Марійка прокинулася від запаху свіжих млинців, що долинав з кухні. Їй було десять років, і вона вже звикла до того, що мама з татом далеко – у Польщі, на заробітках.
Вони поїхали два роки тому, обіцяючи, що скоро повернуться з грошима, куплять нову квартиру і Марійка матиме свою кімнату з великим вікном.
Але поки що вона жила в старій хаті на околиці села з бабусею Ольгою – свекрухою мами.
Бабуся Ольга була жінкою суворою, але справедливою. Висока, з сивою косою, закрученою в вінок, вона завжди носила хустку і говорила повільно, ніби кожне слово важило цілий мішок борошна.
– Марійко, вставай, сонечко! – гукнула вона з кухні. – Сьогодні особливий день. Млинці з сиром, твої улюблені.
Марійка вискочила з ліжка, накинула халатик і побігла на кухню.
– Доброго ранку, бабусю! А чому особливий? Тато з мамою дзвонять?
– Ні, дитино. Сьогодні ти йдеш до нової школи.
Марійка завмерла з виделкою в руці.
– Нової? А що з старою? Я ж там з усіма подружками…
– Стара школа – то добре для села, але ти заслуговуєш кращого. Я записала тебе до приватної школи в місті. “Елітна гімназія”, називається. Там англійська з першого класу, комп’ютери, басейн навіть є. Ти будеш вчитися з дітьми, які в майбутньому щось з себе представлятимуть.
Марійка витріщила очі.
– Але бабусю… Це ж дорого! Мама казала, що приватні школи – то для багатих. А ми ж чекаємо, коли тато з мамою пришлють гроші.
Ольга поставила тарілку з млинцями і сіла навпроти.
–Не турбуйся про гроші, доню. Я все владнала. Твої батьки працюють, а я тут за тебе відповідаю. Ти – моя онука, і я хочу, щоб ти мала те, чого я не мала. Я в своєму житті тільки поле та корів знала. А ти будеш лікарем чи адвокатом. Отак.
Марійка обійняла бабусю.
– Дякую, бабусю! Ти найкраща!
Так почалося нове життя. Щодня бабуся будила Марійку о шостій, готувала сніданок, а потім вони їхали автобусом до міста.
Школа справді була казковою: мармурові сходи, великі класи з інтерактивними дошками, вчителька англійської – молода пані з Лондона. Марійка швидко знайшла подруг – Оксану та Софію, доньок місцевих бізнесменів.
– Ти звідки? – запитала якось Оксана на перерві.
– З села, – чесно відповіла Марійка.
– Ого! А як ти сюди потрапила? Тут же дорого!
– Бабуся записала.
Дівчатка перезирнулися, але нічого не сказали. Марійка пишалася бабусею. Ольга щомісяця платила за навчання – великі гроші, які відкладала з своєї маленької пенсії та продаючи молоко й сир на ринку. Вона ніколи не скаржилася.
Батьки Марійки дзвонили щотижня.
– Як справи, доцю? – питав тато по відеозв’язку.
– Добре, тату! Я в новій школі, приватній!
Мама з татом перезирнулися.
– Приватній? – здивувалася мама. – Хто ж тебе туди записав?
– Бабуся Ольга! Вона каже, що це для мого майбутнього.
Тато насупився.
– Мама… Знову втручається. Ми ж просили не робити великих витрат без нас.
– Але ж добре ж! – втрутилася бабуся, яка сиділа поруч. – Дитина вчиться, англійську знає вже краще за мене!
– Мамо, ми розуміємо, але гроші… Ми ж вам надсилаємо на життя, а не на такі школи.
– Я свої гроші витрачаю, сину. Не ваші.
Розмова закінчилася напружено. Марійка відчула, що щось не так.
Минуло пів року. Марійка вже вільно розмовляла англійською, брала участь у шкільних конкурсах, навіть виграла поїздку на екскурсію до Львова. Бабуся пишалася, показувала всім сусідам фотографії.
– Оце моя онука! Вже в місті вчиться, як пані!
Але одного вечора все змінилося.
Телефон задзвонив пізно. Бабуся взяла трубку.
– Алло? Сину? Що сталося?
Марійка підійшла ближче і почула плач мами.
– Мамо… Ми повертаємося. Завтра будемо вдома.
– Чому так раптово? Ви ж казали, ще рік…
– Не пощастило, мамо. Фірма збанкрутувала. Гроші, які ми заробили, частину не виплатили. Борги ще й на нас повісили. Ми ледь квитки купили… Приїжджаємо без копійки.
Бабуся зблідла.
– Боже… А як же ви житимете?
– Не знаю, мамо. Поки що до вас.
Наступного дня батьки приїхали. Тато – виснажений, з валізою, мама – з заплаканими очима. Марійка кинулася до них.
– Мамо! Тату! Ви вдома!
Вони обійняли її, але радість була гіркою.
Вечером за столом зібралася вся родина. Бабуся наварила борщу, нарізала сала.
– Розказуйте, що сталося, – тихо сказала Ольга.
Тато зітхнув.
– Працювали на будівництві. Все було добре, гроші йшли. А потім фірма закрилася. Господар втік, борги лишив. Нам зарплату за три місяці не виплатили. Поліція каже – шукайте його в Німеччині. А ми без грошей, без роботи. Довелося повертатися.
Мама додала:
– Ми думали, приїдемо з заощадженнями, квартиру купимо… А тепер – ні копійки.
Марійка сиділа тихо. Вона відчувала провину, хоч і не розуміла чому.
Раптом тато повернувся до бабусі.
