— Мам, якщо тобі їжа в літаку не така, чотиризірковий готел в Єгипті не такий, та екскурсії всі “нуждні, за що таки гроші?”— то наступні роки ти будеш їздити виключно за свої гроші, та туди, де умови відповідають твоєму високому рівню! Двох тижнів на Червоному морі мені вистачило на все життя наперед!
Моя мама не була на морі рівно двадцять років. З того самого часу, коли ми з татом востаннє їздили в дитинстві до відносно недорогого пансіонату. Потім були складні часи, робота без вихідних, нескінченна хатня рутина, ремонти, моє навчання в інституті… Вона завжди відкладала свої бажання на потім, кажаючи стандартне: «Та яке мені море, он краще на дачі огірки полию».
Але цього року я вирішила зробити їй справжній подарунок. Я працювала майже без відпочинку останні пів року, збирала кожну копійчину, брала додаткові проєкти вечорами, аби зібрати достатньо коштів. Мені щиро хотілося, щоб мама хоч трішки побула вільна від своїх щоденних обов’язків, від кухонних плиток і прибирання, щоб вона раділа як дитинка, дивлячись на блакитні хвилі та пальми.
Я обрала непоганий чотиризірковий готель у Єгипті, де було все необхідне: гарна доглянута територія, величезний басейн, перша лінія від моря, шведський стіл і анімація. Купила авіаквитки, замовила трансфер, заздалегідь оформила страховку й навіть придбала їй кілька нових літніх суконь та сонцезахисні окуляри.
— Доню, ти що, це ж які гроші! — бідкалася мама, коли я урочисто вручила їй конверт із путівкою за місяць до вильоту. — Може, здаси назад? Краще б у квартиру щось купили!
— Мамочко, нічого я здавати не буду! Ти це заслужила за всі роки праці. Просто збирай валізу й готуйся відпочивати, — переконувала її я, обіймаючи за плечі.
Тоді мені здавалося, що це буде найщасливіша поїздка в нашому житті.
Наше «випробування» розпочалося ще в аеропорту, а якщо точніше — безпосередньо у салонi літака.
Щойно ми зайшли в салон і розклали свої речі на верхніх полицях, мама оглянула сидіння з таким виразом обличчя, ніби її попросили сісти на дерев’яну лаву в старій електричці.
— Ой, Катю, а чому тут так тісно? — голосно мовила вона, вмостившись біля вікна. — Сидіння вузькі, ноги розправити ніде. У мого знайомого дядька Колі в машині й то більше місця!
— Мамо, це звичайний пасажирський літак, економ-клас, — тихо відповіла я, намагаючись не привертати уваги сусідок по ряду. — Тут у всіх такі місця.
— Ну не знаю, за такі гроші могли б і м’якші крісла зробити, — пробурмотіла вона.
Справжні пригоди почалися, коли бортпровідники почали розносити обід. Мама з цікавістю відкрила свій контейнер, у якому були гарячий рис із куркою, невеликий салат із свіжих овочів, булочка та шматочок джему.
Вона обережно поторкала булочку пальцем, потім подивувалася на курку й підняла очі на мене:
— І оце вони називають обідом? Курка суха, рис абсолютно без солі, а салату взагалі на один зуб! Де вони цю курку купували? Вона ж абсолютно позбавлена смаку!
— Мам, це стандартне бортове харчування, — спокійно пояснила я, розпаковуючи свої прибори. — Їжу готують заздалегідь на спеціальних фабриках аеропорту й просто розігрівають у повітрі. Для перекусу в дорозі це цілком нормально.
— Для кого нормально, а для людини з чутливим шлунком це випробування! — зауважила мама, відсуваючи контейнер. — Краще б я з дому бутерброди з ковбасою взяла та відварені яйця. І дешевше було б, і смачніше.
Я лише мовчки зітхнула, намагаючись зберегти гарний настрій і переконати себе, що мама просто втомилася від перельоту.
Коли наш автобус нарешті зупинився біля центрального входу до готелю, я почувалася трохи полегшено. Навколо майоріли яскраві квіти, зелені пальми підставляли листя вечірньому сонцю, а біля рецепції дзюрчав красивий фонтан.
Нам видали ключі від номера на другому поверсі з видом на внутрішній сад та фрагмент моря. Кімната була просторою, чистою, з двома великими ліжками, кондиціонером, телевізором та балконом.
Проте мама, зайшовши до приміщення, одразу попрямувала не до балкона милуватися краєвидом, а до кутків.
— Так, а що це за пляма на шторі? — з порогу випалила вона, пальцем вказуючи на ледь помітну цятку на краю тканини. — Катю, вони що, штори не перуть перед заїздом нових гостей?
— Мамо, це просто маленька цятка, її навіть не видно, якщо не придивлятися, — втомилася я пояснювати, розкладаючи наші валізи.
— А сміттєві пакетики в кошику у ванній? — не зупинялася вона, виходячи з санвузла. — Вони тонкі, сині, найдешевші! У нас дома в п’ятиповерхівці й то щільніші пакети купують! За що тут чотири зірки поставили, я не розумію!
Я сіла на ліжко й затулила обличчя долонями. Усе, чого мені хотілося в цей момент — це просто випити склянку холодної води й лягти відпочити після довгої дороги.
