— Та це ж усе вам. Усе своє, домашнє: закрутки, соління, усе натуральне, — Ніна Федорівна зітхнула й опустилася на кухонний стілець. Дорога давалася їй дедалі важче, з кожним роком вона молодшою не ставала.
Троє дітей давно виросли, стали самостійними, розлетілися з рідного гнізда. У кожного тепер було своє життя. На батьків часу зовсім не залишалося.
Старший син кілька років як мешкав в Англії. Давно сімейний, у нього троє малюків. Та онуків батькам він ніколи не привозив — тільки фото й відео надсилав. Завжди виправдовувався, що дорога далека, а діти малі, важко їм буде їхати. Проте на живе спілкування навіть телефоном чи через інтернет часу завжди бракувало, тож зідзвонювалися не часто.
Чи то син неуважний, чи дійсно багато працював, він часто забував привітати батьків зі святами. Проте через кілька днів ніби згадував і завжди передзвонював. Батькам важливо було день в день отримати привітання, чи хоч якусь добру звістку, але син не поспішав. Виходив на зв’язок у кращому випадку наступного дня. Батьки спочатку ображалися на сина, а потім звикли й змирилися. Хоч так якось підтримувати зв’язок.
Середній син давно переїхав до Чернігова. Одружився, виховував сина й доньку. Дзвонив рідко, а востаннє приїздив із дітьми до батьків у Львівську область так давно, що й не пригадати. Та бодай не забуває про них зовсім.
Наймолодша донька завжди була улюбленицею сім’ї. Жила, здавалося б, зовсім недалеко від батьків. У неї теж є син, а особисте життя все не складалося. Батьки довго допомагали з вихованням онука. Майже до самої школи хлопчик ріс у них вдома. Потім донька трохи освоїлася у місті, забрала сина — і батьки раптом опинилися майже не потрібні. До них вона перестала їздити, онука теж не возила. Заміж вона так і не вийшла, а батько дитини зник одразу після того, як дізнався, що дочка при надії.
Єдиний онук поруч — і того немає можливості бачити. Звісно, бабуся з дідусем сумували за ним. Телефон не замінить живого спілкування, а у дітей завжди якісь справи, вони кудись поспішають. Буває, й по кілька днів на дзвінки не відповідають.
Багато разів батьки просилися в гості, але донька завжди знаходила привід відмовити. Тоді Ніна Федорівна не витримала — вона вирішила просто зібратися й приїхати без попередження. Хіба могла вона сподіватися, що її зустрінуть так холодно? Батько також хотів їхати, та через високий тиск вирішив залишитися вдома.
Стомлена дорогою жінка ледве переступила поріг доньчиного дому, та радості від зустрічі не побачила.
— Мамо, ти ж сказала про поїздку в останній момент. А якби я поїхала у відрядження? Повідомлення побачила пізно, з роботи не відпросишся. У холодильнику порожньо, нічого готового. З Сергієм простіше — дала йому гроші, то він піцу чи ще якусь їжу замовить, — суворо пояснювала Оксана.
— Оксаночко, ну не сварися так… Ми з батьком із тим телефоном до пуття не розібралися. На дзвінки ти не відповідаєш, то хоч повідомлення змогли написати. Дуже ми за вами скучили, — тихо відповіла мати.
— Чому ти так несподівано приїхала? Щось із батьком?
— Та ні, все гаразд, дрібниці. Хіба що тиск у нього тепер майже постійно високий.
У цей момент клацнув замок — до квартири зайшов Сергій. Видно було, що він не в настрої: мати обіцяла його забрати, а довелося їхати автобусом. Попри втому, Ніна Федорівна кинулася обіймати онука.
— Який же ти вже великий! Ще трохи — і нас із дідом переростеш.
— Бабусю, не обіймай мене так сильно, — бурчав хлопчик, хоч очі його світилися радістю.
— Ну, то що будемо вечеряти? — запитала донька. — Якраз дорогою додому купила продукти.
На столі з’явилися страви — модні, у крихітних порціях. Хіба таким нагодуєш хлопця-підлітка? Та, на диво, їжі вистачило всім, ще й залишилося. Ніна Федорівна подумала: може, у доньки просто бракує грошей на продукти, а тут вона ще й приїхала зі своїми закрутками. Може, й справді варто трохи допомогти грошима — з чоловіком вони трохи назбирали.
Після вечері Ніна Федорівна пройшлася квартирою. Дорогі, добротні меблі, техніки повно — явно потреби в грошах тут немає.
— А ти надовго до нас? — поспішила запитати донька.
— Та ні, ненадовго… Не можна ж господарство й батька одного залишати, — відповіла мати.
— Розпал сезону, важко буде дістатися назад, повно людей в електричках. Краще їхати десь ближче до обіду і не у вихідні, — сухо відповіла Оксана.
Довелося погодитися. Що вдієш, коли тобі так натякають, аби довго не затримувалася.
Вечорами переглядали Сергієві фото й відео. Він хвалився досягненнями. Декілька світлин бабуся попросила для чоловіка, — той теж скучив за онуком.
Чотири дні Ніна Федорівна старалася догодити всім обідами й вечерями. Та все було «не так»: то занадто жирно, то «немодно». Онук мав власні смаки, і навіть підлаштовуватися під бабусю він не збирався. То гуляє з друзями, то зачиняється в кімнаті й грає на комп’ютері. Донька поверталася пізно або й увечері знову йшла.
Спілкування з бабусею явно нікого не цікавило. Жінці дедалі виразніше давали зрозуміти, що вона — зайва.
Останньою краплею став випадково підслухана розмова. Двері до доньчиної кімнати були прочинені, й Ніна Федорівна почула, як Сергій запитував у матері, коли ж бабуся нарешті поїде додому. Йому, мовляв, втомився відповідати на її нескінченні запитання, і друзів не запросиш.
Від цих слів серце жінки забилося сильніше. В очах защипало — сльози підступили самі собою. Не роздумуючи, вона тихо зібрала свої речі й була готова виходити.
— Мамо, а куди це ти? Ти ж завтра збиралася їхати! — здивувалася Оксана.
— Тільки мені тут робити нічого, коли мені не раді, — спокійно відповіла Ніна Федорівна. А потім додала, — Ми ж тебе не так виховували. З батьком всю душу в тебе вклали.
Сидячи в автобусі, загорнувшись у хустку, Ніна Федорівна думала про своє. Як так виходить: усе життя віддаєш дітям — душу, сили, здоров’я — а потім стаєш для них тягарем. Колись відмовляли собі в усьому, щоб дітям було краще. А тепер виявилося — нікому не потрібні, навіть заважають.
Додому вона повернулася під вечір. Чоловік зустрів її, як дитина — з радістю, з обіймами. Сипав запитаннями: як дочка, як онук, чи все добре.
— Усе чудово, — тихо відповіла вона, не підводячи очей. — Так тепло прийняли, що розлучатися не хотіли. Ледь додому відпустили.
Він, здається, й справді чекав її з нетерпінням. За кілька днів навіть схуд — сумував, не їв, не спав. І тоді Ніна Федорівна зрозуміла: мабуть, так і має бути. У роках вони з чоловіком потрібні лише одне одному.
Може, й справді треба вміти відпускати дітей з легким серцем, без докорів. Нехай живуть, як підказує їм власна душа. А нам час жити для себе — спокійно, поруч, і цінувати те, що залишилося.
