У невеликому селі, де кожен двір пахне свіжоспеченим хлібом, а сусіди знають одне одного з дитинства, жила-була Ганна Іванівна.
Вона була жінкою поважною, з гострим язиком і ще гострішим поглядом.
Її єдиний син, Олексій, був гордістю її життя. Високий, статний, з доброю вдачею, він працював агрономом на місцевому господарстві і мав репутацію людини, яка може знайти спільну мову з будь-ким.
Але коли Олексій привів додому свою наречену, Марію, у Ганни Іванівни почалися справжні випробування.
Марія була міською дівчиною. Вона мала вищу освіту, працювала бухгалтеркою і завжди трималася з гідністю.
Її манери, акуратна зачіска і любов до модних суконь одразу впали в око Ганні Іванівні.
Але замість захоплення свекруха побачила в цьому загрозу.
“Що це за панянка? Ходить, наче королева, а чи вміє вона борщ варити?” — бурчала Ганна Іванівна, коли Олексій розповідав про свою кохану.
— Олексію, ти подумай добре, — казала вона синові, сидячи за столом із вишитою скатертиною. — Вона ж із міста, там усі такі… несерйозні. Як вона в селі житиме? Тут треба працювати, а не в сукнях гасати
— Мамо, Марія хороша, — відповідав Олексій, терпляче посміхаючись. — Вона розумна, добра, і я її люблю. А сукні… То ж не злочин.
— Любов любов’ю, а життя — це не казка, — відрізала Ганна Іванівна. — Побачиш, як вона тебе підведе.
Весілля відбулося пишне, як годиться в селі. Марія виглядала як із журналу, а Олексій сяяв від щастя.
Але Ганна Іванівна не могла стримати свого невдоволення. Вона помічала кожну дрібницю: як Марія неправильно тримає ложку, як невдало нарізала картоплю для салату, як забула полити квіти біля хати.
“Невістка з неї ніяка”, — шепотіла вона сусідкам, коли ті приходили на чай.
Марія намагалася догодити свекрусі. Вона вчилася готувати традиційні страви, допомагала в городі, навіть навчилася доїти корову, хоч спочатку боялася підійти до тварини.
Але що б вона не робила, Ганна Іванівна завжди знаходила привід для критики.
— Ти що, Маріє, картоплю так ріжеш? — гримала свекруха, стоячи над невісткою в кухні. — Треба тонше, щоб борщ був ніжний! А це що за шматки? Свиней годувати?
— Я стараюся, Ганно Іванівно, — тихо відповідала Марія, стримуючи сльози. — Покажіть, як правильно, я навчуся.
— Навчишся, як же! — пирхала свекруха. — У місті тебе цього не вчили, а тут усе по-іншому.
Олексій бачив, як важко дружині, і намагався заспокоїти її.
— Не бери до серця, Марійко, — казав він, обіймаючи її вечорами. — Мама просто звикла, що в неї все під контролем. Вона відійде.
Але Ганна Іванівна не відходила. Вона продовжувала чіплятися до Марії, і напруга в домі зростала. Марія почувалася чужою, хоч і любила Олексія всім серцем. Вона мріяла про дружню сім’ю, але замість цього отримувала лише докори.
Минуло два роки. Життя в селі текло своєю чергою, але стосунки між Марією та Ганною Іванівною залишалися холодними.
Одного дня Олексій отримав пропозицію працювати в іншому місті, і подружжя вирішило переїхати. Ганна Іванівна сприйняла це як особисту образу.
— То ти мене кидаєш? — гнівно запитала вона сина, коли той повідомив новину. — Через цю твою Марію? Вона тебе підговорила, так?
— Мамо, це моя робота, — спокійно відповів Олексій. — Ми з Марією разом вирішили. Це для нашого майбутнього.
— Майбутнє! — фиркнула Ганна Іванівна. — Без роду-племені, без коріння — яке там майбутнє?
Марія і Олексій переїхали до міста. Ганна Іванівна залишилася в селі, але самотність почала її гнітити. Вона сумувала за сином, хоч і не визнавала цього. Сусідки радили їй помиритися з невісткою, але гордість не дозволяла.
Через рік у селі з’явилася нова невістка. Олексіїв двоюрідний брат, Ігор, одружився з дівчиною на ім’я Софія. Вона була місцевою, виросла в сусідньому селі, і Ганна Іванівна спочатку раділа, що “хоч хтось нормальний у сім’ї з’явився”.
