Це була не просто бабуся, це був стихійне лихо у квітчастій хустці. Ганна Степанівна, або просто «Залізна Ганна», тримала в страху весь під’їзд, а свого онука Максима — у стані постійного легкого тремтіння.
— Максиме! — крикнула вона так, що у вазі на столі здригнулася вода. — Ти знову тягнеш до хати цей «суповий набір»? Це що, дівчина чи ілюстрація до підручника з анатомії?
— Бабусю, Катя — модель! — вигукнув Максим, закриваючи двері перед носом ображеної дівчини. — У неї дієта!
— У неї в голові дієта, — відрізала Ганна Степанівна. — Тобі потрібна жінка, яка знає різницю між кропом і петрушкою, а не та, що непритомніє від запаху засмажки. Ти подивися на себе: щоки запали, очі сумні. Одружишся на цій — і через місяць ми тебе будемо через соломинку годувати!
Сварки в їхній квартирі були регулярними, як випуск новин. Максим прагнув свободи й сучасності, а бабуся — щоб рід не перевівся на знежиреному кефірі.
— Я дорослий чоловік! — кричав Максим, розмахуючи руками. — Я сам вирішу, з ким мені жити! Я кохаю Олену!
— Олену? Ту, що вчора прийшла в спідниці коротшій за мій термін придатності на ліки? — Ганна Степанівна сплеснула руками. — Вона ж навіть яєчню спалить, якщо їй інтернет вимкнути!
— Вона дизайнерка! Вона творча особистість!
— Вона ледарка з манікюром! — не здавалася бабуся. — Тобі треба Настя, донька моєї подруги. У неї руки золоті, вона пироги пече такі, що ангели на небі плачуть від заздрощів!
— Та не хочу я твоїх пирогів! Я хочу кохання!
— Кохання на порожній шлунок живе три дні, Максиме. Потім починається гастрит і з’ясування стосунків, — філософськи підсумувала стара.Коли Ганни Степанівни не стало, у квартирі стало занадто тихо. Максим, який так боровся за свою незалежність, раптом зрозумів, що тиша — це значно гірше за щоденні дорікання.
За тиждень до запланованого весілля з черговою «моделлю», яка вже встигла виставити на смітник бабусині улюблені фіалки, Максим знайшов у коморі стару полотняну торбинку. Вона була важкою і пахла сушеною м’ятою та старими паперами.
Всередині лежала чимала сума грошей у старих і нових купюрах — бабуся відкладала «на чорний день» або на «світлу мить». А зверху — записка, написана розмашистим, владним почерком:
«Максимку, ти зараз, мабуть, збираєшся витратити ці гроші на весілля з тією «вішалкою», яка викинула мої квіти. Не смій! Ці гроші — не на біле плаття, яке порветься через день. Це гроші на твій розум. >
Я знаю, що ти зараз злишся. Злися. Але послухай стару каргу: якщо жінка не дивиться на тебе так, ніби ти — її головна нагорода, а дивиться лише у дзеркало — біжи. Я залишила тобі цей капітал, щоб ти купив собі квиток у санаторій «Зоря». Там зараз відпочиває Настя. Просто поїдь і подивися, як вона сміється. Якщо після цього ти все одно захочеш одружитися з тією своєю моделлю — бери гроші й гуляй.
Твоя баба Ганна, яка завжди права».
Максим стояв посеред кухні й реготав до сліз. Він відчував присутність бабусі так яскраво, ніби вона щойно вийшла в іншу кімнату за окулярами.
Того ж вечора відбулася остання велика сварка з нареченою.
— Ти кудись їдеш? Один? А як же наше бронювання в ресторані? — верещала дівчина.
— Ресторану не буде, — спокійно відповів Максим. — І дієти теж не буде. Бабуся сказала, що я занадто худий для цього весілля.
Він поїхав. Настя виявилася зовсім не «домашньою квочкою», як він собі уявляв. Вона була веселою, з бісиками в очах і неймовірним почуттям гумору.
Вона не говорила про калорії, вона сміялася над його жартами й справді дивилася на нього так, ніби він — центр всесвіту.
Через пів року, на їхньому весіллі, Максим підняв келих.
— Я хочу випити за жінку, яка навіть з того світу примудрилася влаштувати мені скандал і врятувати моє життя. За бабусю Ганну!
А в кишені його піджака лежала та сама порожня торбинка, яка тепер пахла не тільки м’ятою, а й справжнім, густим і дуже щасливим коханням.
