— Мамо, ми вивозимо меблі з дачі. Тут у старій тумбочці якась залізна коробка з-під печива… Важка! Ого, це ж татів золотий годинник! Той самий, що він “загубив” ще сорок років тому! Мамо, ти що, знала, що він тут? — голос сина Андрія змусив Марію Іванівну миттєво збліднути.
Для Марії Іванівни субота почалася не з кави, а з відчуття тяжкості в попереку та неминучості генерального прибирання. Дачу, де вона прожила з покійним чоловіком Михайлом майже сорок років, вирішили продавати. Діти — Андрій та Наталя — наполягали: «Мамо, тобі важко, навіщо тобі ці грядки, цей грибок на стінах? Купимо тобі затишну однокімнатну поруч із нами, будеш онуків зі школи зустрічати».
Марія зітхнула, витираючи пил зі старої тумбочки в спальні. Продавати дачу було все одно що продавати власну шкіру. Тут кожен скрип підлоги був знайомим, кожна пляма на шпалерах мала свою історію. Але діти мали рацію: коліна вже не ті, а Михайла немає вже три роки, щоб підлатати дах чи підкосити траву.
— Мамо, ну ти скоро? — гукнула з двору Наталя. — Машина приїде через дві години, треба вивезти основний мотлох!
Марія відчинила нижню шухляду тумбочки, яку не чіпали роками. Там, під стосом старих газет «Сільські вісті», лежала невелика бляшана коробка з-під печива. Важка. Коли Марія відкрила її, серце в неї тьохнуло.
На дні, загорнутий у шматок засаленої фланелі, лежав золотий кишеньковий годинник. Той самий «Брегет», який Михайло вважав втраченим ще в сімдесятих. Він завжди казав: «Маріє, то була моя єдина дорога річ, дідівська спадщина, як я міг його посіяти?».
Але Марія знала правду. Вона знайшла цей годинник у кишені його піджака через тиждень після їхнього весілля, коли Михайло повернувся з тієї фатальної поїздки в Крим. Тоді вона побачила в годиннику не просто механізм, а записку, заховану під кришкою. Записку від жінки на ім’я Анна.
«Михайле, нехай цей час належить нам. Чекатиму на причалі. Твоя А.».
Тоді, молода й горда Марія, не влаштувала скандалу. Вона просто заховала годинник. Вона вирішила: якщо він не зможе його знайти, то й до Анни не повернеться. Вона «зупинила» його час власноруч. І ось, через пів століття, цей «скелет у шафі» випав їй прямо в руки.
Увечері, вже в міській квартирі, родина зібралася за столом. Була та сама напружена атмосфера, яка буває, коли діти вже «дорослі й розумні», а мати — «стара й нічого не тямить».
— Оце знайшла на дачі, — Марія поклала годинник на скатертину поруч із тарілкою з голубцями.
Андрій, старший син, який завжди був копією батька — такий самий мовчазний і розважливий — взяв річ у руки.
— Ого… Це ж батьківський. Він про нього все життя згадував. Казав, що в нього вкрали його в поїзді. Мамо, де він був?
Марія мовчала, розгладжуючи серветку. Вона дивилася на невістку, Оксану, яка сиділа поруч. Оксана була жінкою практичною, вона вже подумки оцінювала вартість золотого корпусу.
— Це ж антикваріат! — вигукнула Оксана. — Андрію, ти уявляєш, скільки це коштує? Нам якраз на ремонт у ванній не вистачає. Або Наталці на навчання доньки можна відкласти.
Наталя, молодша донька, яка завжди була емоційною і гострою на язик, раптом підняла очі на матір.
— Ма, а чому ти його зараз дістала? Ти ж знала, де він, правда? Ти весь цей час знала, що тато мучився, шукав його, вважав себе розтяпою перед дідом… Чому?
Психологічна дуель за столом загострилася. Це не був конфлікт через золото. Це був конфлікт через правду.
— Бо я не хотіла, щоб він пішов, — тихо сказала Марія. — Ви знаєте батька як святого. А я знала його як людину. В ту хвилину, коли цей годинник зупинився в моїх руках, я рятувала нашу сім’ю. Вас, Андрію, тебе, Наталко. Бо вашого батька тягнуло туди, де «час належить нам».
У кімнаті запала тиша. Тільки старий холодильник гудів на кухні. Оксана перехопила погляд чоловіка — Андрій стиснув годинник так, що побіліли кісточки пальців. Він завжди ідеалізував батька. Для нього Михайло Петрович був взірцем честі. А тут — записка, причал, інша жінка…
— Ви думаєте, мені було легко? — Марія підвелася, її голос тремтів, але не від сліз, а від задавненої образи, яка нарешті знайшла вихід. — Ви бачили тільки фасад. Ідеальний шлюб, золоте весілля, квіти на 8 березня. А я сорок років жила з відчуттям, що я — запасний варіант. Що він вибрав мене, бо вона… вона не змогла. Або він не наважився.
