Мама пішла тихо і непомітно. Навіть ніхто не почув її останнього подиху. Тепер я став дорослим

Тільки в будинку відразу стало якось незатишно. Я дізнався про це по дорозі на роботу. Дружина по мобільнику повідомила цю скорботну звістку. Світ відразу став німим, застиг, оглушивши мене дзвінкою тишею. Рухаючись на рівні підсвідомості, поспішаю додому. Приїхала швидка допомога підтвердила факт смepті. Прибув дільничний. Склав акт. Розмовляю, приймаю співчуття.

Приїхали родичі. У будинку траypна тиша, і неголосні розмови, як проводити в оcтанню пyть. Я ходжу, приймаю якісь рішення, відповідаю на якісь питання і все це повз мою свідомість. Вона досі застигла.

День поxoрону. Незабаром на клaдoвищі виріс новий горбок. На стовпі алюмінієва пластинка на ній ім’я моєї мами і роки її життя. Відлунали молитви. Народ став розходитися. Пoминки пройшли в повному мовчанні. Що я їв, майже не пам’ятаю, вся їжа втратила для мене смак і колір. Шелестіли слова молитви і обережні шарудіння при роздачі милостині.

Ритyал закінчився. Вечоріло. Родичі роз’їхалися. Діти пересуваються нечутними кроками і розмовляють пошепки. Тільки молодша проявляє свій пустотливий характер. Їй ще невідома печаль смepті. Життя вирує в ній, це можна пробачити. Дружина прибирається на кухні. Її видає обережний стукіт тарілок і брязкіт ложок. Я ж блукаю по дому, переходячи з кімнати в кімнату. Щось не дає спокою, начебто щось я не зробив найважливішого.

Погляд впав на мамине ліжко. Виглядало воно особливо сиротливо. От і все. День пройшов. Перший день без мами. Вранці, йду на роботу, всі знайомі співчувають мені, я їм у відповідь слова вдячності. Все якось стандартно, буденно.

Тільки одна людина мені сказала слова, які здивували мене. «Прийми співчуття і не вважай за блюзнірство, заодно і мої привітання – ти нарешті став дорослим!». Я ці слова пропустив повз вуха, машинально подякував йому і пішов далі. А ввечері після вечері його слова спливли в моїй пам’яті. Вникнувши в їх суть, я був вражений.

Але ж він правду сказав. До цієї пори я дійсно був дитиною. Дитиною для моєї мами. Моє дитинство, виявляється, скінчилося тільки з її смepтю. До цього дня я все ще був чиїмось дитям, тепер же буду ким завгодно, чоловіком, батьком, в майбутньому дідом, тільки більше ніхто не назве мене ласкавим словом «Син!».

Я цього ніколи не помічав, в наївній гордині уявляв себе дорослим, навченим життям. Жив, того не знаючи, що всюди за мною стежили нехай збляклі, але дивляться з любов’ю рідні очі тієї, для якої я все ще маленький нетяма. Єдина, кому я був воістину дорогий.

Мама раділа моїм успіхам, засмучувалася невдачам. Була в моєму житті непомітною, нічим не турбуючи, іноді правда несміливо питала про мої справи. Я ж в суєті дня недбало відповідав на її питання і що саме ганебне, іноді в роздратуванні, мовляв, не до тебе, на що вона неголосно відповідала «Гаразд, синку. Не переживай так. Все пройде, все налагодиться. Тільки не переймайся!». І обережно, ласкаво гладила по голові. Від її тихого голосу моя все кудись дівалося, я знову ставав маленьким, починав розповідати все, що гнітило мене.

Матері мають дивовижний дар – умінням слухати. Після задушевної розмови, камінь падав з душі, ставало легко. Тепер дивлячись на її спорожнілеу ліжко, перебираючи її речі, з тугою розумію: пішло моє дитинство, розчинилося в минулому. Пішла та, єдина, що мала право назвати мене сином, що зберігала нитку, що пов’язувала з безповоротним щасливим часом, де мама, молода і красива, ласкаво кликала мене, я ж, незграбний боровичок, клишоного перебираючи ніжками, поспішав їй назустріч і яскравий літній день заповнювався моїм гучним щасливим сміхом.

Читайте також: “Юро, поноси Дімку. Всі руки відтягнув, спина віднімається. Ну не дитина – глина!” – таке прохання дружини мене обурило, а потім почався кoшмaр

До сих пір чую її поклик з дитинства «Синку! Час додому!» Як давно це було. Туга не відпускає. Все в будинку нагадує про тебе. Скоро сорок днів, як тебе немає. Сорок днів, як я живу в дорослому житті. Приїдуть родичі, хтось прочитає молитви. Пом’янумо за звичаєм. Час невблаганний. З кожним днем ​​все далі цей скорботний день. Кажуть, час заліковує будь-які paни. Може бути. Тільки біль по матері не загоїть. -Вiн вічний! Мені ж залишається, з цим болем молиться за тебе і просити:

– Пробач мене, мамо, за всі гріхи, вільні і невільні, за мої ненароком сказані образливі слова. Повір, я говорив їх не зі зла, а по дурній зухвалості, коли з дитячою упертістю суперечив тобі. Ти хотіла як краще, я ж не розумів цього. Мені так гірко за ці вчинки. Пробач, як бувало раніше. Адже ти – мама! І прощавай!

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram