У мене дійсно складні стосунки з мамою, ти ж знаєш, Галю. Іноді здається, що ми говоримо різними мовами. Вона вічно мною невдоволена.
— Оксана, та годі, – перебиває подруга, – ти просто перебільшуєш. Вона ж твоя мама.
— Ти не розумієш, – зітхаю я, хитаючи головою. – Моє дитинство не було поганим, але й приємних спогадів небагато. Все було так стандартно та сіро.
— А хіба це погано? Всі ж так живуть, – здивувалась подруга.
— Можливо, але я хотіла іншого. Мріяла займатися підводною фотографією. Але мама постійно зупиняла мене: «Оксано, не видумуй! Цим ти на життя не заробиш. Ще й здоров’я зіпсуєш!» – я майже точно відтворюю її голос. – Вона завжди знала краще за мене, що для мене добре.
Галя злегка хмикала, але не заперечувала. Я ж продовжила:
— Коли я вступила до університету й переїхала у гуртожиток, це було справжнім звільненням. Я думала, що тепер усе зміниться, але… знову мама. Знову її вічна критика. А коли я зустріла Михайла…
— Це той, про якого вона казала, що він «альфонс»? – запитала Галя.
Оксана ледь не підскочила на місці після цих слів.
— Та невже? – перепитала подруга.
— О так, – сумно сміюся. – Вона не могла його терпіти. Казала: «Цей твій Михайло тільки чекає, поки ти його пропишеш у квартирі! Ти що, справді віриш, що він тебе кохає? Він просто використовує тебе!»
— І що ти? – цікавилася подруга, очікуючи на продовження.
— Що я? Ми з Михайлом тільки переглянулися. На той час ми вже орендували квартиру – маленьку, однокімнатну, але затишну. Я вже чекала на нашого сина. Нам було добре разом і ми планували наше майбутнє.
— Але мама не відступила?
— Ні, – гірко посміхаюсь. – Вона приїхала на весілля, удала, що все нормально, але це було тільки для того, щоб не робити публічного скандалу. А потім почалося…
— Що саме? – запитала подруга.
— Вона зовсім не цікавилася онуком. Я навіть боялася розповідати їй новини про Андрійка, тому що вона завжди бачила в цьому якийсь прихований мотив. «Ой, знову розповідаєш про покупки? Чекаєш, що я гроші дам?» або «Що, хочете, щоб я сиділа з малим, так? Я вам не нянька!». Це було нестерпно.
Галя здивовано зітхала, а я продовжила:
— І знаєш що? Андрійка вона побачила, коли йому був майже місяць. Я вирішила сама поїхати до неї в гості, познайомити з онуком.
— І як все минуло? – питає Галя, зацікавлено нахилившись уперед.
— Ох, не без пригод. Коли я приїхала з Андрійком на руках, мама відчинила двері й одразу ж кинула єхидне: «А що це за ганчірка у тебе на шиї? Слінг? Що, Михайло на нормальну коляску не заробив?». Я ледь стрималася. – Згадуючи цей момент, я знову відчуваю, як підіймається хвиля злості. – Я навіть не стала пояснювати, що йти було лише два квартали й коляску брати було безглуздо. А ще в них у будинку ліфт знову не працював. Я що, мала тягтися з коляскою на четвертий поверх?
— Ох, це мама, – посміхнулась Галя.
— Але знаєш, хто мене здивував? Юрій Володимирович, її новий чоловік. Він… він просто сказав: «Наш онук». І все змінилося.
— Як це змінилося? – питає Галя, вже не в змозі приховати свого подиву.
— Він був таким спокійним, таким добрим. І саме завдяки йому мама не зачинила двері переді мною. Вечір був далеким від ідеального, але завдяки Юрію Володимировичу все минуло тихо. Це він привітав Андрійка як свого онука і мама теж якось змінилася. Вперше за багато років вона перестала мене критикувати. Ми навіть почали спілкуватися частіше.
— Оце так поворот! – Галя здивувалася.
— Так, я теж не очікувала. Якби не її чоловік, я б, мабуть, втратила останній шанс налагодити з нею стосунки.
— Виходить, він врятував вашу родину, – задумливо каже Галя.
— Мабуть, так. Тільки завдяки йому ми змогли знову хоча б спілкуватися, – погоджуюся я. – І це, мабуть, найбільша неочікувана підтримка, яку я коли-небудь отримувала.
— І ти тепер можеш бути спокійною?
— Що ж, як кажуть, неприємний присмак залишився. Але я рада, що хоч так.
