Сонце вже сідало за обрієм, фарбуючи небо в рожеві та помаранчеві тони, коли Олена почула стукіт у двері. Вона саме мила посуд після вечері, витираючи руки об кухонний рушник.
“Хто там ще?” – подумала вона, але голосно крикнула: “Заходь, відчинено!”
Двері рипнули, і в хату ввійшла її донька, Софія. Дівчина була в легкій літній сукні, волосся розпатлане від вітру, а на обличчі – суміш хвилювання та нерішучості. Софія мала двадцять три роки, але для Олени вона завжди залишалася тією маленькою дівчинкою, яка бігала босоніж по двору.
– Мамо, привіт, – сказала Софія, намагаючись усміхнутися. Вона поставила сумку на підлогу і підійшла ближче, але не обіймала матір, як зазвичай. Замість цього, вона почала крутитися по кухні, торкаючись то до вази з квітами, то до серветок на столі.
Олена відклала рушник і придивилася до доньки. “Щось не так, – подумала вона. – Зазвичай Софія одразу біжить обніматися і розповідати про свій день. А тут… ніби кіт на хвості приніс.”
– Привіт, доню. Сідай, чаю наллю. Ти ж голодна, мабуть? Я пиріжків напекла з капустою, твої улюблені.
Софія кивнула, але сіла за стіл, тримаючи руки на колінах. Вона дивилася в підлогу, ніби шукаючи там слова.
– Мамо… а ти мене любиш? – раптом випалила вона, не піднімаючи очей.
Олена завмерла з чайником у руках. “Оце так початок, – подумала вона. – Зазвичай такі питання задають діти в п’ять років, коли хочуть цукерку.”
– Звісно, люблю, Сонечко. Ти ж моя єдина донька. Чому питаєш? Щось сталося?
Софія зітхнула, ніби збираючись з духом. Вона підняла голову, але очі її бігали по стінах.
– Просто… ну, ти знаєш, я з Максимом… ми разом уже два роки. Він хороший, правда? Працює, не п’є. І… любить мене.
Олена налила чай у чашки і поставила перед донькою. Вона сіла навпроти, тримаючи свою чашку обома руками.
– Знаю, доню. Максим – хлопець непоганий. Бачила я, як він до тебе ставиться. А що, посварилися чи що?
– Ні-ні, мамо, все добре! Навпаки… дуже добре. – Софія зробила ковток чаю, але відразу поставила чашку назад. – Просто… я думаю про майбутнє. Про нас. Про… весілля.
Олена підняла брову. “Оце так, – подумала вона. – Уже до весілля дійшло. А я думала, вони ще молоді.”
– Весілля? – перепитала вона вголос. – Ти серйозно? Ви ж ще такі молоді. Тобі двадцять три, йому… скільки, двадцять п’ять?
– Двадцять шість, мамо. Але ми любимо одне одного! І хочемо бути разом. Офіційно. Зі святом, з сукнею, з гостями…
Софія почала розповідати, жестикулюючи руками. Її очі заблищали, коли вона описувала, як уявляє своє весілля: білу сукню з мереживом, ресторан біля річки, друзів, музику, торт з трьома ярусами.
Олена слухала, киваючи головою, але всередині відчула тривогу. “Весілля – це добре, – думала вона. – Але ж гроші? Ми з пенсії ледве витягаємо, а вони…”
– Доню, весілля – це красиво, – сказала Олена обережно. – Але ж це дорого. Скільки ви плануєте витратити? І де гроші візьмете?
Софія замовкла на мить, ніби саме цього питання й боялася. Вона знову опустила очі.
– Ну… ми порахували. Треба десь… сто п’ятдесят тисяч. Мінімум. За ресторан, за сукню, за фотографа, за музику…
– Сто п’ятдесят тисяч?! – Олена мало не впустила чашку. – Сонечко, це ж ціла купа грошей! У вас є такі заощадження?
– Ні, мамо… але… – Софія закрутила пальцями серветку. – Максим каже, що можна взяти кредит. Або… позичити в когось.
Олена відчула, як серце стиснулося. “Кредит на весілля? – подумала вона. – Це ж на все життя борг!”
– Позичити? У кого? У друзів? Вони ж самі молоді.
Софія зітхнула глибоко, ніби збираючись стрибнути в холодну воду.
– Мамо… а ти мене справді любиш? Дуже-дуже?
– Звісно, люблю! Що за питання?
– Якщо любиш… то… можеш узяти кредит на себе? На весілля. Я потом віддам, поступово. З Максимом разом. Ми працюємо, заробляємо…
Олена завмерла. Чайник на плиті зашипів, але вона його не чула. “Оце так, – подумала вона. – Здалеку зайшла, а дійшла до суті.”
– Кредит на себе? – перепитала вона тихо, але голос її затремтів. – Ти хочеш, щоб я, пенсіонерка, взяла кредит на сто п’ятдесят тисяч на ваше весілля?
Софія кивнула, не піднімаючи очей.
– Мамо, це ж для мене! Для мого щастя! Ти ж хочеш, щоб я була щаслива?
Олена відставила чашку і встала. Вона підійшла до вікна, дивлячись на сад, де росли її улюблені троянди.
– Сонечко, сідай нормально і подивися на мене.
Софія підняла голову, очі її були повні сліз.
– Мамо, будь ласка…
– Ні, спершу послухай. Ти питаєш, чи я тебе люблю. Так, люблю. Більше за життя. Я тебе виростила одна, після того, як твій батько пішов. Працювала на двох роботах, щоб ти мала все: і одяг, і освіту, і свята. Але кредит на весілля? Це не любов, це… це безумство.
