Настя сиділа за маленьким дерев’яним столом у своїй затишній квартирі, дивлячись у вікно, де осінній дощ малював сірі візерунки на склі.
Їй було двадцять п’ять, і життя здавалося їй сірим, як той дощ. Вона працювала в маленькій книгарні в центрі міста, де дні минали за читанням романів про кохання, яке в її житті так і не з’явилося.
“Чому в книгах все так просто? – подумала вона. – Героїня зустрічає принца, і все закінчується щасливо. А в реальності? Лише самотні вечори з чашкою чаю.”
Того ранку, коли все почалося, Настя прокинулася від дзвінка в двері. Вона накинула халат і пішла відчиняти. За дверима стояв кур’єр з великим букетом білих троянд. Квіти були свіжі, з краплями роси на пелюстках, ніби щойно зірвані з саду.
“Для Анастасії Петрівни?” – запитав кур’єр, простягаючи букет. Настя кивнула, здивована. “Так, це я. Але… від кого?” Кур’єр знизав плечима: “Анонімно.
Тільки записка.” Він пішов, а Настя закрила двері, тримаючи букет у руках. Записка була проста: “Для найпрекраснішої дівчини в світі. Зустрінемося незабаром.”
Радість наповнила її серце, як тепле сонце після дощу. “Хто це міг бути? – прошепотіла вона собі під ніс. – Може, той хлопець з кав’ярні, який завжди посміхається?” Вона поставила троянди у вазу на столі, і кімната одразу наповнилася ніжним ароматом.
Того дня на роботі Настя не могла зосередитися. “Настю, що з тобою? Ти світишся, як лампочка!” – засміялася її колега Оля, сортуючи книги на полицях.
“Ой, Олю, ти не повіриш! Мені надіслали букет білих троянд! Анонімно!” – вигукнула Настя, хапаючи подругу за руку. Оля підморгнула:
“Ого, таємний шанувальник? Це ж романтично! Розкажи деталі!” Вони сіли за прилавком, і Настя детально описала букет:
“Двадцять троянд, кожна ідеальна, без жодної вади. І записка: ‘Для найпрекраснішої’.!” Оля кивнула: “Треба чекати продовження. Може, це хтось з клієнтів?
Пам’ятаєш того високого брюнета?”
Вечором Настя повернулася додому, і букет все ще стояв, ніби нагадуючи про диво. Вона сіла за стіл і написала в щоденнику:
“Сьогодні мій день змінився. Ці троянди – як знак, що життя не таке сіре.”
Наступного дня дзвінок у двері повторився. Знову кур’єр, знову букет білих троянд. “Знову для мене?” – здивувалася Настя. “Так, і записка: ‘Думаю про тебе кожну хвилину’.” Радість переповнила її. “Це не жарт! Хтось дійсно мене кохає!” – вигукнула вона, танцюючи по кімнаті.
Тиждень минув у вихорі емоцій. Кожен день – новий букет, нова записка. “Ти – моє сонце”, “Не можу чекати зустрічі”, “Твоя усмішка – найкраще в світі”. Настя почувалася принцесою з казки.
На роботі вона розповідала Олі все: “Сьогодні записка: ‘Хочу побачити тебе вживу’. Олю, я боюся, але й радію!”
Оля сміялася: “Дівчино, це ж ідеальний роман! Може, це той лікар з сусіднього будинку? Він завжди дивиться на тебе.” Настя червоніла: “Не знаю, але ці троянди… Вони такі чисті, білі, як сніг. Символізують чисте кохання, правда?”
Нарешті, у п’ятницю ввечері, пролунав дзвінок у двері. Настя відчинила – і там стояв він. Високий, з темним волоссям, у елегантному костюмі. “Привіт, Настю. Я – Олексій. Це я надсилав троянди.”
Вона завмерла: “Ти? Але… звідки ти мене знаєш?” Він посміхнувся: “Я бачив тебе в книгарні. Ти рекомендувала мені книгу про кохання. З того моменту не міг забути. Дозволь запросити тебе на вечерю?”
Настя кивнула, серце калатало. “Так, з радістю!”
Вони пішли до затишного ресторану в центрі Києва. Олексій замовив вино і салати. “Розкажи про себе, – сказав він. – Чому ти працюєш в книгарні?” Настя усміхнулася: “Люблю книги. Вони – мій світ. А ти? Чим займаєшся?”