— Мам, давай зараз не будемо шукати дрібниці. Подивись краще, який чудовий балкон! Там ростуть бугенвілії, і повітря пахне морем.
— Та бачу я твій балкон, — буркнула вона. — Тільки плитка на ньому трохи надтріснута в кутку. Могли б і відремонтувати для гостей.
Наступного ранку ми пішли на сніданок. Головний ресторан готелю пропонував величезний вибір страв: різноманітні омлети, свіжа випічка, сири, овочі, фрукти, йогурти та десерти.
Я набрала собі тарілку свіжих овочів, шматочок сиру та дріжджову булочку з корицею. Мама ж ходила між столами майже двадцять хвилин із порожньою тарілкою, критично оглядаючи кожен лоток.
Нарешті вона повернулася за наш стіл, несучи кілька шматочків помідорів, огірків та дрібку сиру фета.
— Ну що це за «Грецький салат»? — обурено мовила вона, сідаючи навпроти. — Помідори нарізані занадто великими шматками, маслин майже немає, а оливкова олія якась не така на смак! У нашому місцевому кафе на ринку й то краще готують!
— Мамо, це шведський стіл, — терпляче зауважила я. — Ти можеш сама взяти окремо маслини, окремо сир, нарізати як тобі подобається й заправити тим соусом, який тобі до вподоби.
— А чому я повинна сама все збирати? Я приїхала відпочивати, а не кухарем працювати! — відповіла вона, порпаючись виделкою в тарілці. — І взагалі, хліб у них якийсь занадто м’який, не такий, як наш житній.
Протягом наступних кількох днів ситуація лише загострювалася. Щодня я чула нескінченні зауваження: море занадто солоне, пісок на пляжі гарячий, аніматори занадто голосно вмикають музику біля басейну, а кава на рецепції «водяниста й без душі».
Я дивилася на інших відпочивальників, які раділи сонцю, плавали, сміялися, і відчувала, як усередині мене росте величезне розчарування. Я витратила всі свої заощадження, відмовила собі у багатьох речах, аби подарувати мамі свято, а у відповідь чула лише претензії.
На десятий день нашого перебування в Єгипті стався остаточний перелом. Ми повернулися з пляжу, і мама знову почала бідкатися про те, що прибиральник поклав лише два великих рушники замість трьох, і що воду в пляшках принесли без газу.
Вона вкотре мовила свою улюблену фразу:
— І навіщо ти взагалі мене сюди привезла? Краще б дома сиділи, тільки гроші витратила даремно!
У цей момент у мене всередині ніби щось обірвалося. Я поставила свій пляжний сумку на стілець, повернулася до неї й спокійно, але абсолютно твердо мовила:
— Мам, якщо тобі їжа в літаку не така, та умови на чотиризірковому готелі в Єгипті не такі — то наступні роки ти будеш їздити виключно за свої гроші, та туди, де умови відповідають твоєму високому рівню!
Мама від несподіванки замовкла й вилупилася на мене:
— Катю, ти як із матір’ю розмовляєш? Я ж просто кажу свою думку!
— Ні, мамо, ти не просто кажеш думку, — відповіла я, відчуваючи, як тремтить мій голос від емоцій, які я стримувала всі ці дні. — Ти за ці десять днів жодного разу не сказала простого «дякую». Жодного разу! Я пів року працювала без вихідних, аби відвезти тебе на море, де ти не була двадцять років. Я хотіла зробити тобі приємно, а чую лише про тонкі сміттєві пакети, не такі помідори й суху курку!
— А за що дякувати, якщо все зроблено не так, як треба? — спробувала виправдатися вона, але вже значно тихішим голосом.
— За турботу, мамо! За намір зробити тобі добро! Якщо тобі тут усе так не подобається — добре. Більше я ніколи не буду планувати для тебе поїздки за свій рахунок. Далі ти вільно обираєш самa свої маршрути й сплачуєш їх зі свого бюджету.
Мама зніяковіла. Вона опустила очі й мовчки вийшла на балкон.
Решту чотири дні нашого відпочинку минули в абсолютній тиші. Мама більше не скаржилася ні на їжу, ні на прибирання, ні на сонце. Вона мовчки ходила зі мною на пляж, акуратно складала свої речі й навіть кілька разів спробувала похвалити смачний вишневий пиріг у ресторані.
Коли ми поверталися додому тим самим літаком, вона тихо мовила, дивлячись у вікно на хмари:
— Катю… Ти вибач мені. Я просто звикла за стільки років у усьому шукати підвох і економити. Я не хотіла тебе образити, правда. Поїздка насправді була гарною…
Я подивилася на неї, погладила її по руці й відповіла:
— Я зла не тримаю, мамо. Але урок ми обидві засвоїли. Цінність полягає не в зірках готелю, а у вмінні радіти тому, що для тебе роблять із любов’ю.
Повернувшись додому, ми зберегли нормальні, теплі стосунки. Але для себе я чітко зрозуміла один важливий життєвий урок: дочірня любов і бажання допомогти не повинні перетворюватися на жертву, яку ніхто не цінує. Відтоді кожен із нас відповідає за свій власний комфорт та свої власні мандрівки.
