— Мамо, чоловік не любить гостей. Ти приходь, коли його немає вдома, — винувато попросила дочка.
Віра рано залишилася без чоловіка. Коли він раптово пішов, вона не могла зрозуміти, за що їй випало таке несправедливе покарання. Вона дуже любила чоловіка. Але ж любов – це не гріх. А більше її нема за що карати, нікому нічого поганого вона не зробила.
У неї була сусідка, в якої чоловік пив, а напившись, розпускав руки, звинувачуючи в усіх своїх нещастях дружину. Вона часто вибігала на вулицю, в чому була, і сиділа в дворі, поки чоловік не вгамується й не засне. Одного разу взимку Віра зустріла її на сходовій клітці в одному халаті й капцях. Віра якраз поверталася з магазину. Покликала бідну жінку до себе.
— Чому терпиш, не підеш від нього? – спитала Віра її за чаєм.
— Куди йти? На орендовану квартиру? У моєму-то віці? Та без мене він квартиру в хлів перетворить, вибач, Господи. Продасть усе. Хоч би вмер, напився й умер, — з серцем сказала сусідка й сама злякалася своєї відвертості. Почала вибачатися, виправдовуватися.
От і не розуміла Віра, чому сусід п’є й живе, а її чоловік, хороша й добра людина, помер? Чоловік Віри не пив. У свята пропустить чарку-другу й ставав лагідним і добрим. Дочка цим завжди користувалася. Підсяде до нього й попросить купити що-небудь. Наступного дня чоловік ішов у магазин і купував усе, що дочка не попросить. Балував він їх із Вірою.
Ніщо не віщувало біди. Ніколи не скаржився на здоров’я. А потім в одну мить його не стало – серце. Віра довго не могла з цим змиритися. Звинувачувала лікарів, Бога, весь світ.
За порадою сердобольних сусідок і знайомих пішла до храму по розраду. Священик їй пояснював щось, утішав, але Віра, як людина невіруюча, не могла з ним погодитися. Або не хотіла. Якщо Бог є, хіба допустив би таке? Але на душі стало спокійніше. Та й дочка була поряд, не давала впасти в зневіру.
Ішов час. Турботи відсунули біль втрати на задній план. Тепер довелося їм із дочкою жити вдвох на одну зарплату. Віра вже не могла купувати Марині все, що та хотіла, як раніше.
— А тато мені завжди все купував, – ображалася Марина на матір.
Віра намагалася пояснити, що тата більше немає, доведеться потерпіти й почекати до зарплати. Потрібно ще за квартиру заплатити, продукти купити. Та з зарплати довелося платити за перевірку лічильників води, купити новий кран у ванну замість того, що протікав. Отримавши чергову відмову, Марина влаштувала скандал.
— Ти весь час тільки обіцяєш. Завжди в тебе якісь відмовки. Мені що, тепер у старій сукні на новорічний вечір іти? Краще б ти вмерла, а не тато! Він ніколи для мене нічого не жалів, – вигукнула дочка й розплакалася.
Віра розуміла, що сказала вона ці жахливі слова зопалу, що теж шкодує про них, але неприємний осад на серці залишився.
Марина росла, але стосунки між матір’ю та дочкою не поліпшувалися, навпаки. Віра, як і раніше, не могла купити дочці все, що та хотіла, а запити в дочки зростали.
Після закінчення школи Марина заявила, що далі вчитися не хоче, а піде працювати. Вона сама купуватиме собі все, що захоче. Як Віра не намагалася вмовити дочку вступити хоч на заочне відділення, та й слухати нічого не хотіла. Марина влаштувалася адміністраторкою в салон-перукарню недалеко від дому. Зарплату Марина матері не віддавала, витрачала все на себе. І все одно їй не вистачало грошей.
У салоні Марина й познайомилася з молодим чоловіком. Він був старший за неї на чотирнадцять років. Водив по ресторанах, дарував дорогі подарунки. Якось Марина не прийшла ночувати. Віра не спала всю ніч, а наступного дня відчитала дочку.
— Що ти робиш? Чому не подзвонила, телефон вимкнула? Я переживала, не спала всю ніч. Не рано ти почала з чоловіками гуляти? Тобі ледь вісімнадцять виповнилося. Як у вас усе серйозно, познайомила б нас.
Віра сподівалася, що зможе вмовити чоловіка залишити її дочку в спокої.
— Мамо, я доросла. Годі мене опікати, як маленьку. Краще собою займися. Вдягаєшся, як стара.
— Донечко, що ти таке кажеш? Я ростила тебе, викручувалася, як могла, про себе не думала, щоб ти… Ти соромишся мене? – здогадалася Віра, і вкотре пошкодувала, що чоловік помер рано, залишив їх самих.
