Вибір Анни привів матір у лють.
— Мало того, що твій Костя — не нашого кола, так він ще й розлучений!— кричала Елла Борисівна того дня, коли дочка познайомила її з майбутнім чоловіком. — Що ти з ним робитимеш? Про що розмовляти?
— Мамо, Костя дуже хороший, добрий, турботливий. Побачила б ти, як він любить свого сина.
— Що? У нього є син? Ні, я знала, що ти ненормальна, але щоб до такої міри!
— Мамо! Ми любимо одне одного! Як ти не розумієш?!
— А тут і розуміти нема чого! За рік він тебе кине! Втече до якоїсь простішої! Я сто разів тобі казала: людину можна витягти з села, але село з людини — ніколи! Він зганьбить нашу родину!
— Яку родину, мамо? Тебе?
— Хоч би й мене! Цього мало?
— Все, досить! — Анна більше не могла цього слухати. — Я остаточно вирішила: вийду заміж! Говори, що хочеш.
— Ну-ну, — похитала головою Елла Борисівна. — Подивимося, що з цього вийде. На своєму хребті переконаєшся: хто батьків не слухає — вік блукає…
Анна вийшла заміж за Костянтина. Молодята зняли квартиру, оскільки жити з матір’ю Костя категорично відмовився:
— Вибач, Анно, але твоя мама відверто мене ненавидить. Навіщо нам зайві проблеми? Буде краще, якщо вона бачитиме мене рідше. А ти, якщо захочеш, завжди можеш маму відвідати.
— Я й не наполягаю, — зітхнула Анна. — Просто шкода платити такі гроші, коли в мами величезна квартира.
— Нічого, ми впораємося, — Костя притягнув дружину до себе. — Я обіцяю.
Минув рік. Елла Борисівна із зятем практично не бачилися. Анна завжди приходила сама, та й то на півгодини, не більше.
— Проміняла мене на не знаю що, — бурчала мати. — Помру — ніхто й не дізнається.
— Ну що ти таке говориш? — миролюбно, але з докором відповідала Анна. — Ми тебе любимо, просто не хочемо заважати…
— Постривай, — образа матері лилася через край. — Облишуться кішці мишачі слізки…
Коли народився Артемко, Елла Борисівна пішла в атаку:
— Самі живіть, як хочете, але онука калічити я вам не дам! Після пологового — одразу до мене. Так уже й бути: допоможу на перших порах.
Анна передала чоловікові пропозицію мами, думала, що він зрадіє. Але Костя насупився:
— Одразу до неї, кажеш? А сама ти що думаєш?
— Ой, Костю, — забалакала Анна. — Мені здається, це правильно. Я ж нічого не знаю. У мами — досвід. Вона мені допоможе. До того ж вона сама запропонувала.
— Добре, поживіть у мами. Я залишуся вдома.
— Але, Костю, — Анна образилася й надула губки. — Як же ми без тебе?
— Нічого, це ж ненадовго. До того ж мене няньчити не потрібно.
На тому й вирішили. Анна з сином перебралися до матері.
— Ну, слава Богу, сам додумався не приїжджати, — Елла Борисівна сяяла. — Я б його таки не впустила!
— Мам, коли ти заспокоїшся? — у голосі Анни відчувалася втома. — Змирися вже. Костя — мій чоловік, батько твого онука. І так буде завжди.
— Подивимося, — тихенько промовила носпечена бабуся.
Анна її не почула.
Клопоту із маленьким Артемком вистачало. Немовля виявилося дуже неспокійним, переплутало день і ніч. Анна падала від втоми. Поки вона відсипалася, Елла Борисівна займалася онуком.
— Якби не мама, — доповідала Анна чоловікові по телефону, — не знаю, що б я без неї робила. А ти коли прийдеш?
— Я заходив, — коротко відозвався Костя. — Але мене не впустили.
— Як це? — не зрозуміла Анна.
— Дуже просто. Теща сказала, щоб я й на поріг не ступав. Мовляв, заробиш на власну квартиру, тоді й приходь.
— Це вона, напевно, так пожартувала, — зніяковіла Анна.
— Ото ж бо й жарти, — похмуро відповів Костя. — Гаразд, Бог із нею. Ти ще довго там будеш?
