— Максиме, ти стільки років зі мною, стільки років знаєш маму. Скажи — це я їх розладнала, ці стосунки? Я все життя тільки й робила, що намагалася їх налагодити. Але нічого не вийшло. Свекруха як не сприймала невістку, так і потім не сприйняла наречену онука. І хто в цьому винен?
— Сонечко, ось пироги, — бабуся простягнула два пакети. — Це вам, а це Вікторії Іванівні передай.
— Бабусю, та вона ж не їсть пирогів.
— Так це ж із чорницею, з сиром… Я о четвертій встала, щоб…
Бабуся з кожним роком ставала старшою, і тепер випікати пироги для неї справді було майже подвигом.
— Давай, ми з Максом і дітьми все з’їмо. Вони люблять, — Соня забрала пакети й обережно поклала їх на заднє сидіння машини.
— А Вікторія що ж, зовсім не їсть випічки?..
І як пояснити бабусі, що свекруха не візьме ці пироги не стільки через свою дієту, скільки через те, що привезені вони з ненависного їй села — про яке вона й не чула, поки Максим не привів у дім Соню. Не візьме, бо спечені вони в домі жінкою, яка, по суті, винна в усьому: у тому, що виростила онуку, що відправила її вчитися до того ж університету, де навчався син Вікторії Іванівни, винна в тому, що син покохав цю саму онуку — таку, на її думку, недостойну — і таки одружився з нею.
— Так, бабусю, не їсть. Бережe фігуру, — лише й сказала Соня.
Вона швидко уявила, як Вікторія Іванівна зробить здивоване обличчя, скривиться, зобразить щось близьке до нудоти й відмовиться стриманим, шляхетним тоном:
— Дякую, але ні.
А потім обережно застерігатиме сина й онуків, щоб не налягали на пироги — мало що… Син, звісно, пообіцяє, насупить брови, покиває: «Звичайно, мамо, дякую». Але щойно мама піде, зайде на кухню, потре руки:
— Пиріжечки…
І пироги розійдуться по всіх вмить. Бабуся вміла робити їх дивовижно «зникаючими».
Бабуся для Соні була найдорожчою й найближчою людиною. Вона її виростила. Мами Соні не стало, коли дівчинці було п’ять років. А батько, приголомшений цією подією, зник із її життя.
Тепер Софія приїздила сюди вже просто так — усі справи були завершені. Два місяці тому вона продала дім бездітної бабусиної сестри. Дім був старенький, але грошей із продажу вистачило на перший внесок за іпотекою. Туди ж пішли Сонині заощадження, та й бабуся не залишилася осторонь. Як же не допомогти онуці?
Дорога летіла назустріч — Соня їхала додому. Вже два роки як вона купила з рук машину. Аромат пирогів перебивав запах ароматизатора. А Соня думала про свекруху. Як добре, що вона перестала нав’язувати їй свою послужливість. І як прикро, що йшла до цього так довго.
Мама Максима, звісно, жінка поважна. Соня інколи думала: якби таке було можливим, Вікторія Іванівна сама народила б і виховала дружину для свого сина — саме таку, яка її повністю влаштовувала б. Усі інші — повз. Соня за характером була товариською, поступливою, відкритою й шанобливою.
— Слухай, як таку, як ти, може не любити свекруха? — дивувалася подруга Маша. — Ти ж останній шматок будь-кому віддаси.
— А їй не потрібен останній. Їй потрібен перший, — відповідала тоді Соня.
Вона згадала, як уперше Максим привів її знайомитися з батьками.
— Тільки джинси не вдягай. Мама не схвалить.
І Соня тоді була неймовірно вдячна за підказку. Розпитувала Макса: що мама любить, а що ні, що їй подарувати. І нічого образливого в цьому не бачила. Цілком природне бажання дівчини — сподобатися майбутній свекрусі.
Соня була готова полюбити її як матір — тим більше, що своєї в неї не було. Була готова догоджати, змінюватися, якщо потрібно, вчитися сімейному життю. З таким настроєм і йшла. Характер у неї м’який.
