— Мамо, ми їдемо на відпочинок, там система “все включено”, а не “все впихнуто в сумку разом із твоїм холодцем”! Як я маю пояснити на митниці, що це відро олів’є — це стратегічний запас на випадок гастрономічної змови? Ти смажила ці котлети дванадцять годин, але мій шлунок каже “прощавай” ще на етапі запаху!
Моя свекруха, Маргарита Степанівна, — жінка святої віри в те, що людство вижило лише завдяки жирам, вуглеводам і вчасно з’їденій добавці. В її системі координат «любов» — це дієслово, яке відмінюється виключно на кухні. Якщо ви не з’їли у неї три страви і не попросили четверту, вона вважає, що ви або тяжко хворі, або таємно її ненавидите.
Ми з чоловіком Денисом — представники «нового покоління». Ми любимо авокадо-тости, смузі з руколи і, о жах, іноді замовляємо доставку суші. Для Маргарити Степанівни це звучить як «ми харчуємося пінопластом і папером». Вона переконана, що ми «недоїдаємо», «марніємо» і що наші органи скоро почнуть перетравлювати самі себе від відсутності домашньої засмажки.
Ми готувалися до відпустки. Туреччина, п’ятизірковий готель, омріяний «All Inclusive». Валізи вже були майже зібрані, ласти і маски чекали свого часу, а ми передчували тиждень без жодної думки про те, що готувати на вечерю. Але за день до вильоту пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояла Маргарита Степанівна. У кожній руці вона тримала по величезній сумці-клетчатці. Її обличчя випромінювало суміш жертовності та бойового задору.
— Ой, дітки, я ледве доїхала! — вигукнула вона, заходячи в квартиру і одразу заповнюючи собою весь простір передпокою. — Ви ж на одній траві сидите, я ж бачила ваші фотографії в Інтернеті — одне листя в тарілці! Я вам зараз справжньої їжі наготую, щоб ви хоч дорогу перенесли!
— Мамо, ми ж завтра о п’ятій ранку вирушаємо, — несміливо почав Денис, дивлячись на сумки, з яких уже стирчав хвіст замороженої курки та кілька кілограмів картоплі.
— Отож! — Маргарита Степанівна вже розв’язувала фартух, який привезла з собою. — Організм перед стресом треба підживити! Поки ви там доїдеде, поки вас поселять… А там що? Мідії ті слизькі? Чи баранина немита? Ні, мої дорогі, ви поїдете з повними шлунками і стратегічним запасом!
Вона відсунула мене від плити з такою силою, ніби я була завадою на шляху до порятунку людства. Наступні дванадцять годин наша кухня нагадувала цех консервного заводу в пік сезону.
Маргарита Степанівна готувала з розмахом епічного масштабу. По-перше, холодець. Вона варила його в трьох величезних тазиках. Запах виварених свинячих копит миттєво перебив аромат моїх дорогих французьких парфумів.
— Мамо, холодець у Туреччину? Він же розтане ще в таксі! — волав Денис. — Не розтане, я туди желатину поклала стільки, що ним можна колеса латати! — бадьоро відповідала свекруха.
По-друге, голубці. Вони були розміром з дитячу голову. Маргарита Степанівна загортала в капустяний лист стільки фаршу, що один такий голубець міг би забезпечити енергією невелике село на добу.
По-третє, котлети. Вона обсмажувала їх у такій кількості соняшникової олії, що навколо плити утворився мікроклімат із жирових випарів. Котлети виходили чорними, блискучими і важкими, як артилерійські снаряди.
І нарешті, «короночка» — десятилітрове відро олів’є. Вона кришила туди найдешевшу варену ковбасу і заливала все це океаном майонезу.
— Щоб на всіх вистачило! — примовляла вона. — Може, сусіди в автобусі теж голодні будуть.
О півночі кухня виглядала так, ніби тут пройшло весілля на триста осіб, яке раптово скасували. Весь стіл, підвіконня і навіть пральна машина були заставлені каструлями, лотками та банками. Запах смаженої цибулі проник навіть у наші валізи, просочивши купальники та вечірні сукні.
— Ну от, — Маргарита Степанівна витерла піт з чола рушником. — Тепер я спокійна. Складайте в сумки!
— Мамо! — Денис був на межі істерики. — Які сумки?! У нас обмеження по вазі — 20 кілограмів на людину! Твій холодець важить більше, ніж моя дитина, якої в нас ще немає! Нас митниця не пропустить, вони подумають, що ми перевозимо біологічну зброю в майонезі!
— Ви просто невдячні, — підібгала губи свекруха. — Я спину гнула, я кожну морквинку сама чистила… Хто знає, чим вас там у тих Туреччинах годувати будуть? Отруять же мідіями своїми, будете потім згадувати мамин холодець! Візьміть хоча б голубці в ручну поклажу!
Ми зрозуміли, що сперечатися марно. Поки свекруха пішла прилягти на дві години перед нашим від’їздом, ми з Денисом почали «гуманітарну операцію».
Ми почали обдзвонювати сусідів. О першій годині ночі.
— Привіт, Петре, ти холодець любиш? — пошепки питав Денис у слухавку. — Ні, це не розіграш. Тут три тазики. Та не треба грошей, просто забери, поки він не почав розмовляти!
Сусіди відбивалися як могли. Хтось казав, що він веган, хтось — що на дієті, а хтось просто посилав нас подалі. Зрештою, нам вдалося збути два тазики холодцю самотньому сусіду Сергію, який якраз повернувся з нічної зміни і був настільки голодний, що погодився б і на цвяхи, обсмажені в олії.
Відро олів’є ми винесли у двір і залишили біля лавки, приклеївши записку: «Пригощайтеся, люди добрі! Свіже!». Через десять хвилин я бачила з вікна, як місцевий пес Бобік підійшов до відра, понюхав його, подивився на небо і почав їсти з таким виразом обличчя, ніби він виграв у лотерею.
О четвертій ранку ми виходили з дому. Маргарита Степанівна особисто перевіряла наші рюкзаки. Нам таки довелося запхати по два «котлетні снаряди» у фользі в кишені курток — для її спокою.
— Ой, дітки, — плакала вона на прощання. — Бережіть себе. Якщо мідії будуть підозріло блищати — не їжте! Краще сухарик погризіть. А як доїдете — одразу з’їжте по котлеті, щоб шлунок зрозумів: мама поруч!
Ми приїхали. Всю дорогу я відчувала, як від моєї сумки пахне так, ніби я — шеф-кухар привокзальної чебуречної.
Перше, що ми побачили в готелі — це величезний шведський стіл: гриль, овочі, фрукти, десерти…
— Ура, жодних котлет та холодців! Але, Денисе,— сказала я. Треба сказати, що ми з’їли все до крихти. І так зраділи, що не будемо голодні в дорозі!
— Треба, — зітхнув мій чоловік – Це ціна її спокою.
Співзалежність буває не тільки в стосунках, а й у тарілках. Іноді найвищий прояв любові до батьків — це взяти ту кляту котлету, з’їсти її і збрехати, що «нічого смачнішого в житті не куштував». Але наступного разу ми скажемо, що летимо на Марс. Там, кажуть, суворий карантин на холодець.
Хоча я впевнена, Маргарита Степанівна знайде спосіб передати тюбик з олів’є прямо в ілюмінатор ракети. Бо « All Inclusive» — це лише на тиждень, а мамине бажання нагодувати — це назавжди.
