«Мама втомилася мені готувати, я вирішив повернутися», — заявив колишній чоловік, але його валіза полетіла зі сходів
Тарілка з розсольником, який парував, зсунулась на край столу. Валерій підчепив ложкою розварене кружальце солоного огірка й підніс його до рівня очей, наче розглядав рідкісну комаху.
— Знову передержала, — виніс він вердикт, не підвищуючи голосу. — Огірки повинні хрустіти, Віро. Хрус-ті-ти. А це що? Слиз. Я ж просив: закладай їх за п’ять хвилин до готовності. Важко запам’ятати?
Віра стояла біля раковини, відтираючи жир зі сковороди. Їй сорок один. Вона начальниця відділу логістики, у неї в підпорядкуванні п’ятнадцять водіїв, які бояться її погляду. А вдома вона перетворюється на школярку, яка не вивчила урок з домогосподарства.
— Я робила за твоїм рецептом, Валеро. З таймером, — вона вимкнула воду. Шум припинився, і цокання настінного годинника стало оглушливим.
— Значить, таймер у тебе бреше. Або руки, — чоловік відсунув тарілку. — Це неможливо їсти. Зроби мені бутерброда. І чай завари свіжий, цей уже охолов на два градуси.
Віра витерла руки вафельним рушником. Повільно. Палець за пальцем. Подивилась на чоловіка: лисина блищить під лампою, домашня футболка ідеально випрасувана, обличчя невдоволене, губи стулені.
Жінці раптом стало все одно. Немов тягар з плечей упав. Не було ні істерики, ні сліз. Тільки спокійне розуміння ситуації.
— Чайник сам увімкнеш, — сказала вона.
Валерій здивовано підвів брови. На його лобі зібралися зморшки.
— Чого? Ти захворіла? Чи знову на роботі проблеми, а ти на мені зриваєшся?
— Я не захворіла, Валеро. Я здорова. Квартира моя, дісталась від бабусі. Дача моя. Машина куплена на мої преміальні. Твоє тут — колекція спінінгів на балконі та зимова резина в гаражі. Збирай речі.
Чоловік засміявся. Негарно так, із присвистом.
— Ой, годі той цирк влаштовувати. «Збирай речі»… Куди я піду? До мами? Їй нездужається. Чи на орендовану? Ти ж знаєш, я зараз на мілині, все в бізнес вкладаю.
— Твій «бізнес» з перепродажу автозапчастин приносить збитки третій рік поспіль, — Віра присіла на табурет навпроти нього. — А живемо ми на мою зарплату. І твою кралю, Юлечку, я теж, виходить, спонсорую. Ті гроші, що ти нібито на податки відкладав, пішли на оплату її орендованої квартири. Виписка з твоєї карти в мене є. Пароль від онлайн-банку ти сам мені дав, коли просив комуналку оплатити. Забув?
Валерій зблід. Його обличчя пішло червоними плямами. Вся його вдавана впевненість миттю вивітрилася.
— Ти… Ти стежила за мною? — прошипів він. — Та кому ти потрібна будеш? Я-то знайду собі. Молоду, дзвінку! А ти закиснеш тут сама зі своїми каструлями!
— Дві години, Валеро. Час пішов. Не зберешся сам — викличу вантажників, вони не такі акуратні.
Він їхав шумно. Демонстративно шпурляв коробки, грюкнув дверцями шафи так, що посипалася штукатурка. На прощання крикнув:
— Ще приповзеш! Сама зателефонуєш, коли кран потече!
Коли за ним зачинилися двері, Віра не відчула жодних емоцій. Вона налила собі келих червоного сухого, сіла в крісло і вперше за п’ятнадцять років просто сиділа. Не бігла прасувати сорочки, не чистила картоплю на завтра, не слухала лекцій про те, як правильно жити. Було тихо. І це була найкраща музика у світі.
За тиждень, як за розкладом, з’явилася Ізольда Марківна. Свекруха ввійшла без стуку (дублікат ключів Віра відібрати не встигла, але личинку замка змінила наступного дня після розлучення, тож гості довелося довго дзвонити).
— Що ти влаштувала, Віро? — з порога почала Ізольда Марківна, поправляючи мокрий від дощу берет. — Валерочка живе в якоїсь дівки! Там бруд, там котяча шерсть! Хлопчик там задихається!
— Хлопчику сорок п’ять років, Ізольдо Марківно, — спокійно відповіла Віра, не запрошуючи свекруху пройти далі за килимок. — Нехай купить ліки.
— Ти егоїстка! — свекруха притисла руки до себе. — Ми тебе прийняли як рідну! А ти через хвилинну примху сім’ю руйнуєш? Ну, схибив мужик, з ким не буває. Юля ця — пусте місце, погуляє й кине. А ти — дружина! Ти маєш бути мудрою! Потерпи, промовч, смачненького приготуй. Він і повернеться.
— Я не хочу, щоб він повертався.
— Та як ти смієш?! — обурилася жінка. — Подивися на себе! Характер важкий. Кому ти потрібна? А Валеро — орел! За ним черга вишикується!
