— Мама стільки для нас зробила. Тож твою премію витратимо на відпустку для мами! – повідомив чоловік, радіючи своїй «геніальній» ідеї.
Віра схилилася над монітором, вдивляючись у колонки цифр. Робочий день добігав кінця, а звіт про закупівлі для нового проєкту залишався незавершеним. Пальці жінки швидко стукали по клавішах. Вона то й час від часу поправляла пасмо волосся, що вибилося, заправляючи його за вухо.
— Віро Андріївно, ви ще тут? – начальник відділу зупинився біля її столу. – Усі співробітники давно розійшлися.
— Закінчую звіт, Миколо Петровичу, – Віра підвела втомлені очі від екрана. – Ще пів години, і я вільна.
Начальник схвально кивнув і пішов далі. Віра зітхнула й повернулася до цифр. Робота у великій виробничій компанії забирала майже весь її час. Додаткові проєкти, звіти, переговори заповнювали не лише дні, а й вечори.
Але ця робота була необхідною. У Віри була чітка мета. Жінка мріяла про власну дачу за містом. Місце, де можна відпочити від міської метушні. За останні два роки їй вдалося відкласти значну суму. Залишалося ще зовсім небагато до повного першого внеску.
Віра уявила дерев’яний будиночок серед сосен. Ділянка, яку вона придивилася, знаходилася біля озера. Там було тихо і спокійно. Ідеальне місце для вихідних і відпустки. Телефон завібрував, відволікаючи від мрій. На екрані з’явилося ім’я чоловіка.
— Так, Сергію, – відповіла Віра.
— Ти скоро? – голос Сергія звучав трохи напружено. – Мама прийшла. Приготувала вечерю і чекає на нас.
Віра стиснула губи. Свекруха знову завітала до них. Утретє за тиждень.
— Буду за годину, – стримано відповіла жінка. – Мені потрібно закінчити звіт.
— Добре, ми зачекаємо, – сказав Сергій і відключився.
Віра відклала телефон убік. Присутність свекрухи в їхньому житті ставала дедалі нав’язливішою. Лідія Михайлівна ніби не розуміла, що молодій сім’ї потрібен особистий простір.
Сергій працював інженером у проєктному бюро. Його дохід був стабільним, але скромним. Віра ніколи не дорікала чоловікові. Сергій був добрим, спокійним. Він завжди допомагав по дому. І ніколи не відмовляв у підтримці.
Але дещо напружувало Віру. Сильна залежність Сергія від матері. Спочатку Віра не надавала цьому значення. Вона гадала, що після весілля їхнє життя стане самостійним. Але час ішов, а ситуація тільки ускладнювалася.
Іноді терпіти втручання свекрухи в їхнє життя ставало нестерпно. Але Віра заспокоювала себе, тішила думками про дачу. Говорила, що скоро все владнається.
Закінчивши звіт, жіна вимкнула комп’ютер і почала збиратися додому. Дорога забрала більше часу через затори. Віра під’їхала до будинку, коли вже стемніло.
У квартирі пахло голубцями. Лідія Михайлівна намагалася справити враження ідеальної свекрухи. Але Віра помічала колючі зауваження та маніпуляції, якими супроводжувалася ця турбота.
— Нарешті! – Лідія Михайлівна сплеснула руками. – Ми зачекалися. Сергію, допоможи дружині роздягнутися.
Сергій підскочив, як за командою. Він забрав у Віри сумку й допоміг зняти пальто.
— Проходь, я накрию на стіл, – клопоталася свекруха, поглядаючи на годинник. – Ледь усе не охололо.
Віра пройшла у ванну кімнату, щоб умитися. Вона дивилася на своє відображення і намагалася заспокоїтися. Лідія Михайлівна телефонувала Сергієві майже щодня. То просила купити продукти, то допомогти з оплатою комунальних послуг, то вирішити якусь побутову проблему.