Софія була голосиста, весела, любила хвалитися своєю хазяйновитістю. Вона одразу взялася за господарство Ігоря, але її стиль був… хаотичним.
— Ганно Іванівно, я вам вареників наліпила! — вигукнула Софія, вбігаючи до хати з мискою. — Ви ж любите з вишнями?
Ганна Іванівна глянула на вареники. Тісто було товстим, а начинка витікала.
— Це що, вареники? — здивувалася вона. — Це ж як камінь! Ти тісто хоч вимішувала?
— Та я швидко, щоб усе встигнути! — весело відповіла Софія, не звертаючи уваги на критику. — Ігорю подобається, а це головне!
Ганна Іванівна тільки зітхнула. Софія була протилежністю Марії: вона не переймалася критикою, робила все по-своєму і часто залишала безлад.
Вона могла забути полити город, спалити пиріг чи насипати курям забагато зерна. Ганна Іванівна, яка звикла до порядку, дратувалася дедалі більше.
— Ігоре, ти що, не бачиш, яка в тебе дружина? — скаржилася вона племіннику. — Вона ж усе псує! Як ти з нею живеш?
— Тітко, вона весела, добра, — сміявся Ігор. — Мені з нею добре, а дрібниці то не головне.
Але для Ганни Іванівни дрібниці були важливими. Вона почала згадувати Марію.
“Марія хоч старалася, — думала вона. — Вона слухала, вчилася. А ця Софія… як вітер у полі”.
Одного дня Ганна Іванівна отримала лист від Марії. Невістка писала, що вони з Олексієм чекають дитину, і запрошувала свекруху в гості до міста.
Лист був коротким, але теплим, і Ганна Іванівна відчула, як всередині щось защеміло. Вона довго сиділа над аркушем, перечитуючи слова:
“Ми дуже хочемо, щоб ви були з нами. Ви потрібні нашій сім’ї”.
— Потрібна я їм, — буркнула вона, але в очах з’явилися сльози. — Мабуть, поїду. Треба ж подивитися, як там мій Олексій.
У місті Ганна Іванівна побачила зовсім іншу Марію. Невістка була спокійною, впевненою, а її дім сяяв чистотою. На столі чекав обід — борщ, вареники, узвар — усе, як любила Ганна Іванівна.
— Маріє, ти це сама готувала? — здивувалася свекруха, пробуючи борщ.
— Сама, — усміхнулася Марія. — Я ж у вас училася, Ганно Іванівно. Пам’ятаю, як ви казали, що картоплю треба різати тонко.
Ганна Іванівна замовкла. Вперше за довгий час вона відчула сором. Марія не тримала зла, а навпаки, намагалася зробити їй приємне. Ввечері, коли Олексій повернувся з роботи, вони всі разом сиділи за столом, сміялися, згадували село.
Ганна Іванівна дивилася на сина й невістку і думала: “Може, я була надто сувора?”
— Маріє, — нарешті сказала вона, коли вони залишилися вдвох. — Я, мабуть, була до тебе несправедлива. Ти хороша невістка. І господиня з тебе добра.
Марія здивовано подивилася на свекруху, а потім усміхнулася.
— Дякую, Ганно Іванівно. Я завжди хотіла, щоб ми були справжньою сім’єю.
Після повернення до села Ганна Іванівна змінилася. Вона стала м’якшою, частіше телефонувала Марії, цікавилася, як справи. Коли народилася онука, Ганна Іванівна приїхала до міста і привезла вишиту сорочечку, яку сама зробила. А Софія… Софія залишилася собою, але Ганна Іванівна вже не так дратувалася. Вона зрозуміла, що кожна невістка — це окрема історія, і головне — це любов у сім’ї.
— Софія, давай я тебе навчу вареники ліпити, — запропонувала вона одного дня. — А то в тебе тісто як гума.
— Ой, Ганно Іванівно, давайте! — засміялася Софія. — Але я попереджаю, я не така старанна, як Марія!
— Нічого, — усміхнулася Ганна Іванівна. — Головне, щоб душа була.
Так Ганна Іванівна знайшла мир із обома невістками. Вона зрозуміла, що сім’я — це не про досконалість, а про тепло і взаєморозуміння. І коли одного дня вони всі зібралися в селі — Олексій із Марією, Ігор із Софією, і маленька онука, що бігала по подвір’ї, — Ганна Іванівна відчула, що її серце повне.
— Оце і є щастя, — тихо сказала вона, дивлячись на своїх рідних. — А я, стара, ледь його не прогавила.
Віра Лісова