— Не знаю, Костю. Артем такий неспокійний…
— Ясно, — з гіркотою промовив чоловік, і в слухавці залунали гудки.
— Що? Розмовляти не хоче? — Елла Борисівна була тут як тут. — І це тільки початок…
— Мам, перестань. Він просто засмутився, що ми затримуємося…
— Щось він не дуже наполягав, щоб ви поверталися, — у голосі матері відчувалося єхидство. — Звичайно, кому хочеться не спати вночі? Гаразд, іди погуляй із хлопчиком, а я дрімну. Онук змотав зовсім.
Анна зібрала синочка, винесла коляску й вирушила на прогулянку.
У парку зустріла свою однокласницю.
— Ого! Вітаю! — з захопленням скрикнула та. — А я й не знала, що ти тепер у нас — матуся! Син? Донька?
— Син! — з гордістю відповіла Анна. — Артем.
— Вітаю. А ви чого тут? Невже у матері живете?
— Ні, Оксанко, ми квартиру знімаємо. Я тут тимчасово, з сином. Мама допомагає.
— А чоловік?
— А чоловік вдома.
— Один?
— Ну так. Він же не маленький.
— Це тебе тітка Елла надоумила?
— У сенсі? Я сама…
— Ой, щось я слабо вірю. Пам’ятаю, як вона твоїх залицяльників відшивала. Жоден не влаштовував! Дивуюся, як вона тебе взагалі заміж відпустила!
— Не перебільшуй. Мама мені добра бажає.
— Це зрозуміло. А зятя любить?
Анна завагалася… Оксана завжди була проникливою й бачила її наскрізь.
— Не дуже… Каже, що він не нашого кола…
— Зрозуміло… Професорська родина, те, се… А пам’ятаєш, вона тобі зі мною дружити забороняла? Як же! Хто вона, і хто моя мама? Швачка на фабриці. Ох, Анну, дивися: розведе вона тебе з чоловіком. Тим більше, якщо він їй не подобається. Тікала б ти від неї подалі. Ти ж тепер сама собі господиня.
— Скоро поїду. Малюк от тільки підросте трохи. До того ж чоловік сумує, просить повернутися.
— Завтра їдь! Не тягни!
— Чого ти чіпляєшся? — розсердилася раптом Анна, якій набридло виправдовуватися, відповідати на питання. — Я сама розберуся, що й коли мені робити!
— Даремно сердишся, — Оксана анітрохи не образилася. — Я тобі теж добра бажаю.
— Собі побажай! — Анна різко розвернула коляску й покотила в інший бік.
Оксана довго дивилася їй услід, але Анна жодного разу не обернулася.
А не обернулася тому, що в глибині душі відчула: права Оксана! Треба їхати до чоловіка! Раптом він… Ні, цього не може бути! А що сказати мамі? Ось вона — точно образиться…
І Анна вирішила поїхати… Через кілька днів…
Але потім захворів Артемко, потім занедужала мама, потім Костю відправили у відрядження, потім…
Словом, усе знаходилися причини, через які Анна відкладала повернення додому.
Минуло півтора роки…
Спочатку Анна щодня телефонувала чоловікові, навідувала, приїжджала сама на всі вихідні.
Потім приїжджати стало складніше: Артемко ані секунди не сидів на місці, почав ходити, мамі з ним було важко. Часті зустрічі поступово змінилися на дзвінки.
Потім Костя майже перестав телефонувати. Додому не кликав. Сам не з’являвся.
А потім…
Анна випадково дізналася, що він помирився з колишньою дружиною…
Повістку до суду прислали поштою…
— Ну, що я казала?! — із повним задоволенням вигукнула Елла Борисівна. — Він таки тебе кинув!
— Мамо! — розридалася Анна, заламавши руки.
— Ось саме — мамо! Кому ти ще потрібна на цьому білому світі?! Ти маєш це цінувати! Руки мені цілувати!
— Я тебе ненавиджу! — викрикнула Анна у повному відчаї й з перекривленим від болю обличчям вискочила з квартири…
У дитячій захникав Артемко, який прокинувся від галасу…
Елла Борисівна попрямувала до онука, бурмочучи собі під ніс:
— Невдячна…
