— Мамо, ну навіщо тобі ці клопоти з квитанціями та ремонтами? Давай перепишемо квартиру на мене, я ж твій єдиний син! Будеш жити як королева, ми з Оксаною про все подбаємо, — так солодко співав Ігор, підкладаючи матері на підпис папери про дарування.
Любов Іванівна завжди вважала, що виховала ідеального сина. Ігор був її гордістю: червоний диплом, посада в солідній фірмі, завжди випрасувані сорочки. Коли він привів у дім Оксану — дівчину з чіпким поглядом і бездоганним манікюром — Любов Іванівна лише змахнула сльозу щастя: «Нарешті дитина прилаштована».
Трикімнатна сталінка в центрі міста, з високими стелями та дубовим паркетом, здавалася Любові Іванівні завеликою для неї однієї після смерті чоловіка. Тому, коли Ігор за вечірнім чаєм почав розмову про «спільне майбутнє», вона слухала його як солов’я.
— Мамо, ну навіщо тобі ці податки? А якщо трубу прорве? Ти ж нервуєшся через кожного сантехніка. Давай оформимо дарчу на мене. Я — твій єдиний спадкоємець, навіщо чекати? Ми з Оксаною переїдемо до тебе, зробимо євроремонт. Ти будеш займатися квітами, а ми — усім іншим. Ти ж хочеш онуків бачити щодня, а не раз на місяць?
Любов Іванівна хотіла. Вона підписала все. Нотаріус, жінка з втомленими очима, тричі запитала: «Ви впевнені, що не хочете залишити за собою право довічного проживання, зафіксоване окремим пунктом?». Але Любов Іванівна лише відмахнулася: «Це ж мій син! Яка ще фіксація? У нас любов, а не бухгалтерія».
Перші три місяці були схожі на медовий місяць. Ігор возив матір на дачу, Оксана називала її «матусею» і купувала м’які капці. Але щойно ремонт закінчився, стіни квартири почали дивно стискатися.
Спочатку Оксана запропонувала: «Матусю, ваші старі меблі не вписуються в лофт. Давайте ми цей антикварний буфет на смітник, а вам купимо зручний комод з Ікеа?». Потім зникло старе крісло, в якому покійний батько читав газети. Потім Любов Іванівну «попросили» переїхати з найбільшої кімнати в маленьку спальню з видом на двір, бо «Ігорю треба кабінет для роботи».
Але справжня драма почалася через пів року. Оксана перестала соромитися.
— Любове Іванівно, ви знову смажили рибу? Цей запах по всій квартирі, у мене ж алергія! І взагалі, чому ви займаєте ванну саме тоді, коли я збираюся на фітнес? Ви нікуди не поспішаєте, могли б і почекати.
Ігор у ці хвилини зазвичай ховався за монітором ноутбука. Його «кабінет» став для нього прихистком від материнського погляду, в якому щодня ставало все більше нерозуміння і болю.
Одного вечора Любов Іванівна, повертаючись з аптеки, почула на кухні голосну розмову.
— Ігорю, це нестерпно! — голос Оксани ламався від фальшивої істерики. — Вона старіє, вона забуває вимикати світло, вона постійно бурмоче під ніс. Ми не можемо завести дитину в таких умовах! Я знайшла ідеальний варіант. Пансіонат «Золота осінь». Там лікарі, процедури, спілкування з однолітками. Ми продамо цю квартиру, купимо собі таунхаус, а їй оплатимо кращий номер на три роки вперед. Це ж для її блага!
— Оксано, вона ж підписала дарчу… — невпевнено почав Ігор. — Як я їй це скажу?
— А ніяк не кажи. Скажи, що ми їдемо у відпустку, а їй треба підлікувати серце в санаторії. А там вона звикне.
Любов Іванівна стояла в темному коридорі, притискаючи до грудей пакет із валідолом. Її серце справді боліло, але не від хвороби, а від того, що її власний син — її «золотий хлопчик» — обговорював її як стару шафу, яку пора винести в гараж.
Наступного ранку Любов Іванівна не плакала. Вона згадала свого батька, який багато чого бачив у своєму житті, і завжди казав: «Любо, якщо тебе притиснули до стіни — руйнуй стіну».
