Мій син Андрій — моя єдина дитина. У молодості він завжди любив гуляти, різні сумнівні компанії, веселощі — та й зараз, якщо чесно, він не надто змінився. Коли ж познайомився з Оленкою, то перший час намагався показати себе з кращої сторони. Він був серйозним, відповідальним, надійним. Я навіть раділа: думала, ось тепер син одумається, візьметься за голову. Дівчина ж була саме такою, як я мріяла для нього: спокійна, розсудлива, з очима, повними мудрості, попри свій молодий вік.
Коли Оленка виношувала дитину, ми готувалися до весілля. Я уявляла, як триматиму на руках маленького онука чи онуку, як ми з чоловіком, Михайлом, у всьому допомагатимемо молодій сім’ї. Але вже перед самим розписом сталося те, чого я не очікувала.
Одного вечора Андрій образив Олену. Влаштував сварку. Що стало причиною, я так і не дізналася. Можливо, хтось із його друзів пожартував, можливо, він просто втомився від “правильного” життя. Але його слова образили Олену до глибини душі. І тоді вона сказала тихо, але твердо:
— Ні, Андрію, за такого чоловіка я заміж ніколи не піду.
І відмовилася від весілля.
Я ж її зрозуміла й навіть підтримувала як могла. Ми з чоловіком знали нашого сина, тож розуміли, як воно буває. Але я тоді попросила:
— Доню, прошу тебе, не відвертайся від нас зовсім. Незабаром з’явиться дитинка — наш онук чи онука. Для нас це єдина надія, адже іншого сина чи дочки ми не маємо.
Та вона відказала холодним тоном:
— Я не хочу більше ні з вами, ні з вашим сином мати жодних справ.
І пішла геть.
Невдовзі ми дізналися, що у неї з’явилася дочка. Назвали її Софійкою. Я знову зібралася з духом, прийшла до Оленки додому, запропонувала допомогу — не тільки грошову, але й справжню, щоденну: з дитиною, з хатніми справами. Але вона навіть не пустила мене на поріг хати.
— Прошу вас більше мене не турбувати, — сказала й зачинила двері.
Важко це було прийняти. Дуже важко. Я благала Андрія схаменутися, поїхати до своєї рідної дитини, хоч би побачити. Але він лише відмахнувся від мене. Мало того, почав докоряти Оленці, що це вона все зіпсувала, а мене — що я її підтримала.
“Вона ж знала, який я, навіщо збиралася одружитися зі мною?” — його слова були образливими для мене, а що вже казати про Олену. Я бачила, як мій рідний син, замість того, щоб взяти на себе відповідальність, обрав шлях образи та відмови.
Він зникав з дому на кілька днів, не брав слухавки. Я іноді заздрила Оленці, бо вона могла просто зачинити двері перед Андрієм, а я була змушена миритись з його відсутністю, і з його порожніми словами.
Минув рік. Якось у магазині я зустріла маму Оленки, Галину. Раніше ми спілкувалися, але після того випадку наші стосунки обірвалися. Вона подивилася на мене схвильовано, і її очі були сповнені співчуттям.
— Як ви, Маріє? — тихо запитала вона мене.
— Та як… — я махнула рукою. — Андрій собі й далі живе, як хоче, а ми з Михайлом живемо з надією. А як Софійка?
Галина усміхнулася, і її обличчя засвітилося.
— Росте. Вже бігає, сміється. Очі в неї твої, Маріє.
Моє серце стислося. Я відчула, що в той момент ми були не матерями Андрія і Оленки, а бабусями однієї онуки. Ми стояли там між полицями, у проході в магазині, і говорили про Софійку, про її перші слова, про її сміх. Я дістала з гаманця гроші, намагаючись непомітно вкласти їх Галині в руку.
— На, Галино. Це Софійці, на іграшки.
Вона подивилася на мене, але не відмовилася.
— Дякую, Маріє. Не від себе, а від онуки. Я розумію, що для тебе це важливо.
