панорамі? Каву п’єш, на парк дивишся?
Максим на мить замовк, і його впевненість кудись випарувалася.
— Та… п’ю. Тільки парк той зараз забудовують іншим ЖК, прямо перед моїми вікнами. Тепер я дивлюся не на дерева, а на те, як сусіди з іншого будинку вечеряють. І знаєш… там якось занадто тихо. «Розумний дім» зі мною не розмовляє, Яно.
— То купи йому підписку на розширений голосовий пакет, — підколола вона. — Ти ж хотів роздільні фінанси і приватний простір. Ти його отримав. Квадратні метри щастя, чи не так?
— Ти досі зла, — констатував він, підходячи ближче. — Я ж хотів як краще. Хотів, щоб ми обоє були міцно на ногах. Я навіть думав… може, ти переїдеш до мене? Ну, здаси цю свою «печеру» і будеш жити в нормальних умовах. Місця ж вистачить.
Яна подивилася на нього з щирим подивом, а потім хижо посміхнулася.
— Переїхати до тебе? В твою квартиру, де кожен цвях підписаний твоїм прізвищем? Щоб я знову була «гостею з правом прання сорочок»? Ні, Максиме. Ти так і не зрозумів. Проблема була не в квартирах на околиці. Проблема була в тому, що ти збудував стіни між нами ще до того, як забудовник вирив котлован.
— Я просто хотів фінансової грамотності! — вигукнув він, починаючи закипати. — Ти подивися на себе: живеш у старобуді, витратила гроші на якийсь сумнівний бізнес! Це нераціонально!
— Раціонально — це бути щасливою, Максиме! — відрізала Яна. — Я сьогодні святкую новосілля. У мене будуть друзі, вино і танці на моїй старій підлозі. А ти їдь у свій центр.
Перевір додаток на телефоні — чи не забув ти вимкнути світло в порожній вітальні. Бо світло в душі ти точно вимкнув ще рік тому.
Кур’єри якраз почали вивантажувати її яскраво-жовте крісло.
— Обережно, хлопці, це мій «тил», — підморгнула вона їм.
Максим стояв біля своєї дорогої машини, дивлячись, як Яна сміється з вантажниками. Він знову був успішним, знову при грошах і в центрі міста. Але чомусь зараз, посеред цього старого дворика, він почувався так, ніби його щойно виселили з власного життя за несплату почуттів.
— Щасливо залишатися, Максе! — гукнула вона вже з дверей. — Не забудь купити собі робота-пилососа. Кажуть, вони чудові співрозмовники для успішних людей!
Вона зникла в під’їзді, а Максим ще довго сидів у машині, дивлячись на вікно третього поверху, де незабаром запалилося тепле, жовте світло — світло, яке він не зміг купити за жодні накопичення світу.
Минув місяць. Максим, який звик, що будь-яку проблему можна вирішити вкладеннями, вирішив діяти перевіреним методом — «масштабним жестом».
Він замовив величезний букет білих троянд, таких довгих, що вони ледь вміщалися в машину, і придбав сертифікат на дизайн інтер’єру від найдорожчого бюро міста.
— Вона просто ображена. Жінки люблять статус. Я покажу їй, що готовий інвестувати в її «печеру», і вона розтане, — переконував він себе, паркуючись біля будинку Яни.
На підході до під’їзду він побачив, що двері відчинені, а поруч стоїть вантажівка з деревиною. Біля входу, замурзаний у тирсу, але з широкою посмішкою, стояв високий чоловік у робочому комбінезоні й обговорював щось із Яною.
Незваний гість
— Яно! — гукнув Максим, виходячи з машини з букетом, як ілюзіоніст із кроликом. — Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок я тобі привіз! Сподіваюся, ти готова змінити цей безлад на щось гідне?
Яна обернулася. Її очі блиснули, але не радістю, а втомленим роздратуванням.
— Максиме? Ти знову переплутав райони? Що це за віник?
— Це троянди, Яно. І ось, — він простягнув конверт, — сертифікат. Я вирішив, що допоможу тобі зробити тут нормальний ремонт. Негоже моїй колишній дівчині жити в стані вічної реставрації. Це мій внесок у твоє майбутнє.
Чоловік у комбінезоні, який до цього мовчки спостерігав за сценою, зробив крок уперед і витер руку об ганчірку.
— Добрий день. Я Марк, архітектор цього будинку. І, за сумісництвом, той, хто вже допомагає Яні з «нормальним» ремонтом.
Максим зміряв Марка зневажливим поглядом.
— Архітектор? Ясно. Робоча сила. Слухай, хлопче, я тут приніс рішення від профі. Твої послуги нам більше не знадобляться, я оплачу неустойку.
— Максиме, закрий рота! — Яна підійшла впритул. — По-перше, Марк — людина, яка бачить красу в кожній тріщині цього будинку, а не тільки в панорамному склі.
По-друге, ми з ним не просто «ремонт» робимо. Ми відновлюємо автентичність. Те, чого ти зі своєю фінансовою грамотністю ніколи не зрозумієш!
— Автентичність? — пирхнув Максим. — Це так тепер називають бідність? Яно, схаменися! Я пропоную тобі розкіш, а ти обираєш людину, яка пахне сосновою дошкою і лаком?
Марк спокійно посміхнувся, не зважаючи на агресію.
— Знаєте, Максиме, розкіш — це коли ти можеш дозволити собі жити в домі з історією. А пахнути сосною — це набагато приємніше, ніж пахнути офісним пластиком і завищеним его. Яна сама вирішує, хто в її житті «головний підрядник».
Повний демонтаж стосунків
— Так ось, — підхопила Яна, — мій головний підрядник — це я сама. А Марк — мій партнер. І не тільки в будівництві. Він навчив мене, що дім — це не інвестиція, яку страшно подряпати, а місце, де тебе чекають, навіть якщо ти в фарбі по лікті.
— Ти міняєш мене на… на реставратора? — Максим розгублено подивився на свій букет. — Я ж хотів дати тобі стабільність!
— Ти хотів дати мені клітку з підігрівом! — вигукнула Яна. — А Марк дав мені ключ від моїх власних мрій. Забирай свої троянди, Максиме. Вони гарні, але зрізані. У них немає коріння. Так само як і в твоїх почуттях.
— Яно, пішли, — м’яко сказав Марк, кладучи руку їй на плече. — У нас ще паркет не циклювали, а сонце вже сідає.
Яна кивнула і, не озираючись, зайшла в під’їзд. Марк затримався на мить, подивився на Максима і додав:
— До речі, у вашому ЖК «Престиж» дуже погана звукоізоляція. Бережіть нерви, коли ваші сусіди почнуть святкувати справжнє життя.
Максим залишився стояти біля вантажівки з деревиною. Його дорогий букет випав із рук прямо в тирсу.
Він дивився на свої ідеальні туфлі, на яких осів пил старої вулиці, і вперше відчув, що він не «успішний інвестор», а просто людина, яка вклала все в порожнечу.
Тетяна Макаренко