А потім, під час тієї першої зустрічі, випадково почула, коли зайшла у ванну:
— Що в неї за вигляд! Ця пуританська спідниця… — свекруха говорила з чоловіком, тоді ще живим свекром.
Соня навіть у дзеркалі побачила, як її обличчя налилося від сорому й образи за ту свою, як раптом здалося, невдалу спідницю. Вона прикусила губу.
— Бабуся виростила… Ну, а де ж твоя мати, дівчино? — спитала Вікторія Іванівна, коли сіли за стіл.
— Мами не стало, коли мені було п’ять років, у неї…
Свекруха обурилася й перебила:
— Нам іще цього не вистачало! Не треба нам подробиць і драм, будь ласка…
У Максима до мами був вироблений імунітет. Захисна реакція. Він не засмучувався, дивився на неї весело, інколи морщив лоба й підтакував — аби не пояснювати, не доводити свою правоту. Так було простіше. Він кивав, але робив по-своєму.
У цьому було щось схоже на недомовленість, на тиху брехню. І Соні було шкода Макса. Вона звикла, що сім’я — це ті, хто без слів відчуває кожну складочку душі. А тут… Нічого. Тепер вона частина їхньої родини. Її тепло розтопить цей лід.
А як бабуся тоді чекала сватів. Як готувалася! Але Вікторія Іванівна загалом була проти їхнього шлюбу. Рішення сина стало для неї настільки важким, настільки образливим, що зрештою вона опинилася в лікарні.
Весілля відсвяткували пізніше — легким столом у кафе. Без бабусі. Вікторії Іванівні того вечора було особливо зле: вона виходила на балкон — і разом із нею виходили всі небагаточисельні гості: чоловік, старша донька з зятем, друг Максима і, звісно ж, самі молодята.
— Мамо, може, води? Може, «швидку»? — Соня справді хвилювалася. Вона з перших днів почала називати свекруху мамою.
І лише потім сестра пошепки сказала Максиму, щоб із Сонею він на балкон не виходив. Саме Соня, мовляв, і є причиною маминого поганого самопочуття. А Соня щиро не розуміла — чому…
Молоді відразу стали жити окремо. У Вікторії Іванівни була ще одна квартира — від її батьків. Для Максима. Квартира була в тому ж п’ятиповерховому будинку.
— Оце несмак прибери! — одразу наказала свекруха, щойно побачила картину, яку повісила Софія.
І Соня прибрала. Мабуть, і справді несмак. У свекрухи було чому повчитися. І Соня була не проти.
— Мамо, я тут сервіз приглянула, подивіться? Хочу порадитися.
А потім, коли свекруха випадково поклала слухавку повз важіль, Софія почула…
— Порадитися вона хоче. Селючка — вона і є селючка, доброго смаку вже не прищепиш…
— Мамо, я борщ зварила, принесу, пригощу вас.
— Не треба. Ще не вистачало в нашому домі твоєї стряпні…
Народився Артемчик. Із тим, що Софія — її невістка, Вікторія Іванівна поступово змирилася. Вона шалено любила Артемчика, мучилася від неприязні до Соні й від одночасної прив’язаності до малюка. Невдовзі свекра не стало. Вікторію Іванівну підтримували, заспокоювали. Старалася це робити й Соня.
— Ну, не переживайте так, мамо…
— Що ти в цьому тямиш, мовчи вже! — почула вона у відповідь.
Згодом у молодят з’явилася ще дівчинка. Алінку, онучку, свекруха любила значно менше. Мабуть, тому що це була дівчинка, схожа на Соню. А Софія все намагалася й намагалася догодити, прихилити до себе, довести свекрусі, що вона гідна її сина, що цілком підходить для їхньої родини…
Стала потреба змінити роботу, тож свекруха тут допомогла.
— Я Максиму сказала, щоб він підійшов до завкафедри, поговорив про посаду куратора курсу. Як ви й хотіли, мамо.