Відтоді ми почали потихеньку спілкуватися. Таємно, звісно. Іноді я зустрічала її біля магазину, і вона розповідала мені про Софійку. Галина знала, як сильно я хочу бути частиною життя онуки. Але Оленка була непохитна. Вона працювала на двох роботах, щоб забезпечити дитину, але ні від кого не приймала допомоги, крім своєї мами.
Минуло ще два роки. Якось до нас на поріг постукав несподіваний гість. Це був Сергій, брат Оленки. Раніше ми з ним бачились, але майже не спілкувались. Він був серйозний, тихий, але я завжди відчувала у ньому справжню доброту.
— Добрий вечір, Маріє Петрівно, Михайле Миколайовичу, — сказав він, і його голос був спокійний. — Можна до вас зайти?
— Заходь, синку, звичайно заходь, — запросив чоловік. — Щось трапилось?
— Мама попросила передати, — Сергій дістав з кишені аркуш паперу. — Це адреса Оленки та Софійки. Вони переїхали в інше місто, щоб сестра почала нове життя. Вона купила невелику квартиру, і тепер їй ніхто не заважатиме. Вона сказала, що ви маєте про це знати. А ще вона сказала, що вже не сердиться на Андрія, і на вас, як його батьків. І що ви можете приїхати. Але тільки самі. Андрію нічого не кажіть, будь ласка.
Моє серце забилося шалено. Михайло взяв аркуш, його рука тремтіла. Це була наша друга можливість, і цього разу ми не могли її втратити.
Андрій випадково побачив дитячий м’яч і здогадався, що ми збираємося до онуки. Він обурився й влаштував нам сварку. Казав, що це не наша справа, лізти у його особисте життя. Навіть, якщо і минуле. Тільки ми були готові до всього.
— Андрію, — сказав батько, — ми не можемо спокійно дивитися, як ти ставишся до свого життя і життя своєї дитини. Ти маєш право вибору, але ми теж маємо право бути дідусем і бабусею. І ми не відмовимося від цього.
Невістка жила у маленькому місті, тож, ми швидко знайшли потрібний будинок. Я стояла перед дверима і моє серце билося, як птах у клітці. Михайло взяв мене за руку, заспокоюючи. Коли двері відчинились, на порозі стояла Оленка. Вона змінилася, стала більш впевненою, сильною.
— Добрий день, — тихо сказала вона.
Ми зайшли всередину. Квартира була невеликою, але затишною. На дивані сиділа маленька дівчинка з великими карими очима, як у мене. Це була наша онука Софійка. Вона дивилася на нас з цікавістю. Я підійшла до неї, і дівчинка несміливо простягнула мені свою ручку. Тоді я відчула, що щаслива.
Михайло присів біля неї, почав говорити про щось, а я роздивлялася Софійку, намагаючись запам’ятати кожну рису її обличчя, кожну родимку, кожну волосинку. Я бачила у ній Андрія, але водночас і Оленку, і себе, і Михайла. Вона була нашим продовженням, нашою єдиною надією. У той момент, тримаючи її маленьку ручку, я зрозуміла, що наша історія не закінчилася, а лише почалася.
Ми сиділи в тій маленькій квартирі, слухали дитячий сміх і відчували, як серце розтає. Софійка тягнулася до мене, показувала свої іграшки, а я ловила кожен її рух, кожне слово. І в ту мить я зрозуміла: усі роки образи, розчарування та сльози були варті того, аби дочекатися цього дня.
Ми з Михайлом не могли змінити минуле і не могли змусити сина стати іншим. Але ми могли стати бабусею й дідусем для цієї дівчинки, яка дивилася на нас із довірою й теплотою.
І я сказала собі: «Життя завжди дає другий шанс. Іноді — через дітей, іноді — через онуків». Я тримала на руках маленьку Софійку й знала напевно — тепер у нашому житті знову є сенс.
