— Мамо, ну навіщо така дорога? — Аліна з острахом дивилася на сукню в італійському бутику. Ніжний колір пудри, невагомий фатин і вишукане мереживо. — Вона ж коштує як три твої зарплати! — Цить, Аліно. Ти в мене одна. Я хочу, щоб ти відчула себе принцесою хоча б один вечір. Ти це заслужила.
Випускний вечір для Оксани був не просто святом, а особистим іспитом. Вона хотіла, щоб її донька виглядала не гірше за доньок місцевих бізнесменів. Три місяці Оксана брала додаткові нічні чергування і шила постільну білизну на замовлення. Коли Аліна перейшла в одинадцятий клас, Оксана поставила собі за мету: її дівчинка, її золота медалістка і красуня, має виглядати на балу не гірше, ніж доньки місцевих бізнесменів чи чиновників.
Вона почала відкладати кожну зайву гривню, відмовляючи собі в новому взутті чи навіть у зайвому шматочку сиру. Три місяці поспіль Оксана брала всі можливі нічні чергування, підміняючи колег, і шила-шила-шила до самісінького світанку.
І ось, нарешті, цей день настав. Вони пішли в італійський бутик у центрі міста. Там, за вітриною, висіла вона — сукня мрії. Ніжного кольору пудрової троянди, з невагомого багатошарового фатину, що нагадував ранковий туман, і вишуканим мереживом ручної роботи, яке розсипалося по ліфу дрібними перлинами.
— Мамо, ну навіщо така дорога? — Аліна з острахом дивилася на цінник, де цифра з багатьма нулями здавалася нереальною. — Вона ж коштує як три твої місячні зарплати! Це ж божевілля, нам за ці гроші можна пів року жити!
Оксана таки купила її. Сукня оселилася в їхній маленькій квартирі, посівши почесне місце в шафі. Вона висіла в спеціальному білому чохлі, наче священний артефакт. Аліна щовечора, повертаючись з уроків, обережно відкривала дверцята шафи, просто щоб торкнутися прохолодного шовку підкладки. Але Оксана помітила: замість очікуваного захвату в очах доньки дедалі частіше з’являвся якийсь дивний, глибокий сум і тривога.
За тиждень до випускного балу Оксана повернулася додому раніше — у лікарні прорвало трубу, і зміну скоротили. Вона була в піднесеному настрої, тримаючи в руках коробку з туфлями, які нарешті вдалося викупити. Вона хотіла зробити сюрприз: приміряти повний образ, підігнати довжину подолу під висоту підборів.
Вона ввійшла в кімнату доньки, наспівуючи якусь мелодію, і відчинила шафу. Світ навколо неї миттєво посірів. Білий чохол, який ще вранці приємно шелестів на вішалці, був порожнім. Тільки порожні плечики самотньо гойдалися, видаючи тихий, знущальний звук.
— Аліно! — голос Оксани зірвався на крик, у якому змішалися жах і нерозуміння. — Де сукня?! Нас обікрали? Чому замок у дверях цілий? Де вона, Аліно?!
Оксана вибігла в коридор, серце калатало в горлі, наче спійманий птах. Аліна повільно вийшла з кухні. Вона була блідою, наче полотно, а очі були червоними від тривалого плачу. Вона не відводила погляду, хоча її руки тремтіли так сильно, що вона зчепила їх у замок перед собою.
— Я її продала, мамо. Сьогодні вранці.
Оксана безсило опустилася на старий табурет у передпокої. Повітря в легенях раптом закінчилося, наче хтось невидимий викачав його з кімнати.
— Продала?.. Мою роботу… мої безсонні ночі, моє здоров’я… Навіщо, Аліно? Тобі не сподобався фасон? Тобі стало соромно перед подругами, що сукня надто розкішна для нашого під’їзду? Ти хотіла інші гроші на розваги?
— Ні, мамо… — Аліна опустилася на коліна перед матір’ю, беручи її поколоті, шорсткі руки у свої. — Не кажи так. Це була найкраща сукня в світі. Але… Лорд важко хворий. .
З’ясувалося, що вранці, коли Оксана була на роботі, у їхньої сусідки по під’їзду, баби Стефи, сталося лихо. Її єдиний друг, старий сліпий ретривер Лорд, раптово впав у коридорі. Баба Стефа, яка жила на мізерну пенсію, стояла на колінах перед ветеринаром із «швидкої допомоги», благаючи врятувати пса. Лікар був невблаганним: «Або термінова операція за дві години в клініці, або присипляйте зараз, щоб не мучився. Грошей у вас все одно немає, а безкоштовно такі операції не роблять».