— Добре. Тільки чи стане він тебе слухати? Хто ти для нього…
А потім, коли один за одним у Софії закінчилися декрети, вона вийшла на роботу. У будівельну компанію був потрібен звичайний бухгалтер. Компанія росла — Соня теж. Своєю старанністю, комунікабельністю й відповідальністю вона довела, що здатна на багато.
Минув час — і Соня стала головним бухгалтером досить успішної будівельної компанії. У ті роки такі приватні фірми росли, мов гриби після дощу. Її зарплата перевищувала зарплату чоловіка вдвічі, а подекуди й утричі. Працювати доводилося багато, вони трохи віддалилися одне від одного.
— Хто ти, а хто він! — усе продовжувала повторювати свекруха.
А Соня не сперечалася, не наводила аргументів про зарплату. Вона звикла погоджуватися з Вікторією Іванівною. Лише інколи зітхала, шкодуючи, що як не намагалася багато років, так і не змогла прихилити до себе свекруху. Видно, і справді — вона селючка.
— Ти — селючка? Ти?! — подруга Маша завжди сварила її. — Та ти на себе подивися! Ти ж розумна, начитана, у професії — спеціаліст, тебе всі поважають… Зачіска, макіяж, одяг. Та ти супер-леді! Кого ти слухаєш?!
Попри все, Соня купила собі вживаний, але цілком добрий автомобіль. Допомогли колеги-чоловіки — не підвели свого бухгалтера. Інколи треба було їздити на будівельні об’єкти, машина була необхідна.
— Соню, відвезеш мене завтра о десятій у поліклініку. Я записалася на прийом, — телефонувала свекруха.
— Мамо, я не можу о десятій. Я буду на роботі, у нас якраз нарада.
— Та кинь ти ту свою будову! Знайшла теж заняття! У тебе чоловік — без п’яти хвилин кандидат наук. А вона — на будівництві! Ганьба…
— Не можу. Як кинути? Я головний бухгалтер.
— Ой, знайшлася теж — важлива персона. То відвезеш мене чи ні?
— Ні, не зможу…
Свекруха кинула слухавку. Софія засмутилася так, що розболілася голова. Алінка чула розмову, бачила стан матері. Іноді діти бувають мудрішими за дорослих.
— Мамо! Те, що ти не подобаєшся бабусі, — це взагалі не твоя проблема. Це її проблема. І нехай вона сама її вирішує. Перестань їй у всьому догоджати. Може, вже досить?
Софія замислилася. А ж Алінка має рацію. І Маша теж. Скільки можна? Від самого початку було зрозуміло, що все марно. То навіщо себе виснажувати? І вона просто припинила спілкування зі свекрухою. Більше не нав’язувала допомогу, не запрошувала на обіди й чай, не пропонувала підвезти машиною, не телефонувала з магазину з питаннями — чи щось потрібно. Вирішила так: буде треба — сама подзвонить.
Свекруха теж не телефонувала. Вона не звикла дзвонити першою — звикла, що телефонують їй. І зрештою, коли Соня якось у дворі, при зустрічі, за звичкою ступила до неї, свекруха демонстративно відвернулася й пройшла повз.
— Що там у тебе з мамою, Соню? Вона каже, що ви посварилися, — Максим повернувся від матері.
— Ні, ми не сварилися.
— Ну, може, налагодиш стосунки?
— Максиме, ти стільки років зі мною, стільки років знаєш маму. Скажи — це я їх розладнала, ці стосунки? Я все життя тільки й робила, що намагалася їх налагодити.
— Ну, ти ж знаєш маму…
— Знаю. Тепер знаю. І доповідаю: налагодити не вдалося. За двадцять років нашого шлюбу. І я, нарешті, маю право поставити крапку. Не вдалося — значить, не вдалося. Крапка.
І чомусь на душі не було гірко, як раніше, після кожного непорозуміння зі свекрухою. Було байдуже. Наче цієї жінки й не існує.
— Сонь… Вибач, але вона натякає на квартиру. Мовляв, квартира її… Треба просто помиритися.