Дочка фиркнула й пішла до своєї кімнати. А за тиждень сказала, що йде жити до Євгена. І знову не слухала матір, у штики сприймала всі її поради й застереження. Ущент посварившись з матір’ю, Марина пішла з дому.
Віра так засмучувалася, що ходила понура, на роботі була неуважна, робила помилки.
— Що сталося? Ти сама на себе не схожа, – спитала її якось колега.
— Дочка з дому пішла, а я себе винною себе в цьому відчуваю. Чоловік балував її, Марина звикла отримувати все за першою вимогою. А після його смерті я не могла забезпечити їй колишнього життя. От і ображалася на мене, до інституту не стала вступати, працювати захотіла, щоб убрання собі купувати. Він на чотирнадцять років старший за неї. Як не переживати?
— Отже, вона відчуває в ньому батьківську турботу, тому й тягнеться до нього. Скандалами й заборонами нічого не досягнеш, тільки гірше зробиш. Я ось не дозволила дочці рано заміж вийти, сказала, що спочатку треба вивчитися, на ноги стати, а потім уже й заміж виходити.
— І що? – спитала Віра.
— І те. Вивчилася, кар’єру побудувала, квартиру купила сама, машину. І розумниця, і красуня, а одна. Мабуть, пішов її час, коли легко закохуєшся й вискакуєш заміж стрімголов. Їй уже за тридцять. Зустрічається зараз із одруженим. Отже, на заміжжя не варто розраховувати. Я вже згодна, щоб народила від нього. А що? Виростимо самі. Зіпсувала я їй життя.
Тож не забороняй. Сучасні діти ранні. А нам залишається переживати й молитися, щоб у них, зрештою, все добре влаштувалося.
Віра трохи заспокоїлася. Може, справді добре, що чоловік буде старший за дочку. А як не одружиться? Таке теж може бути.
Але одного разу Марина все ж прийшла додому з Євгеном і повідомила, що виходить заміж, вони вже й заяву подали до РАЦСу. Нічого такий, приємний, хоч і самовпевнений. Віра видихнула. Отже, все добре. Відмовляти не стала, пам’ятаючи пораду колеги.
Відгуляли весілля. Одного з вихідних Віра запросила молодих до себе на обід. Дуже здивувалася, коли Марина прийшла сама.
— Женя працює. І взагалі, мамо, не треба влаштовувати цих застіль. Женя не любить подібних посиденьок. У нас усе добре, не переживай, — сказала Марина, нехотя поїла й пішла.
Віра засмутилася. Відчувала себе непотрібною й самотньою. І знову шкодувала про рано померлого чоловіка. Але його немає, і їй доведеться самій жити до кінця своїх днів. Начебто не балувала дочку, не сварила, чому в них такі напружені стосунки? Наче й не мати вона їй.
Марина заходила до матері рідко і завжди сама, до себе її не запрошувала. Дзвонила, правда, не відверталася, після звичайних чергових фраз швидко згортала розмову, посилаючись на зайнятість. Вірі навіть здавалося, що Євген не тільки не хоче з нею спілкуватися, але й не схвалює спілкування Марини з матір’ю. Незрозуміло тільки, чому.
Навіть на день народження матері дочка прийшла сама. Женя знову працював. У вихідний-то? Марина подарувала гарний букет квітів і подарунок, посиділа трохи й зібралася йти.
— Та що ж це таке? Чому він уникає мене, наче я прокажена? Хіба це нормально? Я не розумію, що у вас за стосунки? – допитувалася Віра дочку.
— Нормальні в нас стосунки. А не приходить, тому що не любить цього. Я попереджала тебе. Він багато працює, — відмахнулася Марина.
Коли дочка повідомила, що чекає на дитину, Віра зраділа. От тепер-то вона буде потрібна дочці. Не відмовляться ж молоді від її допомоги. Пам’ятала, як тяжко доводилося в перші місяці після народження дитини, при тому, що чоловік їй усіляко допомагав.
Віра прийшла в пологовий будинок на виписку дочки. Євген поводився цілком адекватно, привітався, прийняв привітання, але до них додому не запросив. Марина тільки сказала одними губами, щоб не ображалася. Віра йшла додому, ковтаючи сльози.
Хіба про це вона мріяла, коли народжувала дочку? Та ні про що не мріяла, просто дуже хотіла саме дочку й намагалася бути для неї гарною матір’ю. Та видно погано старалася.
Віра все-таки поїхала до дочки. Хіба вона не має права побачити внучку, допомогти? Марина виглядала втомленою, але зраділа матері. Показала велику квартиру, облаштовану всім необхідним дитячу кімнату. Потім пригостила чаєм, поки малеча спала.