Вона почала діяти. Для початку вона «випадково» змінила налаштування в їхньому сучасному смарт-телевізорі так, що він почав розмовляти китайською. Потім вона стала готувати найпахучіші страви: капусняк із кислим м’ясом, оселедець з цибулею — і все це саме перед приходом гостей Оксани.
Але головна битва була юридичною. Любов Іванівна потайки пішла до своєї старої подруги, юристки на пенсії.
— Любо, — сказала подруга, вивчаючи документи. — Ти зробила велику дурість. Дарча — це майже фінал. Але! Є один нюанс. У нашому законі сказано: якщо обдаровуваний вчиняє злочин проти життя або здоров’я дарувальника, або створює умови, що загрожують життю, дарчу можна скасувати через суд.
Любов Іванівна повернулася додому і змінила тактику. Вона перестала бути «невидимою». Коли прийшли ріелтори оглядати квартиру, Любов Іванівна вийшла в коридор у старому заношеному халаті, розпатлана, і почала голосно розповідати:
— Ой, діточки, ви квартиру дивитесь? Беріть, беріть! Тільки знайте — тут грибок під підлогою чорний, я вже тричі отруїлася. І сусіди зверху — колишні зеки, щоночі дебош влаштовують. А мій синок, — вона перейшла на трагічний шепіт, — він мене голодом морить, у кімнаті замикає!
Ріелтори втекли через п’ять хвилин. Оксана була в нестямі від люті.
— Ви що творите, стара карго?! Ви нам угоду зірвали!
— Я у себе вдома, Оксаночко. Маю право на самовираження.
Ситуація загострилася, коли Ігор, під тиском дружини, таки приніс папери на «санаторій».
— Мамо, підпиши тут… Це для твого здоров’я. Там гарне повітря.
Любов Іванівна подивилася на сина.
— Ігорю, я знаю про «Золоту осінь». Я все чула. Але я нікуди не піду. Ти знаєш, чому я не вписала пункт про проживання? Бо я тобі вірила. А тепер дивись.
Вона дістала диктофон — подарунок онука від першої дружини Ігоря, про якого Оксана навіть не хотіла згадувати. На записі чітко було чути голос Оксани: «Я їй у чай підсипаю снодійне, щоб вона менше вешталася, скоро вона зовсім овочем стане». Це був блеф Оксани перед подругою, але для суду — це «загроза життю».
— Або ви з’їжджаєте в орендовану квартиру завтра ж, і ти повертаєш мені право на власність, або цей запис і мої заяви про жорстоке поводження йдуть до прокуратури. Я викличу телебачення. Я зроблю тебе зіркою всіх новин: «Успішний менеджер згноїв матір заради квартири». Твоя кар’єра закінчиться швидше, ніж ти доп’єш цю каву.
Ігор зблід. Він вперше за багато років побачив у матері не слабку жінку, а ту силу, яка колись підняла його на ноги після тяжкої хвороби, яка працювала на трьох роботах, щоб купити йому перший костюм.
Через тиждень у квартирі знову стало тихо. Оксана, забираючи валізи, кричала, що «ця відьма ще пошкодує», але Любов Іванівна лише зачинила за нею двері на два оберти ключа.
Ігор залишився стояти в коридорі.
— Мамо, пробач мені. Я… я заплутався.
— Пробачити — пробачу, Ігорю. Ти мій син. Але жити ти будеш окремо. Довіра, як і кришталева ваза: якщо розбив — можна склеїти, але пити з неї вже не захочеться.
Любов Іванівна анулювала дарчу через суд, скориставшись допомогою подруги та погрозою розголосу. Тепер вона знову господарка. Вона повернула свій буфет (викупила його зі складу вживаних меблів), поставила крісло батька на колишнє місце і зварила найсмачніший борщ у світі.
Вона зрозуміла: діти — це гості в нашому житті. Їх треба любити, їх треба випускати, але ніколи не можна віддавати їм ключі від власної гідності. Тепер вечорами вона п’є чай, дивиться на вогні міста і знає: вона вдома. І це — її головна перемога.