Іноді свекруха натякала, що їй знадобилася б нова пральна машина. Або путівка до санаторію. У таких випадках вона казала: «Синові не повинно бути шкода для матері».
За вечерею Лідія Михайлівна докладно розповідала про свої проблеми зі здоров’ям.
— Лікар каже, що мені необхідне морське повітря, – зітхнула свекруха. – Але де ж узяти гроші на таку поїздку?
Віра вдавала, що уважно слухає. Усередині неї наростало роздратування. Після вечері свекруха зібралася додому, і Сергій визвався її провести.
Наступного дня начальник викликав Віру до свого кабінету.
— За останній проєкт компанія виділила преміальний фонд, – Микола Петрович дивився на неї з усмішкою. – Ваша частка – найзначніша.
Віра не одразу усвідомила суму, яку назвав начальник. Це було рівно стільки, скільки не вистачало на дачу.
— Дякую, Миколо Петровичу, – Віра не приховувала радості. – Це приголомшлива новина!
Увечері вона розповіла чоловікові про премію. Сергій щиро радів разом із нею.
— Тепер ми можемо дозволити собі дачу! – Віра ділилася планами. – Пам’ятаєш ту ділянку з будиночком біля озера? Вона ще продається.
За вечерею до їхньої розмови приєдналася Лідія Михайлівна. Свекруха знову напросилася в гості. Вона слухала з особливою увагою.
— Така велика премія! – захоплювалася Лідія Михайлівна. – Молодець, Вірочко! Ти справжня професіоналка.
За кілька днів Сергій підійшов до Віри з таємничим виглядом. По його обличчю було видно, що він придумав щось важливе.
— Вірочко, я от подумав, – Сергій присів поруч із дружиною. – Мама стільки для нас зробила. Тож твою премію витратимо на відпустку для мами! Їй корисно побувати на морі. Вона вже сто років не відпочивала.
Віра завмерла. Премія, на яку вона так розраховувала, тепер мала піти на відпустку свекрусі?
— Ти це серйозно? – Віра дивилася на чоловіка уважно.
Сергій сидів поруч, сяючи від власної ідеї. У його очах читалося щире нерозуміння реакції дружини.
— Серйозно! – Сергій узяв руку Віри у свої долоні. – Мама буде така щаслива. Це ж для її здоров’я.
Віра обережно вивільнила руку. У голові проносилися картини затишного будиночка біля озера. Дерев’яна тераса, на якій вона мріяла пити ранкову каву. Сосни, що шуміли під вікнами. Усе те, заради чого вона працювала понаднормово, не підводячи голови від монітора.
— Сергію, – Віра намагалася говорити спокійно. – Чому ти вирішив, що моя премія – це спільні гроші? І чому я маю оплачувати відпустку твоєї матері?
Сергій розгублено моргнув. Він не очікував такого запитання.
— Ми ж сім’я, Віро, – промовив чоловік із виглядом людини, яка пояснює очевидне. – У нас усе спільне. Я вже навіть зателефонував до турагенції. Тур на два тижні до Іспанії! Потрібно внести передоплату завтра.
Віра мовчки встала з дивана. Тиск стукав у скронях. Жінка попрямувала до спальні. Зачинила за собою двері. Вночі Віра лежала без сну. Думки крутилися навколо одного: як Сергій міг розпоряджатися її грошима без згоди? Як міг не згадати про її мрію?
Вранці Віра вийшла на кухню. Сергій уже снідав, гортаючи новини в телефоні.
— Нам потрібно поговорити, – Віра сіла навпроти. – Я хочу спокійно все обговорити.
Сергій відклав телефон. По його обличчю пробігла тінь занепокоєння.
— Сергію, я поважаю твою маму, – почала Віра. – Але це не означає, що я зобов’язана фінансувати її відпустку. Ці гроші я заробила сама. Ти знаєш, скільки додаткових годин я взяла за останній рік.