Оксана, відчувши, що розмова заходить на територію «жіночої солідарності», відставила тарілку.
— Маріє Іванівно, але ж він прожив з вами все життя. Він вас любив. Усі бачили, як він на вас дивився.
— Він дивився на мене і бачив свій спокійний тил, Оксано. А хотів він шторму. Цей годинник — це символ мого рабства. Я його сховала і стала його тюремником. Я все життя боялася, що він знайде його, заведе і… час піде назад. Що він кине мене, стару, і поїде шукати ту свою Анну..
Андрій раптом відчинив кришку годинника. Там, на внутрішній стороні, крім записки, був ще один напис, зроблений уже іншою рукою. Дрібним, ледь помітним шкрябанням по золоту.
— Мамо, подивись сюди…
Марія наділа окуляри. Під словами Анни було видряпано: «Вибрав Марію. 1975. Пробач».
Михайло знав. Він знайшов годинник. Він знав, де Марія його ховала. Але він не забрав його. Він залишив його там, у тій коробці, як доказ свого вибору. Він вибрав не ту, що обіцяла «час на причалі», а ту, що варила йому борщі, ростила дітей і терпіла його мовчання.
Наталя почала плакати.
— То виходить… ви обоє грали в цю гру? Він знав, що ти сховала, а ти знала, що він шукає? Ви сорок років мовчали про це?! Боже, які ви люди… складні.
— Ми були людьми свого часу, доню, — Марія сіла назад на стілець, відчуваючи, як величезний камінь, що тиснув на груди десятиліттями, почав розсипатися. — Тоді не було психологів. Не було заведено «проговорювати проблеми». Ми просто жили. Ми терпіли. Ми обирали щодня — залишитися чи піти. Батько вибрав залишитися. Кожного божого дня він вибирав мене.
Оксана, яка раніше думала про ремонт, тепер дивилася на годинник з острахом.
— То що з ним робити? Якщо ми його продамо — це буде як продати пам’ять про його вибір.
— Не треба продавати, — сказав Андрій. — Я віддам його в чистку. Нехай іде. Батько залишив цей напис для тебе, мамо. Він хотів, щоб ти колись його знайшла. Можливо, саме зараз, коли ти лишилася сама, тобі треба було дізнатися, що ти не була «запасним варіантом». Ти була його остаточним рішенням.
Через тиждень годинник повернувся з майстерні. Він був вичищений до блиску, механізм змащений, і він цокав — чітко, впевнено, наповнюючи квартиру Марії живим звуком.
Марія Іванівна сиділа на балконі своєї нової квартири. Дача була продана, гроші поділені між дітьми, Наталя нарешті зробила ті кляті зуби, а Андрій поклав частину суми на депозит для онуків. Усе було «правильно». Усе було «як у людей».
Вона тримала годинник у руках. Тепер, коли він ішов, вона більше не відчувала страху. Анна з минулого більше не була її ворогом. Вона була просто тінню, яку Михайло переступив, щоб стати тим чоловіком, якого вона кохала.
До неї зайшла Оксана з тортом.
— Маріє Іванівно, Андрій просив передати, що завтра поїдемо на цвинтар. Треба пам’ятник батькові підправити, там плита трохи просіла.
Марія кивнула.
— Знаєш, Оксано… я все життя думала, що я його вкрала у долі. А виявилося — він сам себе мені подарував. Просто ми, жінки, іноді занадто зайняті образами, щоб побачити очевидне.
Оксана сіла поруч. Дві жінки різних поколінь дивилися на захід сонця.
— А як ви думаєте, — запитала Оксана, — він був щасливий? Ну, по-справжньому? Без того шторму, про який ви казали?
Марія Іванівна посміхнулася — вперше за довгий час не гірко, а тепло.
— Щастя, доню, це не шторм. Щастя — це коли ти знаєш, що ввечері тебе чекають вдома, навіть якщо ти прийшов без годинника, але з серцем. Михайло був щасливий. Бо я була його гаванню. А гавань — це надійніше за будь-який причал.
Годинник продовжував свій хід на тумбочці поруч із фотографією Михайла. Тепер він не був таємницею. Він став частиною сімейної легенди. Андрій і Наталя почали частіше дзвонити матері — не просто запитати про здоров’я, а просто поговорити. Таємниця, яка роками розділяла їхню сім’ю на «святого батька» і «сувору матір», зникла, залишивши місце для розуміння.
Марія Іванівна більше не скаржилася на біль у колінах. Вона почала ходити в парк, записалася в хор ветеранів і навіть купила собі ту саму червону помаду, яку колись боялася носити, щоб не виглядати «занадто» для дружини солідного чоловіка.
Вона зрозуміла: час не можна зупинити, заховавши годинник у шухляду. Але можна змінити своє ставлення до того часу, що залишився. І це був найкращий подарунок із минулого, який вона могла отримати.
