— Ну як же бути? — казала мати. — Адже Мариночка наша без житла, а донечка у неї маленька. Де ж вона житиме? Ми ж не зможемо навіть орендувати квартиру, не кажучи про те, щоб купити.
Та Віра не хотіла слухати цих виправдань. Вона з чоловіком хотіла хоча б часткового повернути гроші, які вони роками вкладали у ту дачу. Її чоловік, Володимир, тещу бачити не бажав, у нього була образа на неї. Проте все частіше він виговорював дружині всі свої образи:
— Ну треба ж! Теща так вчинила! А я ж передчував! Тільки ти мене переконувала, що все це — “для наших дітей”, — обурювався він.
“Я розуміла чоловіка, йому було справді прикро”, — згадувала Віра. — “Але от маму й сестру я зрозуміти не могла”. Особливо маму.
Вірі тоді було тридцять сім років, Володимиру — сорок п’ять. У них підростали двоє дітей: десятирічна донька й п’ятирічний син. Родина мешкала у трикімнатній квартирі, купленій в іпотеку перед появи молодшого сина. До того жили у двокімнатній. Квартира була невелика, проте своя. Тож, продали її не поспішаючи, а гроші вклали у новобудову. Мали й непогане авто, яке збиралися міняти.
Подружжя багато працювало, щоб забезпечити сім’ю. Зарплата Володимира була вищою, але Віра не нарікала: на ній лежали дім, діти, турботи. Вона звикла, що головний годувальник — чоловік.
У Віри була молодша сестра Марина. Два з половиною роки тому вона вийшла заміж за Івана, який був на два роки молодшим за неї. Молодята орендували однокімнатну квартиру й запевняли всіх, що дітей поки не планують.
— Спочатку купимо власну квартиру, а потім подумаємо про дітей, — розмірковувала Марина. — Іванові ж треба зробити кар’єру.
Тільки через три місяці після весілля Марина зрозуміла, що при надії. Вони не надто замислювалися над тим, що дитина — це не лише радість, а й великі витрати. Донечка з’явилася на світ передчасно, довго була під наглядом лікарів. Марина майже два місяці провела в лікарні. Коли їх нарешті виписали, дитина постійно плакала, а через кілька тижнів жінці довелося повернутися у лікарню.
Допомагали молодій мамі обидві бабусі. Мама Віри була на пенсії, а свекруха — ще працювала, хоч і мала маленьку зарплату. Маминій родині належала дача, що колись дісталася їй у спадок від бабусі. Це було давно, дівчата ще тоді у школі вчилися. У будиночку були лише часткові зручності — проведена холодна вода, але не було ванни та каналізації.
— Доню, треба б на дачі зробити всі зручності, — благала мати. — Ви б тоді могли донечку привозити до мене на все літо. Там свіже повітря, озеро поруч. Навіщо їй у місті бути? У вашому районі навіть парка немає, тільки одні багатоповерхівки та двори. От би дачу добудувати, всі зручності провести! І пральну машину поставити потрібно, бо руками тяжко прати. Я б тоді з вашою дитиною все літо жила, тобі б допомагала.
— Марина тільки знизала плечима. Їй не було де брати грошей. У Івана з роботою не складалося, вони ледь зводили кінці з кінцями. Навіть трохи жили зі свекрухою, щоб на оренді зекономити.
Мати звернулася до Віри з проханням добудувати дачу. На той час жінка вийшла з декрету, а мати якраз пішла на пенсію. Володимир не хотів вкладати гроші у мамину дачу — казав, що спершу треба виплатити іпотеку та замінити автомобіль. Але Віра вмовила:
— Любий, це ж для нашої сім’ї. Наші діти там будуть влітку. Свіже повітря, свій сад, озеро!