Олексій відповів: “Я – бізнесмен, імпортую квіти. Саме тому троянди – мій фірмовий знак. Білі – бо вони символізують чистоту, як твоя душа.” Вони розмовляли годинами. “Ти така щира, Настю. В нашому світі рідко зустрінеш таке”, – сказав він.
“А ти – романтик. Ніхто раніше не робив для мене такого”, – відповіла вона. Той вечір став початком їхнього роману.
Кожен день Олексій надсилав троянди, але тепер з’являвся сам. “Доброго ранку, кохана!” – казав він.
Настя відповідала: “Ти робиш мене щасливою!”
Місяці минали. Вони подорожували: до Львова, де гуляли вузькими вуличками. “Дивись, Настю, ці старовинні будинки – як з казки!” – вигукував Олексій. “Так, але найкраща казка – з тобою”, – шепотіла вона.
У Одесі вони сиділи на пляжі. “Море таке синє, як твої очі”, – казав він. “А троянди? Ти все ще надсилаєш їх?” – сміялася Настя. “Звичайно! Вони – наш символ.”
Але одного дня все змінилося. Настя повернулася з роботи і знайшла на столі букет білих троянд. Записка: “Пробач, але це кінець.”
Вона зателефонувала Олексію: “Що це значить? Чому?” Він відповів холодно: “Настю, я одружуюся. З іншою. Це була помилка.” Серце Насті розбилося. “Але… троянди? Наше кохання?” – плакала вона. “То був просто флірт. Пробач.” Він поклав трубку.
Горе накрило її, як хвиля. “Як один букет міг принести стільки радості і тепер – стільки болю?” – ридала вона. Оля прийшла ввечері: “Настю, що сталося?” Настя розповіла все: “Він одружується! А я… я кохала його!” Оля обійняла її: “Він негідний. Але ти сильна, витримаєш.”
Минали тижні. Настя не могла їсти, спати. Білі троянди в’янули, нагадуючи про зраду.
“Чому білі? Вони ж мали бути чистими!” – кричала вона в порожнечу.
Одного вечора подзвонив незнайомий номер. “Привіт, Настю. Це Ірина, дружина Олексія.” Настя завмерла: “Дружина? Він сказав, що одружується…”
Ірина засміялася гірко: “Він вже одружений. Зі мною. І ти не перша, кому він надсилав троянди. Це його гра.”
Настя заплакала: “Але чому?” Ірина відповіла: “Він – брехун. Я дізналася про тебе з його телефону. Пробач, але ти мусиш знати правду.”
Настя вирішила помститися. Вона пішла до офісу Олексія. “Олексію, нам треба поговорити!” – вигукнула вона, вриваючись.
Він здивувався: “Настю? Що ти тут робиш?” Вона кинула йому в лице в’ялий букет: “Це твої троянди! Вони принесли мені горе, як і радість. Ти брехав!”
Олексій спробував виправдатися: “Це не так, кохана…” Але Настя перебила: “Не називай мене так! Я знаю про Ірину!” Він зблід: “Звідки?” “Від неї самої. Ти – негідний”
Ірина з’явилася в дверях: “Олексію, це кінець. Я йду.” Він благав: “Ірино, почекай!” Але вона пішла. Настя теж: “Ніколи більше не надсилай троянди!”
Минув рік. Настя знайшла нову роботу в видавництві. “Тепер я пишу свої історії”, – казала вона Олі.
Одного дня в книгарню зайшов новий клієнт – Андрій.
“Рекомендуєте щось про кохання?” – запитав він. Настя посміхнулася: “Так, але справжнє, не з трояндами.” Вони розговорилися.
“Я – художник. Малюю квіти”, – сказав він. “Сподіваюся не білі троянди?”- уточнила зразу дівчина. ” Ні”- відповів той.
“Добре, бо білі троянди – це горе”, – відповіла Настя.
Їхній роман почався повільно. “Настю, ти хочеш піти на прогулянку?” – запитав Андрій. “Так, але без квітів”, – засміялася вона.
Він кивнув: “Обіцяю. Тільки ти і я.” Вони гуляли парком. “Розкажи про себе”, – сказав він. Настя зітхнула: “Була історія з трояндами. Принесли радість і горе.” Андрій вислухав: “Це сумно. Але тепер – нова глава.”
З часом Настя забула біль. Андрій був щирим. “Я кохаю тебе, Настю”, – сказав він одного вечора. “І я тебе”, – відповіла вона. Але одного дня Андрій приніс букет… червоних троянд.
“Не білих, бо знаю твою історію. Червоні – для пристрасті.” Настя засміялася: “Дякую. Ти – мій порятунок.”
