Ірина Петрівна була жінкою, яку в місті знали всі. Висока, струнка, з ідеальною зачіскою і діамантами на пальцях, вона крокувала вулицями, ніби асфальт належав саме їй.
Їй було сорок п’ять, і вона мала двох дітей — сина Артема, якому виповнилося вісімнадцять, і доньку Софію, якій було п’ятнадцять.
Але якщо хтось запитував Ірину про дітей, вона посміхалася своєю фірмовою посмішкою і відповідала:
— О, мої скарби? Вони в найкращій школі, з репетиторами, в найкращих секціях. Я роблю все, щоб у них було майбутнє.
І це була правда. Тільки от «все» для Ірини означало гроші. Більше грошей. Ще більше.
Вона працювала в банку — начальницею відділу кредитування. Починала простим менеджером, але за п’ять років піднялася до вершини.
Її офіс був на двадцятому поверсі, з видом на річку. Кожен ранок вона заходила туди в костюмі від відомого дизайнера і казала секретарці:
— Марино, кава без цукру, швидко. І перевір, чи прийшли звіти по «Світанку». Якщо ні — дзвони, роби, що хочеш.
«Світанок» — це був її проєкт. Великий житловий комплекс на околиці міста. Ірина переконала інвесторів, що це буде «елітне житло для нової еліти». Насправді ж вона знала: половину квартир перепродадуть удвічі дорожче.
— Мамо, а коли ти вдома будеш? — питав Артем по телефону. Він саме здавав іспити в університет.
— Артеме, я на нараді. Потім передзвоню.
— Але ж ти обіцяла допомогти з математикою…
— Я найняла тобі репетитора за три тисячі на годину. Що ще треба?
— Тебе, мамо.
Ірина зітхала.
— Дитино, ти не розумієш. Я роблю це для вас. Щоб ти вчився в Лондоні, а не в нашому провінційному виші.
Вона кладе слухавку. Артем дивився у вікно їхньої величезної квартири на сто двадцять квадратів і думав: «А я б волів маленьку хату, але з мамою».
Софія була молодшою, але розумнішою. Вона вже знала, що мама любить не їх, а цифри на рахунку. Одного разу прийшла до Ірини в офіс.
— Мамо, можна я не піду на балет? Мені боляче. Ноги болять.
Ірина навіть не підвела очей від комп’ютера.
— Софіє, ти що? Ми заплатили за рік наперед. Двадцять тисяч. Ти маєш бути граціозною. Чоловіки люблять граціозних.
— А ти мене любиш?
— Звісно. Іди, не відволікай.
Софія пішла. В коридорі плакала. Секретарка Марина бачила, але мовчала. Вона знала: Ірина не терпить слабкості.
Гроші текли рікою. Ірина купила машину — чорний «Мерседес». Потім — дачу під містом. Потім — квартиру в Іспанії, «про запас». Діти бачили її раз на тиждень, коли вона приїжджала додому пізно ввечері.
— Мамо, а поїдемо в парк? — питала Софія.
— Парк? Там комарі. Краще в торговий центр. Куплю тобі що захочеш.
— Я хочу просто погуляти з тобою.
— Софіє, я втомлена. Завтра важлива зустріч.
Артем уже не просив. Він замкнувся в собі. Вчився, ходив на тренування, але очі були сумні.
— Брате, мамі байдуже, — шепотіла Софія.
— Знаю. Але що поробиш.
Одного разу Ірина прийшла додому раніше. Була субота. Діти здивувалися.
— Сьогодні вихідний? — запитав Артем.
— Майже. Маю новини. Ми їдемо в Альпи. На тиждень. Лижі, спа, все включено.
— Справді? — зраділа Софія.
— Так. Але тільки якщо ви будете чемні. Артеме, оцінки? Софіє, балет?
— Усе гаразд, — буркнув Артем.
— Чудово. Квитки на понеділок.
Вона поїхала. Діти лишилися з нянею.
Але в понеділок Ірина не приїхала за ними. Подзвонила:
— Діти, вибачте. Терміново в Лондон. Інвестори. Поїдете наступного разу.
Софія заплакала. Артем узяв слухавку:
— Мамо, ти обіцяла.
— Артеме, не дитячі капризи. Я заробляю для вас.
Вона вимкнула телефон.
Тоді сталося перше попередження.
Ірина летіла в Лондон. Літак трясло. Раптом — голос пілота:
— Пасажири, тримайтеся. Турбулентність.
Ірина трималася за крісло. Серце стискалося. Вона подумала: «А якщо впадемо? Діти… Хто їх виховає?»
Але літак приземлився. Ірина видихнула.
— Дурниці. Просто турбулентність.
В Лондоні все було чудово. Підписали контракт на новий проєкт — ще більший комплекс. Ірина отримала бонус — сто тисяч доларів.