Зрештою вони взяли кредит і зробили все — ванну, теплий туалет, купили пральну машину й добудували ґанок. Все літо їхні діти жили з бабусею на дачі, а Віра з Володимиром працювали, щоб віддати кредит. Подружжя давало матері гроші на харчі, допомагало дрібними покупками. Та мама весь час просила ще:
— Це ж усе для ваших дітей, доню! Треба, щоб їм було зручно й гарно. І Віра з чоловіком знову затягували паски — бо ж “для дітей”.
Минулого літа діти приїжджали лише на вихідні — разом із батьками. Марина взагалі не з’явилася. Вони приїжджали з чоловіком на іншу квартиру. Підшукували варіанти, пакували речі. Квартира була в іншому районі, тож звикала жінка довго. Бабусі було не до онуків.
А цього року, наприкінці травня, Віра подзвонила:
— Мамо, коли ти на дачу поїдеш?
— Та Мариночці треба допомогти, онучка неспокійна… Поки що не поїду, — невпевнено відповіла мати.
Згодом Віра дізналася, що Марина з чоловіком купують однокімнатну квартиру й навіть підписують шлюбний контракт, бо більшу частину грошей вкладає саме Марина.
«Звідки у неї гроші?» — дивувалася Віра. А потім стало відомо: мама продала дачу. Без попередження, без розмови. І не віддала Вірі з чоловіком навіть копійки.
— Як же так, мамо? — запитала Віра. — Ми ж роками вкладалися, допомагали!
— Я була зобов’язана допомогти Марині, — різко відповіла мати. — У неї дитина мала, а у вас усе добре: квартира, машина, стабільна зарплата. Хто ж Мариночці допоможе?
— Але ж це несправедливо! — не витримала Віра. — Не можу чоловіку в очі дивитися. Він стільки працював, і вкладав у майно, яке нам не належить!
— Та що ти вигадуєш? — відмахнулася мати. — Дача давно себе окупила! Ваші діти там роками відпочивали. Уяви, скільки б ти заплатила няні за ті літа? Тож слухати я не хочу. Я все давно “відпрацювала”. І взагалі, як тобі не соромно, Віро? Сестра по квартирам тулиться, а у тебе достаток. Ще й з дачі гроші просиш? Радій, що у твоїх дітей все є.
Віра тоді не витримала. Їй було важко й образливо — наче її виставили у не гарному світлі.
«За що? — думала вона. — За те, що я намагалася жити правильно? За те, що сплачувала іпотеку разом з чоловіком?»
Тепер у родині Віри часто спалахували сварки. Вони з чоловіком не збиралися розлучатися, але спокою вже не було. Віра не хотіла бачити ні матір, ні сестру — надто важко переживала продаж дачі. І найбільше вона сердилася на себе — за довірливість. Адже вона й подумати не могла, що рідні люди здатні так із нею вчинити.
Минуло кілька місяців, але образа не минала. Мама час від часу телефонувала, говорила про онуку, кликала в гості, та Віра не могла переступити через себе. Кожне слово матері здавалося їй фальшивим, кожна фраза — нагадуванням про зраду.
Діти запитували, чому цього літа не поїдуть до бабусі на дачу. Віра не знала, що відповісти. Вона лише обіймала їх і казала, що тепер вони поїдуть на море — удвох із татом. Бо сім’я — це вони й тільки вони.
Часом Віра думала, що пробачила б усе, якби мати просто визнала свою неправоту. Але мама й далі повторювала:
— Я зробила, як мала зробити. Ти б на моєму місці вчинила так само.
І тоді Віра зрозуміла: повернути стосунки неможливо. Вона перестала чекати вибачень і навчилася жити без матері й сестри.
Та іноді, прокидаючись уночі, вона все ще бачила ту дачу — квітник біля ґанку, де сміялися її діти, матір у капелюсі, запах полуниць і свіжоскошеної трави. І стискалося серце — не від грошей, не від майна, а від усвідомлення, що разом із тією дачею вони втратили щось значно важливіше — довіру й тепло, яке колись здавалося безумовним.
