— Мамо, мені треба тобі дещо сказати. — Катя підійшла до матері, яка прасувала речі, й обійняла її.

— Мамо, мені треба тобі дещо сказати. — Катя підійшла до матері, яка прасувала речі, й обійняла її.

— Що це за манера починати здалеку? — не відриваючись від прасування, сказала мама.

— Гаразд. Може, тоді сядеш? — запропонувала Катя.

Ольга відставила праску й уважно подивилася на доньку. У них завжди були довірливі стосунки, але останнім часом донька віддалилася, почала таїтися, вони дедалі рідше розмовляли по душах. Від дорослої доньки варто очікувати дорослих проблем.

— Так. І що ж за новину ти хочеш мені сказати? — спитала Ольга, одразу подумавши про погане. Про всяк випадок вона присіла на краєчок дивана.

— Не лякайся, нічого не сталося. Навпаки. — Катя набрала побільше повітря. — Я виходжу заміж, — випалила вона.

Ольга кілька миттєвостей перетравлювала почуту інформацію.

— Навіть не знаю, що й сказати. Ви вже й заяву з Ігорем подали? Не рано? Тобі всього двадцять. — Ольга похитала головою.

— До чого тут Ігор? Він любить тільки себе. Ми з ним давно розійшлися. Я виходжу за Данила.

— Ось як? Я не знала, що ви з Ігорем розійшлися. І давно ти з Данилом зустрічаєшся?

— Майже три місяці. Він цього року закінчив наш інститут. Влаштувався на роботу. Він чудовий. Я впевнена, він тобі сподобається. — Катя напружено стежила за обличчям матері, а та мовчала, про щось думаючи. — Так, знаю, що ти скажеш. Мало знайомі, рано… Але ти сама казала, що життя не вистачить, щоб пізнати людину. А щоб пізнати людину, треба з нею тісно спілкуватися. От і пізнаватимемо одне одного.

— Чого ти зітхаєш? Він-то інститут закінчив, а ти? Тобі ще два роки вчитися. А якщо діти?

— Ми не поспішатимемо з дітьми. Я кохаю його, мамо, — тихо додала Катя.

— Кохає вона. Ну добре. Коли ти нас познайомиш? — трохи пом’якшала Ольга.

— А він ось-ось прийде, — сказала Катя, подивившись на годинник.

— І ти тільки зараз мені про це кажеш? — обурилася Ольга. — У мене навіть обіду пристойного немає. І приготувати вже нічого не встигну. Чим гостя зустрічатимемо?

— Мамо, не хвилюйся. Він прийде з тортом і квітами, як належить. Чай-то в нас знайдеться? За чаєм і поговоримо. Ти про все його розпитаєш.

— То ви що, заяву подали? І я тільки зараз дізнаюся про це?

— Ні, мамо. Він зробив мені пропозицію, і я її прийняла. Чи погодилася. Як правильно сказати? Весілля ще не завтра.

Якраз у цей момент у двері подзвонили.

— А ось і він, — вигукнула радісно Катя й побігла відчиняти.

Не встигла Ольга прибрати речі та прасувальну дошку, як до кімнати ввійшла Катя. За її спиною маячів високий хлопець. «Нічого, симпатичний, усмішка приємна. Подивимося, що за жених», — подумала Ольга й усміхнулася.

— Мамо, це Данило. — Катя обняла хлопця за руку й притулилася до його плеча. — А це моя мама, Ольга Вікторівна.

Хлопець дістав з-за спини букет і простягнув Ользі.

— Це вам.

— Дякую, — відповіла Ольга. — Проходьте, чого ви тупцюєте біля дверей. А Катя вже господарювала на кухні.

«Треба ж, я допроситися не можу, щоб щось зробила по дому, а при Данилові й просити не треба. Може, й нічого, нормально все буде?» — подумала про себе Ольга.

— Ви зробили моїй доньці пропозицію, так?

Хлопець кивнув.

— А коли плануєте подати заяву до РАЦСу? А жити ви де збираєтеся? Чи у вас є квартира? — так і сипала запитаннями Ольга.

— Ви про весілля? Ми ще не вирішили, коли воно буде. Я тільки влаштувався на роботу, треба час, щоб накопичити трохи грошей. Не хочу, щоб батьки оплачували, хочу все зробити сам. Місяців через… Загадувати не буду. — Данило усміхнувся широко й трохи винувато.

Ольжина брова злетіла вгору від подиву.

— Що ж, підхід правильний. Я здивована. Сучасні молоді люди зазвичай думають інакше. Але Каті ще вчитися два роки. А якщо діти?

— Ви не переживайте, Ольго Вікторівно. Ми поспішати не будемо. Я все розумію.

— Даниле, мама тебе розпитувала? Ходімо пити чай, — покликала Катя.

Вона вся світилася від щастя. Ольга давно не бачила її такою, навіть трохи заздрила. Незавидна доля всіх батьків — розставатися з дорослими дітьми. Як же вона поспішає вилетіти з гнізда, а літати до ладу ще не навчилася.