— Ось воно, життя! — казала вона подрузі Оксані по скайпу. — Гроші — це свобода.
— А діти? — питала Оксана.
— Діти? Вони мають усе. Що ще треба?
Друге попередження було вдома.
Ірина повернулася через тиждень. Двері відчинила няня.
— Ірино Петрівно, Артем… він у лікарні.
— Що?! Як?!
Ірина побігла в лікарню. Артем лежав блідий.
— Синку… Що сталося?
,— Мамо… Я думав, ти знову не приїдеш. Боліло …
Лікарі сказали:
— Пані, це панічна атака. Він дуже нервує. Йому потрібен спокій. І мама.
Ірина кивнула.
— Я візьму відпустку.
Але через два дні — дзвінок.
— Ірино Петрівно, терміново в офіс. «Світанок» під загрозою. Інвестори вимагають звіти.
Вона поїхала. Артема лишила з нянею.
— Мамо, ти знову? — запитав він по телефону.
— Синку, це останній раз.
Але не останній.
Гроші стали важливішими за все. Ірина працювала по шістнадцять годин. Дітей бачила рідко.
Софія кинула балет.
— Мамо, я не хочу. Боляче.
— Софіє, ти що? Це інвестиція в твою красу!
— Я не хочу бути красивою для чужих. Я хочу бути з тобою.
— Дитино, ти не розумієш.
Артем вступив до університету. На бюджет. Ірина хотіла платний — в Англії.
— Артеме, я заплачу. Ти маєш бути найкращим.
— Мамо, я хочу тут. З друзями.
— Друзі? Вони тебе затягнуть вниз.
Він пішов на бюджет. Ірина образилася.
— Ти мене не слухаєш. Я для тебе стараюся.
Третє попередження було страшним.
Одного вечора Ірина їхала додому на своєму «Мерседесі». Дощ. Темно. Вона говорила по телефону:
— Так, Олегу, завтра підписуємо. Моя частка — двадцять п’ять відсотків. Ні, не поступлюся.
Раптом — фура. Водій заснув. Удар.
Ірина прокинулася в лікарні. Ноги не рухалися.
— Пані, перелом хребта. Ви не ходитимете.
Вона кричала:
— Ні! Це неможливо! У мене проєкти! Гроші!
Лікарі мовчали.
Діти прибігли.
— Мамо… — Софія плакала.
— Артеме… Допоможи. Виклич найкращих лікарів. Я заплачу.
— Мамо, ми вже викликали. Але… вони кажуть, шанс малий.
Ірина лежала. Гроші були. Але ноги — ні.
Вона продала машину. Квартиру в Іспанії. Дачу. Найняла лікарів з Німеччини.
— Я ходитиму. За будь-які гроші.
Але диво не сталося.
Через рік вона сиділа в кріслі. В квартирі, яку колись купила «для дітей». Діти виросли. Артем працював програмістом. Софія вчилася на журналіста.
— Мамо, ми продамо квартиру. Переїдемо в меншу. Тобі потрібен догляд.
— Ні! Це моя квартира! Мої гроші!
— Мамо, ти одна. Гроші не ходять.
Ірина плакала.
— Я все для вас робила…
— Ні, мамо. Ти для себе. Ми тебе любили. А ти — цифри.
Вона залишилася одна. Діти приходили раз на тиждень.
— Мамо, поїж.
— Я не хочу.
— Ми тебе любимо.
— А я… я не вмію.
Одного вечора Ірина сиділа біля вікна. Дивилася на річку. Гроші були на рахунку. Але ніхто не дзвонив. Ні інвестори. Ні друзі. Тільки медсестра.
Вона згадала, як Артем просив:
— Мамо, погуляй зі мною.
Як Софія казала:
— Мамо, обійми.
Вона не обіймала. Не гуляла.
Лікарі сказали дітям:
— Їй залишилося небагато.
Артем і Софія сиділи біля ліжка.
— Мамо… Ми тут.
Ірина відкрила очі.
— Діти… Пробачте. Я… я помилялася. Гроші… вони холодні.
— Мамо, тихо. Ми тебе пробачаємо.
— Я вас люблю… Тільки пізно зрозуміла.
Вона заплакала.
— Артеме… Софіє… Будьте щасливі. Не як я.
Жінки не стало тієї ночі.
Діти поховали її. Продали все. Гроші віддали на дитячий будинок.
— Мамо, ти хотіла, щоб ми були багатими. Але ми хочемо бути добрими, — сказав Артем на могилі.
Софія поклала квіти.
— Прощавай, мамо. Ми тебе любили. Навіть коли ти не любила нас.
Вони пішли. Разом. Без мільйонів. Але з теплом у серці.
А в небі, кажуть, Ірина дивилася вниз. І вперше зрозуміла: справжнє багатство — не в банку. А в обіймах дітей.
Тетяна Макаренко