Назвали доньку Єсенією. Віра промовчала, хоча не розуміла тяги сучасних батьків до іноземних імен. Єсенія Євгенівна Большакова. Нічого в цьому немає хорошого. Хіба мало вітчизняних гарних імен?
Віра відчувала незручність дочки. Душевної розмови, як завжди, не виходило. Помітила, як Марина дедалі частіше стала поглядати на годинник.
— Що, Євген скоро прийде? – спитала Віра, навіть не намагаючись приховати своє розчарування.
— Мамо, він не любить гостей. Ти приходь, коли його немає вдома, — винувато сказала дочка.
— Хіба я гостя? Гаразд, мені справді час іти. Я хочу, щоб ти знала, що я люблю тебе, і ти будь-якої миті можеш прийти до мене, — сказала Віра на прощання.
Вона вирішила, що сама більше не буде нав’язуватися. Повинна радіти, що дочка справляється сама. Але все одно сумувала, не могла втриматися від покупок для малечі костюмчиків та іграшок. Заходила ненадовго, коли чоловіка дочки не було вдома. Потім Марина сказала, ховаючи очі, щоб вона не витрачалася й не купувала нічого. Євген помітив і відлаяв. Не подобалися йому її дешеві костюмчики.
— Може, мені й приходити більше не потрібно? – з образою поцікавилася Віра.
Дочка промовчала.
Віра намагалася виправдати дочку й не ображатися. Вона звикала жити сама. На тижні рятувала робота. Важче було одній у вихідні та свята.
Весна цього року рання й тепла. Віра на вихідних подовгу гуляла в парку. Одного разу присіла відпочити на лавку. На галявині чоловік, мабуть, дідусь, грав у м’яч з онучкою років шести. Віра задивилася на них. Невже вона ніколи не буде отак грати з внучкою?
Чоловік помітив її увагу й підійшов до Віри.
— Загнала мене внучка. А я вас часто бачу тут. Ви завжди самотні. У вас нікого немає?
— Є внучка й дочка, але чоловік дочки не дуже радий мене бачити, хоча ми бачилися всього кілька разів: коли нас познайомив перед весіллям, на весіллі, і коли зустрічали дочку з пологового будинку.
Слово за слово, вони розговорилися. І з тих пір на вихідні вони гуляли всі разом у парку. Дівчинка до неї звикла й навіть часто називала бабусею. Віра тепер із нетерпінням чекала їхніх спільних прогулянок. Потім Микола сказав, що їде додому.
— Я ж приїхав допомогти. Невістка народила нещодавно другого внука. Час мені повертатися до себе. Дружина мріяла купити будиночок біля моря, та не дочекалася. А я купив і живу там один. Приїжджайте до мене у відпустку.
Через день у Віри був день народження, і вона запросила Миколу з його онучкою Алькою в гості. Вони сиділи за столом, коли в двері подзвонили. Микола запитливо подивився на Віру.
— Я нікого не чекаю. Не знаю, хто б це міг бути, — сказала Віра зніяковіло й пішла відчиняти.
На порозі стояла Марина з Єсенією на руках.
— Донечко, як добре, що ти прийшла! Проходь, я познайомлю тебе зі своїм другом, — зраділа Віра.
А в передпокій уже вибігла Алька.
— Бабусю, хто це?
— Це мої дочка й внучка, — відповіла Віра, помітивши здивування на обличчі дочки.
Віра познайомила Марину з Миколою. Відчувши неприязнь Марини, Микола зібрався додому.
— Вам потрібно з дочкою поговорити. Не будемо вам заважати, — шепнув він у передпокої Вірі, коли вона вийшла його провести.
— Мамо, що це було? Навіщо тобі цей дід? Мені здавалося, що ти любила тата… — почала Марина, коли Віра повернулася в кімнату.
— Дуже любила. Але його немає вже багато років. Тобі я не потрібна, а мені погано самій. Микола справді мій друг. І зовсім він не старий. Коли ти будеш у моєму віці, твій чоловік теж виглядатиме стариганом, як ти сказала.
— Ну ти й порівняла, — обурилася дочка. — Ще скажи, що ви одружитеся.
— А чому б і ні? Що тобі не подобається? Я доросла дівчинка й сама можу вирішити, виходити мені заміж чи ні, – відповіла Віра майже тими самими словами, як колись відповіла їй дочка.
— Моя власна внучка не знає мене. Я для неї стороння тьотя. Натомість Алька зве мене бабусею. Це так приємно. А ти чого така, як у воду опущена?