— Мамо, усе гаразд? — шепнула Катя по дорозі на кухню. — Ти виглядаєш засмученою.

— Трохи, — чесно зізналася Ольга. — Я ще не готова розлучитися з тобою.

Вони сіли за стіл. Катя почала розливати чай по чашках. «Як старається сподобатися. Дівчинко моя, як непомітно ти виросла…»

У хлопця був чудовий апетит.

— Катя пізно сказала мені, що ви прийдете. Я б обід приготувала, — винувато мовила Ольга. — Одним чаєм ситий не будеш. Може, ще чашку? — спитала Ольга Данила.

— Ні, дякую. — Данило відповів.

— Тобі допомогти прибрати посуд? — спитала Катя. — Тоді ми підемо, гаразд?

— Тільки не пізно повертайся, — встигла крикнути Ольга, як вхідні двері за ними зачинилися.

Молоді пішли, а Ольга прибрала зі столу й задумалася. Начебто хлопець непоганий. Але все ж надто поспішають. Ольга згадала, як сама вийшла заміж на третьому курсі інституту, як мама засмучувалася, відмовляла. Не послухала. І за чотири роки розійшлися. «Дай Боже, у них так не вийде. Куди поділося кохання? А ж було…»

Донька повернулася пізно. Ольга не спала, чекала.

— Якщо заміж зібралася, це не означає, що ночувати не треба додому приходити, — накинулася вона на доньку.

— Я ж не одна, а з Данилом. Що зі мною могло статися?

— Як я можу заснути, коли тебе немає вдома? Я ж переживаю.

— З Данилом зі мною нічого не станеться. Як тобі він? — спитала Катя.

— На перший погляд нормальний, а далі подивимося, — лаконічно відповіла Ольга. — Доню, подумай ще раз. Ви ледь знайомі…

— Усе, давай продовжимо завтра, — з роздратуванням сказала Катя, але не пішла, як робила зазвичай, коли розмова їй не подобалася.

— Ну що ще? Бачу, що хочеш мені щось сказати. «Воістину сьогодні день сюрпризів», — подумала Ольга.

Катя роздумувала кілька секунд.

— Данило пропонує жити разом, — нарешті випалила вона.

— А до весілля не хоче зачекати? У нього квартира є? — Ольжина брова знову злетіла вгору.

— Ні. Він винайме квартиру. Його батьки трохи допомагатимуть. Мамо, всі так живуть.

— Ох, доню, мені здається, весілля тобі доведеться чекати довго, якщо взагалі воно відбудеться.

— От завжди ти про погане думаєш, — різко обірвала Катя матір.

— Моя думка неважлива для тебе? Данило хоче… А чого хочеш ти?

— Я з ним хочу бути. Я кохаю його, — уперто повторила Катя. — Давай завтра поговоримо. — Вона різко встала й пішла до своєї кімнати.

Ольга довго не могла заснути. Навіть схлипнула. Ну куди поспішає? Боїться, не встигне? Наступного дня, поки Ольга була на роботі, Катя взяла трохи речей на перший час і переїхала до Данила. Подзвонила й попередила матір.

Ольга ніяк не могла змиритися з таким вчинком доньки. Ростила, душу в неї вкладала, а з’явився Данило, і вона втекла таємно, коли матері вдома не було. Хіба це нормально? Уже встиг і квартиру винайняти? Шустрий.

Мабуть, вона старомодна. Якось усе швидко сталося, вона не встигла звикнути до змін. Серце за доньку не було на місці, але що вдієш? Не силою ж її повертати назад. Тільки б не пошкодувала про свій вчинок.

Минув час. Ольга потроху звикала жити сама. Катя приходила подорослішала й притихла. Тепер і в магазин треба самій, і готувати, і квартиру прибирати… А ще ж учиться, до занять готуватися треба. А потім Катя дізналася, що чекає на дитину. До такої новини Ольга була готова. Серце попереджало, снилися сни дивні, тривожні.

— Тепер-то ви побралися, — висловила впевненість Ольга. Від неї не сховалося, як донька відвела погляд. — Весілля знову відкладається? Данило грошей не збирав? — спитала вона навпростець.

— Мамо, ну яке весілля? Я зелена ходжу через свій стан. Я хочу на весільних фотографіях виглядати щасливою, а не хворою.

— А ти не щаслива? — обережно спитала Ольга. — Ти думаєш, на весільних знімках з дитиною ти будеш гарно виглядати? А народиш, не до весілля буде. Ти не захочеш виглядати на фотографіях із молочними плямами. Може, просто розпишетеся?

— Ні, так я теж не хочу, — запротестувала Катя.

Так вона й привела у світ доньку, не встигнувши стати законною дружиною. Пологи минули легко й швидко. До пологового будинку Данило приїхав із професійним фотографом. Втомлена Катя натужно усміхалася, а Данило позував фотографу з донечкою на руках.