Софія скам’яніла. Квартира, в якій вона прожила майже двадцять років, яку ремонтувала й облаштовувала, в якій виросли її діти, справді належала свекрусі.
Але заціпеніла лише на мить. Цей трюк свекрухи не спрацює. Цього разу вона не візьме гору. Соня подивилася на Максима.
— Максиме, я не сварилася. Але йти на повідку більше не буду. Якщо питання стоїть так — я просто піду з цієї квартири. Діти мають право залишитися тут, але… вирішувати їм. Іти зі мною чи лишатися.
— Соню! Ти чого? Я від тебе такого не чекав. Мама складна, звісно. Але ж вона нам добра хоче.
— Тобі. Можливо. Напевно, саме тому й натякає на квартиру. Вона все життя думає, що я зробила тебе нещасним.
— Та ну, облиш. Вона так не думає. Це просто… вікове.
Вікове чи ні — Софія почала думати про власне житло. Робота дозволяла їй добре орієнтуватися на ринку. Вона взялася за це серйозно. Продала старенький будинок у селі, що дістався бабусі у спадок, зібрала всі заощадження.
Іпотеку вона потягне. Зарплата значно зросла. Чоловікові сказала не одразу — але сказала. Він здивувався й трохи образився. Навіщо? Адже її ніхто не виганяє. Але Софія вже сама гнала себе вперед. Як тепер гнала автомобіль дорогою. Вона раптом вдихнула повітря свободи. Зрозуміла: можна жити без співчуття. Купувати меблі такі, які хоче вона. Клеїти шпалери, які подобаються їй. Не вислуховувати чужих вироків про свій несмак.
Квартиру вона придбала дуже швидко. Усе було готове — лише внести перший внесок.
Облаштуванням нового житла раптом захопилися й Артем з Аліною. А ще Світлана — дівчина Артема.
— Софіє Сергіївно, ой! Ви мали рацію! Як ці шпалери виглядають! У вас чудовий смак! Просто вау! — захоплювалася Світлана. Гарна дівчина. Відкрита, доброзичлива, любить Артема.
Вони переїхали з квартири свекрухи. Максим — із ними. Спочатку неохоче, бурчачи, допомагав із ремонтом нового житла, але поступово зрозумів: без сім’ї він не зможе. Його ніхто не вмовляв. Він просто несподівано для Соні почав складати й свої речі.
— Ти з нами?
— А куди ж вас дінеш!
І Соня навіть не стала питати, чи в курсі Вікторія Іванівна. Віднедавна це її не цікавило. Вони не спілкувалися. Та свекруха підтримувала добрі стосунки з сином і з онуком.
Через деякий час Артем зі Світланою перебралися у стару квартиру — квартиру свекрухи. Як нині часто буває, стали жити разом без офіційного шлюбу. Свекруха не розмовляла з Сонею понад рік. І ось одного дня подзвонила сама. У голосі — схлипування й сльози.
— Ти збираєшся щось робити чи й далі дивитимешся на життя сина крізь пальці?
— А що сталося? — Софія не зрозуміла.
— Нічого! По-твоєму, нічого не сталося? Він живе з цією… у моїй квартирі! А вона ще й свариться, не хоче мене слухати, кидає слухавку… Бідний Артемчик! Бідний хлопчик, потрапив у розпусні тенета цієї…
Якщо свекрусі не подобається невістка — це не проблема невістки. Якщо бабусі не подобається дівчина онука — це не проблема дівчини. Софія усміхнулася. Як же вона рада за Світлану! Світлана одразу розкусила цю жінку — на відміну від неї, що витратила стільки років, намагаючись догодити…
Софія вимкнула зв’язок. Ні. Вона більше не дозволить марно тривожити своє серце. Має право. Вона набрала номер бабусі. Ось із ким душа відпочиває. За двадцять років Вікторія Іванівна жодного разу не передала її бабусі навіть вітання. А бабуся щоразу:
— Як здоров’ячко у Вікторії Іванівни? Передай, хай здорова буде сваха…
Хай буде. Хіба Софія проти? Максим передасть.