Але доля мала інші плани. Олексій з’явився знову. “Настю, я розлучився. Пробач мені!” – благав він по телефону. “Ні, Олексію. Твої троянди – минуле”, – відрізала вона. Він не здавався: “Я надішлю букет!” “Не треба. Вони принесли горе.”
Настя одружилася з Андрієм. “Обіцяй, що ніяких білих троянд”, – сказала вона на весіллі. “Обіцяю”, – відповів він. Але на річницю Олексій надіслав букет білих троянд анонімно.
Настя побачила і заплакала: “Знову він!” Андрій заспокоїв: “Викиньмо їх. Наше кохання сильніше.”
Горе повернулося, коли Олексій почав переслідувати. “Настю, ти моя!” – писав він. Вона пішла в поліцію: “Він мене турбує!” Поліцейський кивнув: “Ми розберемося.”
Олексій потрапив у аварію. “Він у лікарні”, – повідомила Ірина. Настя пішла відвідати: “Чому ти не зупинився?” Олексій шепотів: “Бо кохав тебе. Троянди – мій спосіб.” “Але вони принесли горе”, – сказала Настя.
Настя повернулася до життя. “Цей букет – урок”, – сказала вона Андрію. Вони мали дитину. “Наша дочка – радість”, – казав Андрій. Настя кивала: “Без троянд.”
Історія тривала. Настя написала книгу про букет. “Один і той самий букет білих троянд приніс мені радість і горе”, – починалася вона.
Книга стала бестселером. “Ви – натхнення!” – казали читачі. Настя посміхалася: “Життя – як троянди: красиве, але з шипами.”
Після того, як Олексія не стало Настя відчула полегшення, але й сум. “Він був частиною мого життя, хоч і болісною”, – сказала вона
Андрію одного вечора, сидячи на балконі. Андрій обійняв її: “Так, але тепер ми разом. Давай забудемо.” Вони планували подорож до Карпат. “Там гори, свіже повітря. І ніяких троянд!” – сміявся Андрій. Настя кивнула: “Так, тільки ми троє – з нашою малою.”
Дочка, яку вони назвали Софією, росла швидко. “Мамо, чому ти не любиш білі троянди?” – запитала вона одного разу, малюючи. Настя зітхнула:
“Це довга історія, доню. Колись вони принесли радість, але потім – горе.” Софія нахилила голову: “Розкажи!”
Настя розповіла скорочену версію: “Був чоловік, який надсилав троянди. Спочатку я була щаслива, але він обманув.” Софія обійняла її: “Тепер тато – найкращий!”
Одного дня в книгарню, де вона іноді допомагала, зайшла Ірина. “Привіт, Настю. Можемо поговорити?” Настя здивувалася:
“Звичайно. Про що?” Ірина сіла: “Про Олексія. Він залишив спадщину. Частину тобі.” Настя заперечила: “Не треба. Він приніс горе.”
Ірина наполягала: “Це гроші від бізнесу з квітами. Він шкодував.” Настя подумала: “Добре, але на благодійність. Для дітей-сиріт.”
Гроші пішли на добру справу. “Ми відкрили фонд”, – сказала Настя Андрію. Він пишаився: “Ти перетворила горе на радість.”
Але минуле не відпускало. Софія в школі намалювала білу троянду. “Для тебе, мамо!” Настя заплакала: “Доню, це красиво, але…” Софія запитала: “Чому ти плачеш?” Настя пояснила: “Це нагадує про минуле.”
Андрій втрутився: “Давай посадимо червоні троянди в саду.”
Вони купили будинок за містом. “Тут тихо, як у раю”, – сказав Андрій. Настя погодилася: “Так, і ніяких білих троянд.”
Книга Насті вийшла. На презентації вона говорила: “Ця історія – про те, як один букет змінив життя. Радість від кохання, горе від зради.” Читачі аплодували.
Одна жінка підійшла: “У мене подібна історія. Дякую за натхнення!” Настя обійняла її: “Тримайся. Життя продовжується.”
Минали роки. Софія виросла. “Мамо, я зустріла хлопця. Він надіслав троянди – червоні!” Настя посміхнулася: “Добре, доню. Але будь обережна.” Софія засміялася: “Я знаю твою історію!”
Настя дивлялася на букет білих троянд у вазі – той самий, засушений, як спогад. “Ти приніс радість і горе, але навчив мене жити”, – прошепотіла вона.
Віра Лісова
