— Мамо, досить зітхати над кожним підсвічником, — Віктор роздратовано гортав документи. — Заповіт чіткий: будинок і все майно переходить тобі. Але давай будемо реалістами — утримувати цей склеп коштує цілий статок. Я вже знайшов покупця на землю. Будинок піде під знесення, він занадто старий.
Будинок, схожий на невеликий замок, був набитий речами, які Олександра Михайлівна пам’ятала з дитинства: китайські вази, важкі дубові столи і, головне, величезна колекція картин. Батько збирав їх усюди, де працював — від Парижа до Кабула.
— Під знесення? — Олександра Михайлівна здригнулася. — Вітю, тут кожен камінь пам’ятає твого діда. А картини? Він казав, що це його «тиха гавань».
— Мамо, ці картини — здебільшого копії або роботи невідомих художників. Я показував фото експерту. Він сказав, що за все це дадуть копійки. Дідусь просто любив антураж.
Олександра підійшла до своєї улюбленої картини — похмурого пейзажу засніжених гір, що висів у кабінеті батька. Вона пам’ятала, як дід годинами дивився на неї, попиваючи міцний чай.
— «Дивись не на полотно, Олександро, а крізь нього», — прошепотіла вона слова батька.
— Що ти кажеш? — Віктор підійшов ближче.
— Батько завжди казав це мені. Я думала, це про філософію… А що, як він мав на увазі щось інше?
Олександра Михайлівна взяла ліхтарик і почала обходити картини одну за одною. Віктор спостерігав за нею з іронічною посмішкою, поки вона не зняла той самий пейзаж зі стіни.
— Дивись, Вітю. На звороті підрамника щось написано.
Там, дрібним каліграфічним почерком, була фраза латиною: «Veritas in silentio, aurum in tenebris».
— «Істина в мовчанні, золото в темряві», — переклала Олександра. — Це батько. Його почерк.
— Мамо, це просто цитата. Дід був інтелектуалом, він любив ці ігри, — Віктор хотів забрати картину, але Олександра помітила інше.
У кутку підрамника був викарбуваний номер: «1/12».
— Це серія, Вікторе! — вигукнула вона. — У кабінеті та вітальні рівно дванадцять картин, які він привіз із останньої місії.
Вони почали лихоманково знімати полотна. На кожній картині ззаду був номер і коротка фраза різними мовами: французькою, арабською, німецькою…
— Десята картина, — Олександра Михайлівна прочитала напис німецькою: «Der Schlüssel ist nicht im Schloss» (Ключ не в замку).
— А одинадцята? — Віктор уже сам захопився грою.
Одинадцята картина зображувала стару бібліотеку. На звороті було написано: «Шукайте там, де сонце ніколи не заходить, але світла немає».
— Де в цьому будинку немає світла, але сонце не заходить? — Віктор чухав потилицю. — Підвал? Горище?
— Ні, — Олександра Михайлівна раптом згадала. — Вітальня! Величезне вітражне вікно з зображенням сонця. Воно виходить на північ. Там ніколи не буває прямих сонячних променів, але саме вікно — це «сонце».
Вони кинулися до вітальні. Вітраж був величним — яскравий жовтий диск посеред похмурого скла.
— «Ключ не в замку», — повторила Олександра. — Дивись на раму вікна.
Вона почала обмацувати дерев’яне різьблення навколо вітража. Під однією з декоративних розеток щось клацнуло. Маленька дерев’яна панель відсунулася, відкриваючи нішу. Але замість золота там лежав… звичайний старий ключ і дванадцята, остання картина. Це був невеличкий натюрморт із зображенням яблук.
— І це все? — Віктор був розчарований. — Ключ від якоїсь старої шафи?
Олександра перевернула натюрморт. На звороті було написано останнє послання: «Мистецтво — це ілюзія. Реальність за ним».
— «Реальність за ним», — Олександра подивилася на ключ, а потім на натюрморт. — Вікторе, дід ніколи не вішав цю картину. Вона завжди стояла на його столі в рамці як фотографія.
Вона взяла ключ і підійшла до масивного сейфа, вмонтованого в стіну кабінету, який Віктор уже намагався відкрити, але той був порожнім.
— Мамо, ми вже перевіряли сейф. Там тільки папери про пенсію.
— Ключ не для сейфа, Вітю. Ключ для стіни за сейфом.
Вони знову повернулися до кабінету. Олександра Михайлівна витягла внутрішню металеву полицю сейфа. Там, у самому кутку, була ледь помітна шпарина. Ключ увійшов ідеально.
Почувся важкий скрегіт. Задня стінка сейфа відхилилася, відкриваючи невеликий сейф всередині сейфа — справжній дипломатичний тайник.
Віктор затамував подих. Він очікував побачити пачки доларів або злитки золота. Але там лежало кілька шкіряних папок і невелика оксамитова коробочка.
В коробочці була старовинна брошка — розкішний смарагд в оточенні діамантів. До неї була прикріплена записка: «Це для тебе, Олександро. Брошка твоєї матері, яку я врятував. Її вистачить, щоб ти жила гідно, не продаючи цей будинок».
Але найважливіше було в папках.
Віктор почав гортати документи. Його очі розширювалися.
— Мамо… це не просто папери. Це копії договорів та докази корупційних схем тих людей, які зараз хочуть купити нашу землю. Дідусь знав усе. Він тримав це як страховку.
— Отже, будинок хочуть знести не тому, що він старий, — Олександра Михайлівна випрямилася, — а щоб знищити те, що може бути заховано в його стінах?
— Саме так. Якщо ми оприлюднимо це, будівництво зупинять, а цих «покупців» чекають довгі роки судів.
Віктор подивився на матір, потім на брошку, потім на старі стіни кабінету. Його прагматизм боровся з чимось новим — почуттям гордості за діда, якого він вважав просто нудним пенсіонером.
— Мамо, — сказав він нарешті. — Продаж скасовується. Я думаю, мені як юристу буде дуже цікаво розібратися з цими папками. А будинок… ми його відремонтуємо.
Через рік будинок Степана Аркадійовича знову сяяв. Вітражне сонце тепер освітлювало оновлену вітальню. Олександра Михайлівна сиділа в кріслі, вдягнувши ту саму смарагдову брошку.
— Знаєш, Вітю, — сказала вона сину, який саме розвішував ті самі дванадцять картин на нові місця. — Батько навчив нас головного. Скарб — це не те, що можна покласти в банк. Скарб — це правда, яку ти маєш силу захистити.
Віктор кивнув. Він більше не поспішав. Він навчився «дивитися крізь полотно». А старий будинок дипломата продовжував мовчати, зберігаючи свої таємниці, але тепер ця тиша була не гнітючою, а надійною, як фундамент їхньої нової-старої родини.