— Але мама стільки для нас робить! – заперечив Сергій. – Готує, допомагає, піклується…
— Я розумію, – кивнула Віра. – Тому пропоную компроміс. Якщо хочеш зробити подарунок мамі, відклади гроші зі своєї зарплати. А я витрачу премію так, як вважаю за потрібне. На дачу, про яку ми говорили.
Обличчя Сергія змінилося. Чоловік виглядав так, ніби його зрадили.
— Ти не розумієш! – Сергій різко встав. – Мамі потрібне море саме зараз! Лікар прописав їй морське повітря.
Розмова зайшла в глухий кут. За годину пролунав дзвінок. Лідія Михайлівна не змусила на себе чекати. Її голос у слухавці звучав скривджено.
— Вірочко, як же так? – почала свекруха. – Я стільки для вас роблю. А ти мені навіть у відпустці відмовляєш.
Віра слухала холодні дорікання. Щоки палали від несправедливості звинувачень.
— Лідіє Михайлівно, я дуже вас поважаю, – Віра намагалася триматися. – Але це мої зароблені гроші. І я вирішила витратити їх на дачу.
— Ти егоїстка! – голос свекрухи здригнувся. – Жадібна і черства! Бідний мій син…
Наступні тижні перетворилися на випробування. Сергій ходив похмуріший за хмару. Телефон розривався від дзвінків свекрухи. Чоловік то докоряв, то сердився. Але Віра залишалася непохитною.
За місяць Віра підписала всі документи. Дача стала її власністю. Жінка взяла відгул на роботі й поїхала туди сама. Потрібно було навести лад, розібратися з речами попередніх господарів.
Будиночок виявився навіть кращим, ніж на фотографіях. Віра відчинила вікна, впускаючи свіже повітря. Цілий день вона прибирала. Виносила непотрібний мотлох. Складала список необхідних покупок. Увечері сиділа на ґанку. Дивилася на захід сонця над озером.
Віра клопоталася на дачі. І раптом до будинку під’їхала знайома машина. Сергій вийшов з автомобіля. Невпевнено озирнувся навкруги. Виглядав він утомленим, але спокійним.
— Можна зайти? – запитав чоловік.
Віра мовчки відчинила двері ширше. Сергій пройшов у будинок, озираючись.
— Тут добре, – сказав він тихо. – Ти вже багато зробила.
Вони сіли за старий дерев’яний стіл. Сергій дивився на свої руки.
— Я був неправий, – нарешті промовив чоловік. – Вибач мене. Я зрозумів, що мама справді надто часто втручається в наше життя.
Віра уважно вивчала обличчя Сергія. У його очах читалася щирість.
— Я готовий змінитися, – продовжив Сергій. – Але багато що залежить від тебе. Ти даси мені другий шанс?
Віра замислилася. Вона все ще любила Сергія.
— Я готова, – відповіла Віра. – Але за однієї умови. Наші фінансові рішення тепер обговорюються і приймаються обома. Жодних односторонніх «геніальних ідей».
Сергій кивнув.
— Я згоден. І ще… Я зберу грошей. І мама все-таки поїде на море, але за мій рахунок і потім.
Віра усміхнулася. Це був перший крок до змін.
Минуло пів року. Навесні вони разом саджали квіти на дачі. Сергій обладнав майстерню. Віра впорядила терасу. Вони стали більше говорити про гроші, про плани, про мрії.
Лідія Михайлівна теж змінилася. Після поїздки на море, оплаченої сином, вона стала рідше телефонувати. Свекруха нарешті зрозуміла, що в молодої сім’ї має бути особистий простір.
— Знаєш, – сказав якось Сергій, сидячи на ґанку поруч із Вірою, – колись ми згадуватимемо цю історію й сміятимемося.
Віра взяла чоловіка за руку. Сонце сідало за соснами, забарвлюючи небо в рожевий колір. Тепер це був їхній дім, їхнє місце, їхня спільна мрія.