Ось як виглядала та сама доленосна зустріч у санаторії «Зоря». Уявіть: сосни, запах хвої, радянський паркет, що рипить під ногами, і Максим, який почувається повним ідіотом із полотняною торбинкою в руках.
Зустріч у санаторії: Смак справжньої «перчинки»
Максим знайшов її в їдальні. Настя сиділа за дальнім столиком і з апетитом… ні, не гризла лист салату. Вона зосереджено чистила тараньку на газеті, майстерно відриваючи шматочки.
— Е-е-е, добрий день. Ви Настя? Дочка Марії Іванівни? — Максим зам’явся, дивлячись на гору луски.
Дівчина підняла голову. Очі в неї були великі, карі й такі іронічні, що Максиму захотілося негайно перевірити, чи не розстебнута в нього ширінка.
— О, принесло таки вітром? — засміялася вона, витираючи руки серветкою. — Ганна Степанівна мені казала, що ти приїдеш. Казала: «Настю, він трохи пришелепуватий, вибирає дівчат, як у гербарій, але серце в нього добре, треба рятувати».
— Вона так і сказала? — Максим почервонів. — «Пришелепуватий»?
— Ну, це було найніжніше слово з її лексикону, ти ж знаєш бабу Ганну, — Настя підсунула йому стілець. — Сідай, «гербарій». Будеш рибу? Чи тобі твій манікюр не дозволяє бруднити руки?
— У мене немає манікюру! — вигукнув Максим, раптом відчуваючи, як у ньому прокидається звичний азарт до суперечки. — І я взагалі-то приїхав сюди, щоб сказати, що я доросла людина і ніхто не може вирішувати за мене!
— Боже, який пафос! — Настя закотила очі. — Ти це своїй колишній кажи, яка, мабуть, зараз пакує твої валізи. А мені не треба лекцій про свободу. Я сюди відпочивати приїхала, а не няньчити онука «Залізної Ганни». Не хочеш спілкуватися — двері там, автобус о шостій.
— Я не сказав, що не хочу! — Максим сів так різко, що стілець жалібно ойкнув. — Просто… просто ця торбинка. Ці гроші. Це все виглядає як середньовічний договірний шлюб!
— Гроші? — Настя примружилася. — А, так це вона тобі на весілля дала? Знаєш, що вона мені написала в останньому листі?
«Настю, якщо цей бовдур приїде і почне нити про принципи — дай йому по лобі. А якщо заговорить про гроші — скажи, що я їх вкрала з його майбутнього спадку, тож нехай відпрацьовує».
Максим на хвилину замовк, а потім не витримав і розреготався.
— Вона була неможлива.
— Вона була геніальна, — м’яко виправила Настя. — Вона знала, що ти занадто впертий, щоб просто послухати поради. Тобі треба було дати чарівного штовхана. Ну що, «пришелепуватий», підемо гуляти парком чи будеш далі дутися на покійну бабусю?
— Підемо, — зітхнув Максим. — Тільки обіцяй, що не будеш змушувати мене їсти пироги прямо зараз.
— Обіцяю, — підмигнула вона. — Зараз ми підемо стріляти в тирі. Ганна Степанівна казала, що ти стріляєш, як сліпе кошеня. Треба це виправляти.
Через пів року Максим стояв у ресторані, тримаючи за руку Настю, яка сяяла в сукні, що аж ніяк не нагадувала «вішалку». Він підняв келих і подивився на порожній стілець на почесному місці, де стояла фотографія Ганни Степанівни з хитрою посмішкою.
— Друзі, — почав Максим. — Зазвичай на весіллях дякують батькам, долі чи обставинам. Але я хочу подякувати жінці, яка навіть після своєї смерті примудрилася виграти останню сварку зі мною.
В залі почулися смішки.
— Бабусю, — Максим подивився на фото. — Ти казала, що я вибираю дівчат, як ілюстрації до анатомії. Ти казала, що я помру від голоду поруч із дизайнеркою. Я сперечався, я кричав, я доводив, що я сам собі господар. Але сьогодні я визнаю: ти перемогла. На всі сто відсотків.
Він повернувся до Насті.
— Дякую тобі за те, що в тій торбинці були не просто гроші, а твій голос. Твоя шкідливість, твій перчик і твоя безмежна любов. Я знайшов жінку, яка не тільки знає різницю між кропом і петрушкою, а й вміє сміятися над моїми дурними принципами.
Максим підняв торбинку, яка тепер була набита цукерками для гостей.
— За Залізну Ганну! Найкращого сваху в історії, яка знала мене краще, ніж я сам! Гірко!
Валентина Довга
