Настя стояла на порозі своєї трикімнатної квартири на Оболоні, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. За вікном Київ уже вкривався раннім осіннім туманом, жовте листя кружляло над дитячими майданчиками.
Віра Павлівна, її мама, сиділа на краю дивана в новенькій вітальні, акуратно поставивши сумку на коліна, ніби ось-ось мала встати й піти.
Це повторювалося вже пів року. Щовихідних Настя з чоловіком Сергієм і двома онуками — шестирічною Софією і чотирирічним Давидиком — запрошували Віру Павлівну в гості.
Вона приїжджала на обід, годинку-дві посиділа, погралася з дітьми, випила чаю — і обов’язково поспішала на останню маршрутку додому, у своє село під Броварами, за сорок кілометрів від Києва.
– Мамо, ну посиди до вечора хоча б, — благала Настя щоразу. — Ми тебе відвеземо, Сергій на машині. Ночуй, ліжко готове. Дітям радісно ж!
Віра Павлівна усміхалася своєю тихою, трохи винуватою усмішкою.
– Ні, доню, не треба. Я вдома звикла. Корова ж, кури… Хтось має доглянути.
– Та яка корова, мамо! Ти її два роки тому продала! А кури — сусідка ж годує за пляшку молока.
– Все одно… Рано лягаю, рано встаю. У вас тут шумно, телевізор гучний, діти бігають… Я не звикла.
Але Настя бачила: щось інше. Мама уникала дивитися на нову кухню з гранітною стільницею, на велику плазму, на шкіряний диван.
Коли Софія хвалилася новою ляльковою хаткою, Віра Павлівна швидко відводила погляд.
Одного разу, коли діти спали після обіду, Настя не витримала.
– Мамо, скажи чесно. Ти на нас образилася? Ми щось не так робимо? Ти чому завжди тікаєш, ніби ми тобі чужі?
Віра Павлівна зітхнула, покрутила в руках серветку.
– Ні, Настусю, що ти. Ви в мене найкращі. Просто… мені тут… незручно.
– Незручно? Чому?
Мама мовчала довго. Потім тихо сказала:
– Бо я тут ніби зайва.
Настя хотіла заперечити, але Віра Павлівна підняла руку.
– Не зараз. Колись розповім. Не сьогодні.
І знову поїхала.
Минуло ще два місяці. Настя помічала, що мама худне, що очі в неї сумніші. Телефонувала щовечора, але Віра Павлівна завжди відповідала однаково:
– Усе добре, доню. Не хвилюйся.
Аж ось одного недільного ранку, у середині листопада, Віра Павлівна сама подзвонила.
– Настусю, можна я сьогодні приїду? І… посиджу довше. Може, й переночую.
Настя мало не закричала від радості.
– Звісно, мамо! Ми тебе чекатимемо! Я пиріг спечу, твій улюблений, з вишнями.
Коли мама приїхала, Настя одразу помітила: щось сталося. Віра Павлівна була бліда, очі червоні, ніби плакала.
Діти кинулися до бабусі, обіймали, тягнули показувати нові іграшки. Сергій привітався, поцілував тещу в щоку.
– Віро Павлівно, радий вас бачити довше, ніж на дві години!
Мама усміхнулася крізь силу.
Обід пройшов тихо. Настя весь час поглядала на маму. Після обіду діти пішли гратися в свою кімнату, Сергій — нібито в гараж, “машину глянути”.
Настя заварила чай, поставила пиріг.
– Мамо… Ти ж обіцяла колись розповісти. Чому тобі в нас незручно?
Віра Павлівна довго мовчала, дивлячись у вікно на Дніпро вдалині. Потім глибоко вдихнула.
– Добре, Настусю. Розкажу. Тільки не перебивай одразу, гаразд?
Настя кивнула.
– Ти знаєш, як ми з твоїм татом жили. Хата стара, дерев’яна, піч топили, воду з колодязя носили. Ти народилася — радості повна хата.
