У затишній квартирі на околиці Києва, де запах смаженої картоплі змішувався з ароматом м’ятного чаю, сиділа Ірина за кухонним столом.
Їй було двадцять п’ять, вона працювала графічним дизайнером у маленькій агенції, і життя здавалося стабільним, аж поки не спливла ця історія з бабусиною квартирою.
Мати, пані Ольга, варила борщ на плиті, а Ірина тримала в руках стару фотографію бабусі Ганни – усміхненої жінки з сивими косами, яка завжди пекла пиріжки з вишнями.
“Мамо, бабуся ще жива, і треба її квартиру повернути. Я не хочу таким чином спадку,” – сказала Ірина, кладучи фото на стіл. Голос її був твердий, але очі блищали від сліз.
Ольга завмерла з ложкою в руці. “Ірино, що ти верзеш? Яка квартира? Бабуся в лікарні, вона хвора, і ми ж про неї дбаємо!”
“Не обманюй мене, мамо. Я вчора говорила з тіткою Любою. Вона сказала, що ти підписала якісь папери з тим адвокатом, паном Коваленком.
Ніби бабуся відписала квартиру тобі, бо ‘не в змозі керувати’. Але бабуся жива! Вона в свідомості, я з нею розмовляла по телефону тиждень тому. Вона казала: ‘Ірусю, приходь, я тобі вареники наліплю’.”
Ольга поставила ложку, сіла навпроти доньки. Обличчя її почервоніло. “Тітка Люба завжди все перекручує. Це не так просто.
Бабуся, лікарі сказали. Вона може підписати що завгодно, а потім забути. Я тільки хотіла захистити майно, щоб не пішло чужим.”
“Захистити? Підписуючи дарчу на себе? Мамо, це шахрайство! Бабуся не хвора настільки, щоб не розуміти. Я їздила до неї в лікарню вчора.
Вона запитувала про тебе: ‘Олю, чому не приходить?’ А ти тим часом її квартиру ‘захищаєш’?”
Ольга зітхнула важко. “Добре, Ірусю, сідай, розкажу все з початку. Це почалося пів року тому…”
Історія справді почалася пів року тому, коли бабуся Ганна, вісімдесят два роки, впала в своєму старому будинку в передмісті Києва.
Квартира була скромна – двокімнатна в хрущовці, але з балконом, де бабуся вирощувала квіти, і з видом на парк. Сусіди викликали швидку. В лікарні Ганна пролежала місяць, а потім її перевели в будинок для літніх людей, бо вдома одна не могла.
Ольга, як єдина дочка, взяла на себе турботи. “Мамо, тобі там буде добре, – казала вона Ганні, коли везла її туди. – Там лікарі, їжа, компанія.”
Ганна сумувала: “Олю, я хочу додому. В моїй квартирі стільки спогадів. Твій батько там малював картини, пам’ятаєш?”
“Пам’ятаю, мамо. Але ти не можеш одна. Ми з Іриною будемо відвідувати.”
Але відвідували рідко. Ольга працювала бухгалтеркою, Ірина – фрілансером, життя закрутило. А тим часом з’явився пан Коваленко – адвокат, якого Ольга найняла для “оформлення паперів”.
“Пані Ольго, ваша мати не в змозі керувати майном, – казав він у своєму офісі, де на стінах висіли дипломи. – Краще оформити опікунство, а квартиру переписати на вас, щоб уникнути проблем зі спадком. Бо якщо щось станеться, податки, суди…”
Ольга вагалася: “Але мама жива. Вона зрозуміє?”
“Зрозуміє. Ми скажемо, що це тимчасово. Підпише дарчу, і все в родині залишиться.”
Ганна підписала. Ольга приїхала до неї з паперами. “Мамо, це для твоєї безпеки. Підпиши тут.”
Ганна, зморена ліками, підписала, не читаючи. “Олю, ти ж мене не обманеш?”
“Ніколи, мамо.”
Але Ірина дізналася випадково. Тітка Люба, сестра Ганни, подзвонила: “Ірусю, щось не те. Ольга приходила до нотаріуса з паперами на квартиру. Ганна жива, а вони вже ділять!”
Ірина: “Тітко, це не може бути. Мама не така.”
“Перевір, дитино. Я боюся за сестру.”
І ось тепер сварка на кухні.
“Мамо, ти обманула бабусю! – кричала Ірина. – Вона думає, що квартира її, а ти вже плануєш продавати?”
Ольга заплакала: “Не продаю! Я хотіла відремонтувати, щоб бабусі було куди повернутися. Але гроші потрібні на лікування. Лікарні дорогі!”
“То візьми кредит, а не кради в живої людини! Я не хочу такого спадку. Це гріх!”
Даринка, молодша сестра Ірини, яка саме зайшла з школи, почула все. “Мамо, це правда? Бабусину квартиру забрали?”
Ольга витерла сльози: “Не забрали. Це формальність.”
Ірина встала: “Я їду до бабусі. І до адвоката. Треба скасувати ту дарчу.”
“Ірусю, почекай! – благала Ольга. – Давай разом поїдемо.”
Але Ірина вже грюкнула дверима.
В будинку для літніх людей Ганна сиділа в кріслі біля вікна, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Було грудень, Різдво наближалося.
“Бабусю! – Ірина вбігла, обняла її. – Як ти?”