— Мамо, ти б бачила очі баби Стефи, — шепотіла Аліна, ковтаючи сльози. — Вона вила, як поранений звір. Ти ж знаєш, Лорд — це все, що в неї залишилося. Він її очі, він її сенс прокидатися вранці. Вона з ним розмовляє, наче з людиною. Я не могла дозволити йому померти просто тому, що в нас у шафі висить шматок фатину. Я виставила оголошення в районну групу «Продам терміново». Її купили за тридцять хвилин. Жінка приїхала на таксі, забрала без примірки. Я віддала її вдвічі дешевше, ніж ми купували, але цих грошей якраз вистачило на операцію і ліки. Ми ледь встигли довезти його до клініки…
Оксана мовчала. Вона дивилася на свої руки, згадувала кожну нічну зміну, кожну краплю поту і болю, вкладену в ту сукню. Вона відчувала неймовірну, пекучу гіркуту. Вона так хотіла подарувати доньці казку, хоча б на один вечір вирвати її з цієї сірої буденності, а донька власноруч зруйнувала цю ілюзію заради старого пса.
— І що тепер? — голос Оксани звучав глухо. — Ти підеш на бал у тому старому шкільному сарафані, який ми купували три роки тому? Весь клас буде сміятися. — Я взагалі не піду, мамо, — твердо відповіла Аліна. — Мені не потрібен цей бал такою ціною. Я буду знати, що Лорд дихає. Це краще за будь-яке мереживо.
Наступного дня Оксана не кричала і не звинувачувала. Вона прокинулася на світанку, заварила міцну каву і дістала з комори свою стару швейну машинку «Зінгер», яка дісталася їй від бабусі. Ця машинка бачила ще війну, але працювала безвідмовно. Оксана пішла на склад тканин і на останні копійки, відкладені «на чорний день», купила кілька метрів простого білого атласу та найдешевший, жорсткий фатин — те, на що вистачило грошей.
Три доби в їхній квартирі не гасло світло. Оксана не пускала Аліну до вітальні, завісивши скляні двері ковдрою.
— Ти зробила свій вибір, доню. Ти вчинила як доросла людина. Тепер черга за моїм вибором. Я — твоя мати, і я не здамся.
Оксана творила диво з нічого. Вона дістала зі старої скрині мереживні серветки, які колись власноруч плела її бабуся. Вона вибілила їх у спеціальному розчині, розрізала на фрагменти і почала створювати з них візерунок на ліфі сукні. Це було схоже на морозні квіти на склі — унікальні, неповторні, зроблені з любов’ю, яку неможливо купити в італійському бутику.
В ніч перед випускним Оксана, знесилена, але з гарячковим блиском в очах, покликала доньку. На старому манекені, під світлом настільної лампи, висіла сукня. Вона не була пудровою. Вона була сніжно-білою, сяючою і неймовірно тендітною.
— Це… це гарніше за ту, першу… — прошепотіла Аліна, торкаючись мереживних пелюсток. — Мамо, як ти встигла? — Та сукня була від магазину, — втомлено посміхнулася Оксана, витираючи сльози. — А ця — від моєї душі. Одягай. Ти маєш бути там.
На випускному вечорі Аліна була справжньою сенсацією. Дівчата в сукнях за тисячі доларів, з камінням Сваровські та дизайнерськими бірками, підходили до неї, щоб запитати, де вона замовила таке неймовірне вбрання. «Що це за бренд? Це Париж? Мілан?» — допитувалися вони. Аліна, випрямивши спину і сяючи від щастя, спокійно відповідала: «Це бренд “Мама”. Таких більше немає в усьому світі».
Минуло кілька років. Аліна закінчила медичний університет — вона вступила на бюджет, а гроші від брошки стали капіталом для її майбутньої практики. Біла сукня з «морозними квітами» досі зберігається в шафі як найдорожча реліквія.
Оксана більше не працює на двох роботах. Вона відкрила власне маленьке ательє, яке назвала «Дві сукні». Там ніколи немає порожньо. Одного разу до неї прийшла дуже заможна жінка, яка вимагала пошити їй щось таке, щоб «усі сусіди луснули від заздрощів». Оксана подивилася на неї, потім на велике фото на стіні, де Аліна обіймає старого Лорда, і тихо відповіла:
— Ви знаєте, я шию тільки те, в чому можна залишатися людиною. А заздрість — це дуже неміцна тканина, вона рветься при першому ж випробуванні життям.