Потім Сергій з’явився… ні, то ваш Сергій пізніше. — Вона усміхнулася. — Я про брата твого кажу, що в дорожню пригоду потратив і.. у дев’яносто восьмому.
Настя стиснула мамі руку.
– Потім тата не стало. Мені п’ятдесят п’ять було. Ти вже заміжня була, в місті жила. Я лишилася сама. Пенсія маленька — чотири тисячі. Хата розвалювалася. Я корову тримала, курей, город — щоб вижити.
Ти з Сергієм допомагали, я знаю. Гроші слали, продукти привозили. Але я горда була. Не хотіла на вашій шиї сидіти.
Настя хотіла щось сказати, але мама продовжила.
– А потім ви цю квартиру купили. Іпотеку взяли. Я ж знала, як ви економили. Сергій ночами таксував, ти на двох роботах. Я приїжджала на новосілля — пам’ятаєш? Усе так гарно було. Я раділа за вас. Щиро.
Але коли я сідала на цей диван… дивилася на цю кухню… на ті штори дорогі… мені ставало важко дихати.
– Чому, мамо?
Віра Павлівна підняла очі. В них були сльози.
– Бо я зрозуміла: я вам заважала. Якби я не тримала ті гроші на корову, на ремонт хати, на ліки свої… ви б швидше цю квартиру купили. Ви б не мучилися стільки років.
Настя оторопіла.
– Мамо, що ти кажеш…
– Правду кажу. Ти ж пам’ятаєш, як у дві тисячі десятому ви хотіли першу іпотеку взяти, а банк відмовив — внеску не вистачало.
Я тоді якраз дах перекривала — п’ятдесят тисяч пішло. Ти мені дала двадцять, я не відмовлялася.
А могла б сказати: “Мамо, потерпи, ми собі квартиру візьмемо, а потім тобі допоможемо”.
Але ти не сказала. Бо ти добра. Бо ти мене любиш.
І ще… коли я тут сиджу, я думаю: а що я вам дала, крім турбот? Я ж усе життя вас обтяжувала. Спочатку тато хворів — ви йому ліки купували. Потім я хату лагодила — ви допомагали. Потім корову лікувати — знову ви.
А я нічого взамін. Тільки яйця з села привозила, огірки мариновані та гарбузи.
Настя вже плакала.
– Мамо, ти що… Ти нас виростила! Ти все життя працювала! Ти мене одну піднімала після того як тата не стало!
Віра Павлівна похитала головою.
– То обов’язок. А ви мені — життя нове дали. Онуків. Квартиру цю. А я тут сиджу, як стара колода. Дивлюся, як ви бігаєте, працюєте, дітей водите на гуртки — і думаю: краще б я додому поїхала, щоб вам легше було.
Тут вона не витримала й заплакала.
– Я боюся, Настусю, що ви мене з жалю запрошуєте. А не тому, що хочете. Бо я ж знаю: у вас життя своє, молоде. А я — з минулого. З тієї старої хати, з пічкою, з колодязем.
Настя кинулася до мами, обійняла міцно.
– Мамо, дурненька ти моя! Ми тебе любимо! Не з жалю! Ти ж наша рідна! Діти без тебе сумують! Софія щовечора питає: “Коли бабуся приїде?”
Віра Павлівна відсторонилася, витерла сльози.
– А ще… є одна річ, про яку я соромлюся найбільше.
– Яка?
– Коли ви цю квартиру купили, я… заздрила. Ось чесно кажу. Сиджу тут, дивлюся на ці стелі високі, на теплу підлогу — і думаю: чому в мене такого не було? Чому я все життя в холоді, в бідності? Потім сама себе картала: ” Та ну, радій за дітей!” Але заздрість не йшла.
І тому мені легше було поїхати додому. Там я вдома. Там усе своє. А тут… я ніби гість. Багатий гість у бідній душі.