Почалися неспокійні дні. Катя втомлювалася, не висипалася. Навчання було відкладене на рік. Скаржилася мамі на Данила, що не допомагає. Мовляв, на людях розігрував турботливого чоловіка й батька, а залишившись наодинці, відсторонювався, не допомагав.

Ольга час від часу пропонувала їм просто розписатися.

— Не лізь, мамо. У тебе було весілля? І я хочу. Щоб гірко кричали, щоб білу сукню.

Ольга тільки зітхала. Сперечатися марно. Минуло трохи більше року, і Катя дізналася, що чекає дитину знову.

— А Данило що каже? — запитала мати.

— Нічого. Я йому ще не сказала.

— Чому?

Катя знизала плечима.

І знову весілля відкладалося. Ольга переживала. Розписатися не проблема. Але виявилося, що Данило вже й не хоче. Навіщо? І без штампа нормально. Дітям треба багато чого. А весілля — зайві витрати.

Катя стала рідше приїжджати до матері, посилалася на зайнятість. Пологи почалися раніше терміну. Катя подзвонила мамі:

— Час у пологовий, мамо, — крізь зуби сказала вона.

Ольга подзвонила Данилові, сказала, що Катя у пологовий їде. Хотіла дізнатися, куди її відвезли.

— Так рано ж іще, — здивувався Данило.

— Стривай, то ти не в курсі? Ти де?

— Я в Києві, у відрядженні. Завтра приїду, — пообіцяв він.

«Та як могли його відправити у відрядження, коли дружина ось-ось має у пологовий їхати? — обурювалася Ольга. — Що відбувається?»

Данило не приїхав ні наступного дня, ні через три дні. На виписку Каті з сином із пологового будинку приїхала одна Ольга. Катя засмутилася, але чим мати могла їй допомогти?

— Поїдемо до мене? Що ти робитимеш із двома дітьми сама? Я хоч під рукою буду, допоможу.

— Ні, мамо. Я поїду додому. Буду чекати Данила.

— А якщо він не приїде?

І тут Катя розплакалася, просто в таксі.

— Ну чого ти? Тихіше.

— Мамо, що мені робити? Останнім часом ми з Данилом не розуміємо одне одного. Він охолонув до мене, кудись іде, додому повертається пізно. У вихідні теж намагається втекти з дому. Я втомилася чекати його. Грошей вічно не вистачає. Я так більше не можу.

— Чому мені нічого не говорила? Я ж відчувала, що у вас не все гаразд.

— Засмучувати тебе не хотіла. Ти в усьому права. Треба було тебе послухати. А якщо він не повернеться?

— Повернеться. Куди він дінеться? — заспокоїла Ольга доньку. — Поїдемо до мене, ти відпочинеш, зі мною буде легше. А далі будемо думати, що робити.

— Вибач мені, мамо. Я навішую на тебе свої проблеми…

— Нічого, впораємося, — сказала Ольга не дуже впевнено.

Данило повернувся наступного дня після виписки Каті з пологового будинку. Катя зустріла його холодно.

— Люба, я приїхав, а тебе немає. Знаєш, як переживав? Поїдемо додому.

— В орендовану квартиру? Її ти домом називаєш? Знову поїдеш, а я залишуся сама?

— Не міг я приїхати. Вибач, Катю.

— Усе, йди.

Ольга приходила з роботи і чим могла, допомагала доньці. Ішла з малечею гуляти, щоб донька могла виспатися.

— Як бачу, Катька твоя повернулася. Розлучилася з чоловіком? От молодь, — зупинила Ольгу сусідка.

— Ні. Тимчасово приїхала. Важко самій з двома маленькими дітьми. От і допомагаю.

— Зрозуміло, з мамою-то легше.

Ольга пішла далі, відчуваючи спиною погляд сусідки. Ну й нехай. Хай що хоче, те й думає.

Ольга багато думала, чому так вийшло. Могла заборонити Каті йти з дому. І що? Стала б для доньки ворогом. Потім іще чула б докори. Але дозволивши піти жити до Данила, підштовхнула доньку до того, що тепер та подарувала другу дитину і, можливо, залишилася сама. І який варіант кращий? І так, і так погано.

Де знайти правильні слова, щоб відмовити від раннього шлюбу? І чи треба відмовляти? Але тоді доведеться дивитися, як донька борсається у вирі проблем. Невже інакше не можна?

Катя залишилася з дітьми сама. Данило не витримав труднощів, не пройшов випробування дітьми. Не готовий був до них. Двоє маленьких дітей, стільки всього треба, а працює він один. От і захотілося йому свободи, жити для себе, без зобов’язань.

Дівчинко моя, скільки тобі ще всього доведеться? До весілля справа так і не дійшла. Нехай іншим буде наука. Тільки молодь не вчиться на чужих помилках, а набиває ґулі на своїх. Що ж, діти ні в чому не винні, їх треба виростити.