— От нехай і стоять у черзі. Усього доброго, Ізольдо Марківно. Вихід там само, де вхід.
Минуло три місяці.
Віра зробила ремонт у спальні. Замість похмурих коричневих шпалер, які обожнював Валерій, поклеїла світло-сірі. Купила величезне дзеркало. Записалася на танці. Не задля фігури, а задля задоволення.
Про Валерія вона чула тільки від спільних знайомих. Новини були собі такі: з «молодою та дзвінкою» Юлею життя не склалося. Виявилося, що муза не вміє готувати нічого складнішого за пельмені, а прасувати сорочки вважає пережитком патріархату. Валерій сварився, вимагав затишку, Юля вимагала грошей. У підсумку «орел» переїхав до мами.
Розв’язка настала наприкінці січня. Вечір видався непривітним. Мокрий сніг летів в обличчя, під ногами хлюпала брудна каша. Віра поверталася з роботи, мріючи про гарячу ванну й книжку.
Біля під’їзду, переминаючись із ноги на ногу, стояв знайомий силует. Валерій. У куртці, яка була йому явно затісна, з величезною валізою на коліщатках. Тією самою, з якою йшов.
Побачивши Віру, він розтягнув губи в усмішці, яка мала зображати каяття.
— Привіт, Віро. А я ось… Чекаю. Домофон не працює?
Віра зупинилася. Сніг падав на її нову шапку.
— Працює.
— Ну… Поговорити. Не чужі люди, чай.
Він ступив до неї, намагаючись зазирнути в очі.
— Я тут подумав, Віро… Перегнув я тоді. З ким не буває? Біс попутав. Юлька ця — тільки відео короткі знімати вміє. У хаті безлад, їсти нічого.
— А я тут до чого? — холодно запитала Віра.
Валерій зітхнув, усім своїм виглядом показуючи, яку величезну жертву він зараз приносить.
— Мама теж… Здала зовсім. Здоров’я шалить. Їй важко, Віро. Вона старша людина. Мама втомилася мені готувати, я вирішив повернутися, — випалив він нарешті, дивлячись на Віру з очікуванням. — Каже: «Іди до Віри, вона жінка господарна, вона знає, як за тобою доглядати».
Віра дивилася на нього й не вірила своїм вухам. Ані слова про почуття. Ані слова про те, що він сумував за нею, а не за її борщами.
— Тобто, — повільно проговорила вона, — Юля не готує, мама втомилася, і ти методом виключення обрав мене? Як запасний аеродром?
— Ну навіщо ти так грубо? — образився Валерій. — Я ж чоловіче рішення прийняв. Повернутися. Пробачити тобі ту витівку з виселенням. Давай, відчиняй, я замерз. У мене там у валізі курячі ноги, мама з собою дала, підсмажиш із часничком.
Він потягнувся до ручки вхідних дверей, упевнений у своїй невідворотності. Упевнений, що його не можна не пустити. Віра загородила йому шлях.
— Ні, Валеро.
— Що «ні»? — не зрозумів він.
— Притулку тут більше немає. Вакансія закрита.
— Віро, не починай! — голос його став верескливим. — Куди я піду? На ніч дивлячись? До матері не можна, вона не прийме!
— До готелю. Або до Юлі. Або на вокзал. Мені байдуже.
Вона відчинила двері своїм ключем, юркнула в теплий під’їзд і спробувала зачинити стулку. Але Валерій, розлючений відмовою, засунув ногу в проріз.
— Ах ти яка! — заволав він, забувши про маску каяття. — Я до неї з усією душею, а вона! Та я в тебе квартиру відсуджу! Я тебе по світу пущу!
Він спробував рвонути двері на себе, але послизнувся на обледенілій плитці ґанку. Рівновага зрадила йому. Він змахнув руками, намагаючись ухопитися за поруччя, але замість цього зачепив свою величезну валізу.
Важкий баул, набитий маминими заготовками та речами, хитнувся й із гуркотом полетів униз бетонними сходами ґанку. Замок, не витримавши удару, лопнув. Валіза розчахнулася на дві половини.
Брудним снігом покотилися банки з варенням, вивалилися речі й пакет із тими самими курячими ногами. Одна банка розбилася з дзвінким хрускотом, і вишневий сироп розтікся снігом темною калюжею. Валерій завмер, сидячи в кучугурі. Вигляд у нього був не дуже.
— Моє варення… — прошепотів він. — Мама ж робила…
Віра подивилася на нього згори вниз. Жалю не було. Було тільки величезне полегшення від того, що ця людина більше не має до неї жодного стосунку.
— Смачного, Валеро, — сказала вона.
Двері зачинилися. Клацнув магнітний замок, відтинаючи холод, ниття й запах минулого.
Віра викликала ліфт. У дзеркалі відображалася гарна жінка зі спокійними очима. Сьогодні вона замовить собі піцу. З чотирма видами сиру. І з’їсть її просто в ліжку, дивлячись улюблений серіал.
А за дверима під’їзду, в темряві й холоднечі, колишній чоловік збирав у пакет липкі від варення курячі ноги й думав про те, що світ несправедливий. Адже він просто хотів нормально поїсти.