Настя мовчала. Потім тихо сказала:
– Мамо… А якщо ми тобі кімнату свою зробимо? Окрему. З твоїми речами. З тієї старої хати — шафу привеземо, той килим вишитий, фотографії. Щоб ти вдома почувалася.
Віра Павлівна здивовано подивилася.
– Навіщо? У вас і так тісно.
– Не тісно! У нас три кімнати! Дитяча, ваша з Сергієм, і вітальня. Ми можемо дитячу поділити, або… або ти в маленькій кімнаті житимеш. А ми з Сергієм переїдемо в вітальню, диван розкладний.
– Ні-ні, що ти! Я не хочу вас витісняти!
– Мамо, послухай. Ми з Сергієм уже говорили. Ми хочемо, щоб ти з нами жила. Постійно. Не в селі одна. Там же взимку холодно, піч топити важко. А тут — тепло, світло, діти поруч.
Віра Павлівна заплакала сильніше.
– Я боюся, Настусю. Боюся, що буду заважати. Що ви втомитеся від мене.
Тут двері відчинилися — увійшов Сергій з дітьми. Очевидно, підслухали.
– Віро Павлівно, — сказав Сергій м’яко, — ми вас дуже просимо. Переїжджайте до нас. Ми без вас сумуємо. Я сам з села, пам’ятаю, як моя мама одна жила — серце боліло. Не треба так.
Софія підбігла, обняла бабусю за ноги.
– Бабусю, живи з нами! Я тобі свою кімнату віддам! Я з Давидиком в одній спатиму!
Давидик кивнув:
– Я не проти! Бабуся казки розповідає краще за всіх!
Віра Павлівна розплакалася вже по-справжньому. Обійняла онуків.
– Дітки мої… Ви ж мене не знаєте таку, яка я насправді. Я ж бурчу іноді, я ж порядок свій люблю…
Настя розсміялася крізь сльози.
– Мамо, ми тебе такою знаємо! І любим такою! Бурчи скільки хочеш, головне — будь з нами.
Сергій додав:
– І ще, Віро Павлівно. Ми хату вашу продавати не будемо. Здамо в оренду або законсервуємо. Щоб у вас був свій куточок. Але жити — тут. З нами.
Віра Павлівна довго мовчала. Потім тихо сказала:
– Добре… Я спробую. Тільки не гнівайтесь, якщо я спочатку втікати захочу.
– Не втечеш, — усміхнулася Настя. — Ми тебе не пустимо.
Того вечора Віра Павлівна вперше залишилася на ніч. Настя постелила їй у маленькій кімнаті, де раніше була комора.
– Ось тут твоя шафа стане, — показувала. — А тут — телевізор маленький поставимо. І квіти твої улюблені — пеларгонії.
Мама лягла, але не спала. Лежала й слухала, як у квартирі дихають її рідні. Як Софія щось бурмоче уві сні, як Сергій з Настею тихо розмовляють на кухні.
І вперше за багато років їй не було соромно за свою бідність. Бо тут її любили не за гроші, не за квартиру — а просто за те, що вона мама. І бабуся.
Через місяць вони перевезли речі з села. Шафу стару, вишиті рушники, фотографії в рамках. Віра Павлівна сама розставляла все по полицях.
– Ось тут тато ваш сидітиме, — казала, ставлячи фото покійного чоловіка. — А тут — Сергій маленький, пам’ятаєте?
Діти раділи. Настя з Сергієм теж.
А одного вечора, коли всі сиділи за столом, Віра Павлівна раптом сказала:
– Знаєте… Я більше не тікаю. Мені тут добре.
Настя обняла маму.
– І нам добре, мамо. Нарешті ти вдома.
Віра Павлівна усміхнулася — щиро, без винуватості.
– Так. Вдома.
І більше ніколи не поспішала на останню маршрутку.
Валентина Довга