– Мамо, а скільки коштує та школа Марійки?
Ольга опустила очі.
– Дорого, сину. П’ять тисяч на місяць. Плюс підручники, форма…
– П’ять тисяч?! – тато підскочив. – Мамо, ви що, з розуму з’їхали? Де ви брали гроші?
– З пенсії. З продажу молока. Я відкладала…
Мама заплакала.
– Мамо, ви ж нас підставили! Ми повертаємося без грошей, а тут ще й борг за школу!
– Який борг? – здивувалася Ольга.
– Директор дзвонив сьогодні, – сказав тато. – Сказав, що за останні два місяці не сплачено. І за наступний семестр треба внести аванс – двадцять тисяч, інакше Марійку відрахують.
Тиша запала важка, як камінь.
Марійка розплакалася.
– Я не хочу відраховуватися! Мені там подобається! Я маю подруг, я англійську знаю…
Мама обійняла її.
– Доню, ми не можемо… У нас немає грошей навіть на хліб.
Бабуся встала.
– Це я винна. Я думала, що до вашого приїзду все владнаю. Але пенсія маленька… Я не встигла.
Тато ходив по хаті.
– Мамо, чому ви не спитали нас? Ми ж просили – звичайну школу!
– Бо ви далеко були! А дитина росла. Я бачила, як вона в селі в тій старій школі нудьгує. Вчителька бачили, що, вживає оковиту, класи холодні… Я хотіла кращого для онуки.
Мама витерла сльози.
– Тепер що робити? Двадцять тисяч… Де ми їх візьмемо?
Вночі ніхто не спав. Марійка чула, як батьки шепотілися в іншій кімнаті.
– Треба продати щось, – казав тато. – Машину? Але в нас немає машини. Хату? Ні, це мамина…
– Позичити в сусідів? – пропонувала мама.
– Хто дасть? Всі знають, що ми з-за кордону без грошей повернулися.
На ранок бабуся зібрала всіх за столом.
– Я все вирішила, – сказала вона твердо. – Я піду до директора і попрошу розстрочку. А гроші… Я знаю, де взяти.
– Де? – запитали всі хором.
– У мене є заощадження. На чорний день. Під матрацом, у банці. Тридцять тисяч. Я все життя відкладала. Думала, на похорон чи на лікарню… Але краще на освіту онуки.
Тато заперечив:
– Мамо, ні! Це ваші гроші!
– Мої – значить, я вирішую. Я не дозволю, щоб через мою помилку вона страждала.
Мама заплакала знову.
– Мамо… Ви нас рятуєте.
Але історія на цьому не закінчилася.
Того ж дня бабуся з Марійкою поїхали до школи. Директор – суворий чоловік у костюмі – прийняв їх у кабінеті.
– Пані Ольго, ситуація серйозна. Борг за два місяці – десять тисяч. Плюс аванс за семестр – ще двадцять. Разом тридцять.
Якщо до кінця тижня не сплатите – доведеться відрахувати дівчинку.
Бабуся витягла з сумки пачку грошей.
– Ось, пане директоре. Все, що маю.
Директор здивувався.
– Ви впевнені? Це ж великі гроші для пенсіонерки.
– Впевнена. Дитина важливіша.
Вони сплатили. Марійка залишилася в школі.
Але вдома почалися нові проблеми. Батьки шукали роботу, але в селі її не було. Тато поїхав до міста, влаштувався вантажником. Мама – прибиральницею в тому ж місті.
– Ми тепер ближче до тебе, доцю, – казала мама. – Можемо забирати зі школи.
Марійка бачила, як батьки втомлені приходять додому, як бабуся економить на всьому.
Одного вечора Марійка підійшла до бабусі.
– Бабусю, а чому ти не сказала татові з мамою про школу одразу?
Ольга погладила її по голові.
–
Бо знала, що вони скажуть “ні”. Вони хотіли самі все зробити. Але я – стара, бачила життя. Знаю, що освіта – то єдине, що ніхто не відбере. Я не хотіла, щоб ти, як я, все життя горбатилася за копійки.
– А тепер ви без заощаджень…
– І що? Зате ти вчишся. І коли виростеш – допоможеш мені. Отак і буде.
Тато з часом помирився з бабусею.
– Мамо, ви мали рацію, – сказав він якось. – Марійка змінилася. Впевнена стала, розумна. Англійською говорить, як по телевізору.
– Бачиш, сину. Іноді свекруха знає краще, – посміхнулася Ольга.
Мама додала:
– Ви нас пробачили за ті слова?
– Пробачила давно. Ви ж молоді, гарячі. А я стара – терпляча.
Минуло ще пів року. Батьки потроху стали на ноги. Тато знайшов кращу роботу – водієм. Мама відкрила маленьку випічку – продавала пиріжки на ринку.
Марійка закінчила рік на відмінно. На випускному в школі вона вийшла на сцену і сказала промову англійською. Всі аплодували.
А потім підійшла до бабусі й подарувала їй квіти.
– Це тобі, бабусю. За все.
Ольга розплакалася – вперше на пам’яті Марійки.
– Дякую, доню. Ти – моє найбільше щастя.
І так родина зрозуміла: іноді любов – то не тільки гроші з-за кордону, а й рішення, які приймаєш серцем, навіть якщо всі проти.
Бабуся Ольга втратила заощадження, але здобула повагу всієї родини. А Марійка пообіцяла собі: коли виросте, стане лікарем і купити бабусі нову хату з великим садом.
Бо справжня родина – то та, де один за одного стоїть, навіть коли грошей немає.
Валентина Довга