Марина раптом розплакалася.
— Що сталося? – стрепенулася Віра.
— Женя сказав, що я стала схожа на квочку, нецікава, що не потрібна йому така.
— Зрозуміло. Награвся з молоденькою дружиною. От не слухала ти мене, не стала вчитися далі… І що робитимеш? Професії немає, якщо підеш від чоловіка, чим зароблятимеш на життя? Звісно, можеш жити в мене. Я тільки рада буду, — схаменулася Віра.
— Тоді я зберу речі й завтра переїду до тебе, — витираючи сльози, сказала дочка.
Увечері подзвонив Микола.
— З дочкою поговорила? Усе гаразд? – поцікавився він.
— Так. Вона завтра переїде до мене, уявляєш? Я так рада!
— Ну, от бачиш, усе й налагодилося. – У його голосі чувся смуток, але від радості Віра цього не помітила.
Наступного дня Марина з Єсенією переїхали до неї. Тепер після роботи Віра поспішала додому. Єсенія почала звикати до неї, впізнавати. Але поживши трохи в матері, Марина з будь-якого приводу знову почала дратуватися на неї. Мати все не так робила, заважала їй своєю турботою. Радість Віри швидко померкла. Одного разу вона прийшла додому, але ні речей, ні Марини з внучкою вдома не виявилося. Віра тут же подзвонила дочці.
— Пробач, мамо. Приїжджав Женя, на колінах стояв, просив прощення. Загалом, я повернулася до нього.
— Донечко, ти добре подумала?
— Так. Я так вирішила, — різко відповіла Марина.
Знову Віра виявилася непотрібною. Знову гуляла сама в парку, тільки Миколи вже не було. Подумавши трохи, вона подзвонила йому.
— Твоя пропозиція ще в силі? Можна, я приїду до тебе? Дочка повернулася до чоловіка, а я з глузду сходжу сама.
— Звісно, буду тільки радий. Напиши, коли приїдеш і номер поїзда, я зустріну тебе.
Віра взяла відпустку й поїхала до Миколи. Були сумніви, що потрібна йому, як прислуга. Але Микола їй щиро зрадів, усе робив сам, до господарства не підпускав Віру.
— Ти моя гостя. Відпочивай, а то люди скажуть, що завів собі служницю.
Він відправляв їх з Алькою до моря, а сам займався господарством. Але Віра не могла користуватися його добротою довго, взяла на себе приготування їжі.
Вона загоріла, відпочила й похорошіла. Додому повертатися не хотілося.
— А ти не повертайся. Роботу й тут можна знайти. А Алька приїжджатиме до нас часто. Нехай і твоя дочка приїжджає з внучкою.
— Це навряд чи. Та й на якій підставі я залишуся? Що люди скажуть? — заперечувала йому Віра.
— А ти виходь за мене заміж. Ти мені дуже подобаєшся. А що? У мене пенсія хороша, я ж колишній військовий. Та й витрачати тут особливо нема на що, своє ж господарство є.
— Я подумаю, — сказала Віра. Микола їй теж подобався. Але день від’їзду наближався, а вона так нічого й не вирішила.
А в день від’їзду раптом подзвонила Марина.
— Мамо, ти де? Я прийшла, а тебе немає.
Голос у неї був сумний. Віра зрозуміла, що знову щось сталося.
— Я поїхала на південь, до Миколи. А що?
— Я пішла від Жені. Він контролює кожен мій крок, ревнує до всіх. Я не можу так більше. Я поживу в тебе? Ти коли приїдеш?
Віра зраділа, дочка чекає на неї. Микола похмуро дивився на її збори.
— Ти так і бігатимеш до неї за першою вимогою? Згадай, вона вже поверталася до тебе, і чим це закінчилося? Вона вже доросла. Навіть якщо не повернеться до чоловіка, нехай живе самостійно.
І Віра погодилася з Миколою. Навряд чи Марина змінилася. Вона знову дратуватиметься на матір. Віра подзвонила дочці й сказала, що не приїде.
— Живи в мене, скільки хочеш. Ключі в тебе є. А я заміж виходжу.
— Мамо, ти при своєму розумі? – обурилася дочка, не очікувавши від матері такого.
— Ти вважаєш мене старою для цього? Мені ще п’ятдесяти немає. Нам буде важко вдвох. А хочеш, приїжджай до нас, на море, разом з Єсенією…
Віра залишилася з Миколою. Вони старітимуться разом. Так правильніше, ніж заважати дорослій дочці влаштовувати своє особисте життя, дратувати її вже самою своєю присутністю. Марина завжди прагнула до самостійності. А Віра теж заслужила на щастя.