Ганна посміхнулася: “Ірусю, сонечко! Прийшла нарешті. Де мама?”
“Вона… зайнята. Бабусю, скажи, ти підписувала якісь папери про квартиру?”
Ганна задумалася: “Підписувала. Ольга сказала, для безпеки. Чому питаєш?”
“Бо то дарча на маму. Квартира тепер не твоя.”
Ганна зблідла: “Що? Але ж я думала… Олю, чому?”
Ірина тримала її за руку: “Ми повернемо. Я обіцяю.”
Вони поговорили довго. Ганна розповідала: “Квартира – це все, що в мене лишилося. Там твоя дідусь жив, там Ольга росла. Я не хочу вмирати без дому.”
“Ти не вмираєш, бабусю! Ти ще з нами потанцюєш на моєму весіллі.”
Ганна засміялася: “На весіллі? А хто жених?”
“Поки немає, але буде. Головне – квартиру повернути.”
Наступного дня Ірина пішла до адвоката Коваленка. Офіс був у центрі, з мармуровими сходами.
“Добрий день, пане Коваленко. Я Ірина, онучка Ганни Петрівни. Хочу скасувати дарчу на квартиру.”
Адвокат підняв брову: “Скасувати? Але ваша мати підписала. Це законно.”
“Але бабуся не розуміла, що підписує. Вона хвора, але не недієздатна. Ми зробимо експертизу.”
Коваленко посміхнувся: “Дівчино, це не так просто. Дарча зареєстрована. Потрібен суд.”
“То підемо в суд. Я не відступлю.”
Він зітхнув: “Ваша мати мене найняла. Я не можу проти неї.”
“Тоді я найму іншого адвоката.”
Ірина вийшла, киплячи від злості. Подзвонила матері: “Мамо, я в адвоката була. Він каже, дарча законна. Але я не зупинюся.”
Ольга тихо: “Ірусю, приходь додому. Поговоримо.”
Вдома Ольга чекала з чаєм. “Доню, я помилилася. Я думала, це для добра. Але бачу, що ні. Давай разом скасуємо.”
Ірина здивувалася: “Правда? Ти згодна?”
“Згодна. Бабуся жива, і квартира її. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.”
Вони обнялися. “Дякую, мамо. Тепер треба діяти.”
Вони найняли нового адвоката – пані Світлану, молоду й енергійну.
“Пані Ольго, Ірино, ситуація типова, – казала вона в своєму кабінеті. – Дарча під тиском або без повного розуміння може бути оскаржена. Потрібна медична експертиза, що Ганна Петрівна була в свідомості.”
“Зробимо! – сказала Ірина. – Бабуся згодна.”
Ганна в лікарні підписала заяву: “Я хочу квартиру назад. Ольга, пробач, але це мій дім.”
Ольга кивнула: “Мамо, пробач ти мене. Я дурна була.”
Суд тривав два місяці. Свідки – сусіди, лікарі.
Суддя запитувала: “Ганно Петрівно, ви розуміли, що підписуєте?”
Ганна твердо: “Ні, ваша честь. Мені сказали ‘для безпеки’. Я думала, тимчасово.”
Адвокат Коваленко захищав: “Це добровільно. Підпис є підпис.”
Але експертиза показала: Ганна дієздатна.
Рішення: дарчу скасувати. Квартира назад Ганні.
Ірина раділа: “Бабусю, ми перемогли!”
Ганна обняла: “Дякую, Ірусю. Ти моя героїня.”
Ольга плакала: “Пробачте мене всі. Я більше ніколи.”
Потім вони відремонтували квартиру разом. “Бабусю, дивися, нові шпалери!” – казала Ірина.
“Красиво! А тепер вареники ліпимо?”
“Ліпимо!”
Ірина вийшла заміж через рік. На весіллі бабуся танцювала.
“Ось бачиш, Ірусю, – казала Ганна. – Спадок треба заслужити, а не красти.”
“Так, бабусю. І ми його заслужили – любов’ю.”
Історія скінчилася щасливо. Родина згуртувалася, а квартира стала символом чесності.
Минали роки. Ірина привела в світ сина, назвала Андрієм на честь дідуся. Бабуся Ганна жила в своїй квартирі, доглядала квіти.
“Бабусю, розкажи про дідуся,” – просив Андрійко.
“Він був художник. Малював соняхи. Ось, дивися картину.”
Ольга допомагала: “Мамо, давай я помию вікна.”
“Дякую, Олю. Ти змінилася.”
“Завдяки Ірині.”
Ірина посміхалася: “Ми всі змінилися.”
Одного разу прийшов лист від тітки Люби: “Дорогі, приїжджайте в село. У мене теж спадок – сад.”
Вони поїхали. “Тітко, як добре тут!” – казала Ірина.
“Так, але пам’ятайте: спадок – не гроші, а спогади.”
Вони гуляли садом. “Мамо, пам’ятаєш нашу сварку?” – запитала Ірина.
“Пам’ятаю. І дякую. Без неї ми б не були такими близькими.”
Андрійко бігав: “Бабусю, лови яблуко!”
Ганна сміялася: “Ловлю! Життя – як яблуко: солодке, якщо не гниле.”
Так вони жили, згадуючи урок: спадок не крадуть, а бережуть.
Валентина Довга