– Але чому, мамо? Банки дають кредити, ми будемо платити!
Олена повернулася до доньки, очі її блищали від гніву та болю.
– А що, Максим не може сам заробити на весілля? Він що, не чоловік? Чи ти мене не посоромилася про таке просити?
Софія здивовано:.
– Мамо… як ти можеш так говорити? Максим працює! Він програміст, заробляє добре!
– Добре? То чому ж не може на весілля назбирати? Два роки разом – це ж час, щоб підготуватися. Чи ви тільки про романтику думаєте, а про реальність – ні?
– Ми відкладали, мамо! Але інфляція, ціни ростуть… І ми хочемо гарне весілля, не в хаті з бутербродами!
Олена сіла назад, тримаючи голову руками.
– Гарне весілля… Сонечко, весілля – це не шоу. Це початок життя разом. А починати з боргу – це як будувати хату на піску.
Софія почала плакати, сльози котилися по щоках.
– Мамо, ти не розумієш! Всі так роблять! Подруги беруть кредити, батьки допомагають! А ти… ти мене не любиш, раз відмовляєш!
– Люблю, тому й відмовляю! – крикнула Олена. – Ти хочеш, щоб я в шістдесят років платила за твою сукню та торт? А якщо щось станеться? Якщо ви розлучитеся через рік? Хто тоді борг віддаватиме?
– Не розлучимося! Ми любимо одне одного!
– Любов – це не тільки квіти та поцілунки. Це відповідальність. Максим – чоловік, то нехай покаже, що може забезпечити сім’ю.
А не ховається за спідницею тещі.
Софія встала, витираючи сльози.
– Ти його ображаєш! Він не ховається! Просто… ми молоді, нам важко!
– Важко всім, доню. Я в твої роки вже тебе народила і працювала. Без кредитів, без прохань.
Тиша запала в кухні. Тільки годинник цокав на стіні. Софія сіла назад, схопивши матір за руку.
– Мамо, будь ласка… це ж один раз у житті! Я мріяла про таке весілля з дитинства. З тобою в першому ряду, в гарній сукні…
Олена подивилася на доньку. Серце її розривалося. “Вона ж моя кровинка, – думала вона. – Але ж не можна так.”
– Сонечко, давай по-іншому. Зробіть скромніше весілля. Вдома, з близькими. Я напечу, наготую. Сукню можна пошити, не купувати за двадцять тисяч. Фотографа – друга попросити. І щастя буде те саме.
– Але ж соромно, мамо! Перед друзями! Всі в ресторанах, а ми…
– Соромно? – Олена підняла голос. – Соромно просити матір у борг заганяти! Оце сором!
Софія заплакала голосніше.
– Ти ж обіцяла, що завжди допоможеш!
– Допомогти – це не те саме, що себе в могилу загнати. Я тобі дам, скільки можу. П’ять тисяч, десять. Але кредит – ні. І
Максиму скажи: якщо він чоловік, то нехай сам вирішує.
Донька встала, схопила сумку.
– Добре, мамо. Не треба. Ми самі якось. Тільки… не чекай на весілля, якщо так.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Олена залишилася сидіти, дивлячись у порожню чашку.
“Боже, що я наробила, – подумала вона. – Але ж права я…”
Минуло два тижні. Софія не дзвонила, не приходила. Олена ходила як тінь, не спала ночами. Вона згадувала, як Софія була маленькою: як вперше пішла до школи, як плакала через перше кохання в шістнадцять. “Вона ж ще дитина, – думала Олена.
– Але ж учити треба.”
Одного вечора пролунав дзвінок. Олена кинулася до телефону.
– Алло?
– Мамо… це я, – голос Софії був тихий, ніби з іншого світу.
– Сонечко! Де ти? Як ти?
– Нормально… Ми з Максимом поговорили. Ти мала рацію.
Олена завмерла.
– В чому рацію?
– Він… він сказав, що візьме кредит на себе. Каже, що чоловік повинен сам. І… весілля зробимо скромніше. В кафе маленькому, з близькими. Без боргів для тебе.
Олена відчула, як сльози навернулися на очі.
– Доню… я пишаюся вами. І вибач, якщо різко сказала.
– Ні, мамо. Ти права була. Я… я не подумала. Просто мріяла…
– Мрії – це добре. Але з розумом.
– Приїду завтра? З Максимом. Поговоримо нормально.
– Приїжджайте, пиріжків напечу.
Наступного дня вони прийшли удвох. Максим тримав букет квітів для Олени, Софія – торт з магазину.
– Вибачте, тітко Олено, – сказав Максим, червоніючи. – Я… не подумав. Думав, легше так. Але ви праві. Чоловік повинен сам.
Олена обійняла його.
– Синку, головне – що зрозуміли. А весілля… буде найкраще. Бо з любов’ю.
Вони сиділи на кухні довго, сміялися, планували. Софія показувала фото суконь, Максим – розрахунки бюджету.
– Бачите, мамо, – сказала Софія, – вийде на п’ятдесят тисяч. Без кредитів. Відкладемо з зарплати.
– Оце моя донька, – усміхнулася Олена. – І мій зять.
Весілля відбулося через три місяці. Скромне, але тепле. В маленькому кафе біля річки. Олена сиділа в першому ряду, в новій сукні, яку Софія сама купила. Максим стояв гордо, без боргів за плечима.
А коли молодята танцювали перший танець, Олена подумала: “Любов – це не кредит. Це коли разом долаєш труднощі.”
І сльоза радості скотилася по щоці. Бо донька виросла. І стала щасливою. По-справжньому.
Віра Лісова
